Йому ще треба зобразити квадрат, що означає кордон між світами. Він був Чарівником Першого Рангу, тому Еббі вирішила, що він має повне право малювати інакше, ніж проста чаклунка з маленького містечка на кшталт Конні Кроссінг. Але інші чарівники, а також обидві чаклунки, обмінялися серйозними поглядами.

Зорандер намалював дві сторони квадрата, взяв ще піску і почав вимальовувати два недостаючі ребра.

Але замість першої прямої він намалював дугу, що йшла в глиб внутрішнього кола — того, який символізував світ живих, — і перетнув зовнішнє коло. Потім він накреслив другу дугу, теж виходячу за межі зовнішнього кола, і поєднав їх у тому місці, де залишився ненамальованим один промінь Світла. На відміну від інших точок квадрата вона розташовувалася за зовнішнім колом — тобто у світі мертвих.

Всі навколо дружно ахнули. На мить повисла тиша, а потім ті, хто володів чарівним даром, почали тривожно перешіптуватися.

Чарівник Зорандер випростався.

— Ти задоволений, Томас?

Лице Томаса стало таким же білим, як його борода.

— Хай береже нас Творець! — Він впритул подивився на Зорандера. — Рада не розуміє, з чим має справу. Це просто безумство!

Чарівник Зорандер відвернувся від нього і запитав Еббі:

— Скільки д'харіанців ти бачила?

— Три роки тому на наші поля обрушилася сарана. Всі пагорби навколо Конні Кроссінг були коричневими від неї. Так от. Мені здається, що д'харіанців я бачила більше, ніж сарани.

Чарівник Зорандер невдоволено крякнув і подивився на намальовану ним Благодать.

— Паніз Рал не заспокоїться. І скільки ще це триватиме, Томас? Скільки пройде часу, перш ніж він винайде що-небудь новеньке і знову нашле на нас Анарго? — Він оглянув стоячих навколо людей. — Скільки років ми прожили в страху, що нас знищить орда завойовників з Д'хари? Скількох людей Рал вбив своєю магією?

Скільки життів забрала чума, яку він на нас наслав? Скільки тисяч людей харкали кров'ю, зіткнувшись з людьми-тінями, яких він створив? Скільки міст, великих і малих, скільки сіл він стер з лиця землі? — Ніхто не відповів, і чарівник Зорандер продовжував:

— У нас пішли роки на те, щоб підняти країну з попелу, але нарешті у війні стався перелом, і ворог втікає. Тепер у нас є три варіанти. Перший — дати йому можливість відступити і сподіватися на те, що більше він до нас не поткнеться. Особисто я вважаю, що на це розраховувати просто смішно і всерйоз можна обговорювати тільки дві можливості. Або ми будемо переслідувати д'харіанців до самого їх лігва і покінчимо з ними назавжди ціною життя десятків, а може, й сотень тисяч солдатів. Або я покладу кінець Д'харі.

Чарівники і чаклунки з занепокоєнням дивилися на намальовану на підлозі Благодать.

— У нашому розпорядженні є й інша магія, — сказав один з чарівників. — Ми можемо скористатися нею і обійтися без такої катастрофи.

— Чарівник Зорандер правий, — заперечив інший. — Як і Рада. Ворог заслужив свою долю. Ми повинні це зробити.

Знову розгорівся запеклий спір. Чарівник Зорандер подивився Еббі в очі, і в його погляді вона прочитала наказ поквапитися з викладенням прохання.

— Мої співвітчизники захоплені в полон. Прошу вас, чарівник Зорандер, ви повинні мені допомогти! Я сховалася і чула, як чаклунка д'харіанців розмовляла з офіцерами. Вони хочуть використовувати полонених як живий щит, прикритися ними не тільки від списів і стріл, а й від магії, яку ви на них обрушите. А якщо вони вирішать контратакувати, то поженуть полонених перед собою. Чарівник Зорандер, ви повинні їх врятувати!

Ніхто навіть не подивився в її бік. Всі були зайняті своїми суперечками, немов життя людей, про яких говорила Еббі, було такою дрібницею, на який не варто було звертати уваги.

У Еббі на очі навернулися сльози.

— Загинуть ні в чому не винні люди! Будь ласка, чарівник Зорандер, нам потрібна ваша допомога! Він кинув на неї швидкий погляд.

— Ми нічим не можемо допомогти твоїм землякам. Еббі ледь утримувалася, щоб не розридатися.

— Серед полонених мій батько. І мій чоловік. І моя дочка. Їй немає ще й п'яти. Якщо ви вдастеся до магії, вони всі загинуть. Якщо зав'яжеться бій — теж. Ви повинні або врятувати їх, або відмовитися від атаки.

Здавалося, чарівник був щиро засмучений.

— Прости. Я нічим не можу їм допомогти. Та подбають про них добрі духи і візьмуть їхні душі до Світла. Він хотів відвернутися, але Еббі вигукнула:

— Ні! — Двоє чоловіків замовкли, але інші лише невдоволено покосилися на неї і продовжували розмову. — Моя донька! Ви не можете!.. — Вона сунула руку в торбинку. — У мене є мощі…

— А у кого їх немає, — перебив її Зорандер. — Я не в змозі тобі допомогти.

— Але ви зобов'язані!

— Це значить — зрадити спільну справу. Ми повинні знищити військо д'харіанців, і твої співвітчизники, якими б невинними вони не були, заважають мені в цьому. Я не можу допустити, щоб затія д'харіанців увінчалася успіхом, інакше вони стануть вдаватися до неї всюди, і тоді загине ще більше ні в чому не винних людей. Ворог повинен зрозуміти, що ніщо не змусить нас звернути з обраного шляху!

— НІ! — Завила Еббі. — Адже вона ще дитина! Ви прирікаєте на смерть мою дитину! Там є й інші діти! Та що ж ви за чудовисько?!

Ніхто, крім чарівника, вже не слухав її, всі були зайняті своїми розмовами.

Голос Зорандера перекрив гвалт і обрушився на Еббі, як сокира ката.

— Я — людина, яка змушена приймати такі рішення. У проханні відмовлено.

Еббі здавлено скрикнула, розуміючи, що зазнала поразки. Їй навіть не дали можливості показати йому…

— Але це борг честі! — Закричала вона. — Священний обов'язок!

— І він не може бути виплачений прямо зараз. Еббі не витримала і розридалася. Чаклунка хотіла відвести її в бік, але молода жінка вирвалась і вибігла із залу. Вона понеслася по сходах, з-за пелени сліз нічого не бачачи перед собою.

Внизу сили залишили її, і вона, схлипуючи, впала на підлогу. Він не допоможе. Він відмовився допомогти безпорадній дитині. Її дочці доведеться померти.

Еббі відчула на плечі чиюсь долоню. Ласкаві руки обняли її. Ніжні пальці гладили їй волосся, поки вона ридала, уткнувшись жінці в коліна. Інша рука торкнулася її спини, і Еббі відчула заспокійливий вплив магії.

— Він вбиває мою дочку! — Схлипнула вона. — Ненавиджу його!

— Нічого. Нічого, Абігайль, — вимовив голос над її головою. — Цих сліз тобі не потрібно соромитися. Ми розуміємо твою біль.

Еббі витерла щоки і підняла голову. Поруч з нею на сходинці сиділа чаклунка.

Еббі подивилася на жінку, яка обіймала її. Це виявилася сама Мати-Сповідниця, але тепер Еббі було все одно. Вона не боялася ні її погляду, ні її дотику. Яке це тепер має значення? Що тепер взагалі має якесь значення?

— Він чудовисько! — Вигукнула Еббі. — Правильно його називають. Він — злісний вітер смерті. Тільки цього разу він вбиває мою дитину, а не ворогів!

— Я розумію, що ти зараз відчуваєш, Абігайль, — спокійно сказала Мати-Сповідниця. — Тільки це неправда.

— Як ви можете так говорити! Моя донька навіть ще не почала жити, а він її вбиває! Мій чоловік помре. І мій батько теж. Тільки він встиг прожити життя, а моя дівчинка — ні!

Вона знову заридала, і Мати-Сповідниця знову ласкаво обняла її. Але Еббі було не потрібно її втіха.

— У тебе тільки одна дитина? — Запитала чаклунка. Еббі схлипнула і кивнула.

— У мене був ще син, але він помер відразу після народження. Повитуха сказала, що у мене більше не буде дітей. Моя маленька Яна — єдине, що в мене є. — Гострий біль пронизав Еббі. — А він її вбиває. Як того чоловіка переді мною. Чарівник Зорандер — чудовисько! Та пошлють йому смерть добрі духи!

Чаклунка відкинула волосся Еббі з чола.

— Ти не розумієш. Ти бачиш лише частину. І сама не знаєш, що говориш.

Але Еббі відмінно знала, що говорить.

— Будь у вас…

— Делора все розуміє, — кивнувши на чаклунку, сказала Мати-Сповідниця. — У неї є син і десятирічна донька.