- Піду спочину, дитино моя.
Я провів її до червоної скелі, в якій були вирубані сходи.
- Спасибі вам за те, що ви розповіли мені про Марну.
- Якщо захочете дізнатися про все докладніше, приходьте до мене. Але я певна, тепер ви відчули цю атмосферу. Робіть знімки якомога темнішими. Похмурими... - Слово «похмурими» вона вимовила підкреслено на паризький лад.
- Дивна жінка,- сказав я до Сильвії.
Ми сиділи на краю понтона, і Сильвія притулилася щокою до мого плеча.
- А мене ти теж назвеш дивною жінкою?
Вона вперше звернулася до мене на «ти».
Ми сиділи вдвох на понтоні й дивилися на човен, що пропливав серединою річки - так само, як того дня... Вода вже не здавалася застиглою, по ній пробігали легенькі брижі.
Течія несла човен і надавала ще більшого розмаху веслам, що рухалися повільно й ритмічно. І ми чули, як під сонячним промінням хлюпає вода...
Мою кімнату помалу огорнула темрява, а ми цього й не помітили. Сильвія поглянула на свій годинник-браслет.
- Спізнююсь на вечерю. Свекруха з чоловіком, мабуть, уже чекають. - Вона встала. Тоді підняла подушку, відкинула ковдру. - Я загубила сережку.
Перед шафою з дзеркалом одяглася. Зелена куртка та червона спідниця щільно облягали її талію. Сівши на край ліжка, взула босоніжки.
- Якщо вони гратимуть у карти, я, може, одразу й повернусь. Або прийду завтра вранці.
Вона обережно причинила за собою двері. Я вийшов на балкон і провів поглядом її тендітну постать, червону спідницю, що віддалялася в сутінках уздовж набережної.
Я чекав її, простягшись на ліжку, цілий день. Потім сонце, пробиваючись крізь жалюзі, світлими плямами падало на стіни та її тіло... Внизу перед готелем, під трьома платанами, ті самі гравці в кулі до пізньої ночі грали свою партію. Ми чули, як лунали їхні голоси. Гравці почепили під деревом електричні лампочки, і їхнє світло теж пробивалося крізь жалюзі, кидаючи на стіни смужки, ще світліші, ніж від сонячного проміння. Блакитні очі... Червона сукня... Каштанове волосся... Пізніше, багато пізніше яскраві барви згасли, і я почав бачити все тільки «в чорно-білому кольорі», як казала пані Вількур.
Кілька разів вона лишалась у мене до ранку, її чоловік від'їздив у справах - разом із тим, що в замшевих черевиках, з баранячим лобом та порожніми очима, а також із другим, який хотів продати діамант. Того другого вона не знала, але ім'я його часто згадували в своїх розмовах Журдан та її чоловік. То був якийсь Поль.
Вночі я зненацька прокинувсь і підхопився в ліжку. Хтось повертав дверну ручку. Я ніколи не замикався - на той випадок, якщо Сильвії пощастить прийти до мене. Вона ввійшла. Я помацав рукою по стіні, шукаючи вимикача.
- Ні... Не вмикай...
Спершу я подумав, що Сильвія просто затулила очі від світла нічника. Але вона ховала обличчя. Волосся в неї було розкуйовджене, через усю щоку тягся свіжий рубець, з якого текла кров.
- Це мій чоловік...
Вона безсило опустилася на край ліжка, а я навіть не мав носовика, щоб витерти їй кров із щоки.
- Я посварилася з чоловіком.
Вона лягла поруч. Я уявив собі товсті Вількурові пальці, його коротку товсту руку, що б'є Сильвію в обличчя, і мене занудило.
- Я посварилася з ним востаннє... Тепер ми поїдемо звідси.
- Поїдемо?
- Так. Удвох. У мене внизу машина.
- Але куди?
- Ось поглянь... Я взяла діамант. - Вона піднесла до грудей руку й показала мені діамант. Він висів у неї на шиї на тонкому ланцюжку.
- З ним ми можемо не думати про гроші. - Потім зняла із шиї ланцюжок і поклала камінь у мою долоню. - Тримай у себе.
Я поклав його на нічний столик. Той діамант налякав мене не менше, ніж кривавий рубець на її щоці.
- Тепер він наш,- сказала Сильвія.
- Ти справді гадаєш, що його слід узяти з собою?
Вона наче не чула мене.
- Журдан і той другий захочуть поквитатися з моїм чоловіком. Вони не вгамуються, доки він не поверне їм діаманта. - Вона говорила пошепки, так ніби за дверима нас хтось підслуховував. - А він не зможе повернути його вже ніколи. Він їм дорого заплатить. Тепер знатиме, як заводити сумнівні знайомства...
Вона нахилилася до мене ближче. Я побачив її погляд і почув останню фразу, яку вона прошепотіла мені на вухо:
- І я стану вдовою...
В обох у нас вихопився нервовий сміх. Потім вона вимкнула нічник і міцніше притислась до мене.
Машина стояла під платанами перед готелем - там, де так допізна товклися гравці. Але тепер їх уже не було, і лампочки під деревами не горіли. Сильвія захотіла вести машину сама. Я сів поруч, її валіза лежала впоперек на задньому сидінні.
Востаннє ми проїхали набережною Варенни, і коли я про це згадую, машина в моїй уяві рухається дуже повільно. Я бачу тополі на невеличкому острові посеред Марни, бачу на ньому високу траву, портик і гойдалку, до яких ми добиралися плавом так давно, коли вода ще не була така каламутна... Там, на другому березі річки, темною масою здіймався Шенв'єрський пагорб... Востаннє промайнули кам'яні будівлі, нормандські вілли, дерев'яні дачі, бунгало початку століття, збудовані на гроші розпусних дівчат... І парки, де росли липи. Великий ангар Спортивного Центру на Марні... Огорожа й парк навколо «Палацу на островах»...
Перед поворотом праворуч у місячному сяйві востаннє з'явився вареннський пляж, де все й почалося... Трамплін, роздягальні, альтанка, всі оті будівлі, що того літа нашого дитинства здавалися нам казковими, а цієї ночі стали мовчазними й пустельними назавжди...
Це була та подія в нашому житті, після якої ми почали відчувати тривогу. Змішане почуття вини і невпевненості, потреби від чогось тікати, не знаючи напевне від чого... Ця втеча закидала нас у найрізноманітніші місця, доки завершилась отут, у Ніцці.
Коли Сильвія лежала поруч зі мною, я не міг стриматися, щоб, узявши діамант між пальці чи розглядаючи, як він сяє на її шкірі, не сказати собі, що він принесе нам біду. Хоча ні. До нас за нього билися інші, інші носили його на шиї чи пальці, а він переживав віки, твердий і байдужий до того, що спливає час, і до того, що він сіє смерть. Ні. Тривога народилася зовсім не від цього холодного каменя з голубим блиском, а від самого життя.
І все ж таки на самому початку, відразу після того, як ми покинули Варенну, в нашому житті був короткий проміжок, повний щастя й спокою. Це було в Болі, у серпні. Ми найняли на Бузковій вулиці кімнату, вікна якої виходили на майданчик для гри в міні-гольф. До самої півночі нас заколисували голоси та сміх гравців. Не привертаючи уваги, ми сиділи за столиком під соснами, перед критою шифером зеленою будкою, де видавали ключки та білі кулі для гольфу.
Те літо видалося дуже спекотне, і ми були певні, що нас тут повік ніхто не знайде. По обіді ми підіймалися на насип і видивлялись, на якому пляжі цього дня більше людей. Тоді спускалися на той пляж, знаходили вільне місце і простягалися на рушниках. Ніколи ми не почували себе такими щасливими, як у ті хвилини,- загублені в натовпі, серед пахощів усіляких кремів для засмаги. Діти навколо нас зводили з піску замки, а продавці з лотками переступали через тіла, пропонуючи морозиво. У ті серпневі дні ми були, як і всі, й нічим не відрізнялися від решти людей.
