Зараз, коли я пишу ці записки, після отих двох жахких зустрічей із Іоанном Москівським, запитую себе: а чому він ні словом не згадав про свої відвідини Жданівки й мене? Адже у Жданівці він не просто побував — то було одне із найстрашніших випробувань мого життя.

Це сталося невдовзі після моєї розмови із Танським. Цілий день відчував себе недобре, боліла мені голова, ломило тіло, жінка моя, паньматка Марія, була цього дня по-особливому роздратована, гримала на мене й кричала, а небо повило сіро-фіалкове, з чорним сподом хмариння, і ці хмари безнадійно-низько звисли над світом, не даючи йому ані дощу, ані світла. Я сьогодні служби не правив, а вдома було невиносно, тож вийшов у двір і тинявся там, вимічаючи, що треба зробити, а щось робити не маючи сили. В цей час і спалахнула перша блискавка і прогримів загрозливо грім. Я перехрестився й подумав: коли піде дощ, мені полегшає, та й жінка моя позбудеться неймовірної дратівливості. Отож я тинявся по дворі, а в умі складав вірші про те, як на людину наступає ніч, пітьма із блискавками та громом, які готуються на нашу душу; про те, що людська душа плаче під той час і на очі витискаються сльози відчаю, бо проти людини йде не просто пітьма, а полчища чорної сили, яка лаштується у похідні ряди, сотнями й полками з воєначальниками на чорних конях, сотниками й полковниками та всією належною старшиною. А попереду того війська їде чорний гетьман із булавою, і, коли він змахує нею, отоді й блискає, і гримить грім. І гетьман той — у чорній одежі, а на голові каптур, котрий ховає його обличчя.

І я раптом побачив того гетьмана неуявно, але він не їхав на коні, а йшов пішки, підпираючись патерицею, за спиною в нього була торба, як у Марка Проклятого. В цей час і припустився дощ, я скочив на ґанок із покриттям, бо чомусь, дивлячись на того гетьмана тьми, в мене шалено закалатало серце — раптом відчув, що він іде до мене по мій спокій та душу, і ще хтозна, чи зможу я йому опертися.

Дощ звалився з неба цілковитим потоком, але чернець на дорозі ані пришвидшив ходи, а так само, розмірено ступаючи, йшов та йшов, йому одежею потоками спливала вода. Підійшов до мого перелазу, переступив через нього, і я отетерів: до мене світилися, висяюючи мідним вогнем, очі. Світилися, як два вогники, — ці вогники почали до мене наближатися.

— Овва! — сказав чернець, радісно всміхаючись. — Куди це мене занесла негода і кого я бачу! Дуже радий, дуже радий зустрітися.

Був це Іоанн Москівський, я його впізнав миттю, бо він анітрохи не змінився; звісно, його радості від нашої зустрічі не поділяв.

— Запросиш до хати чи накажеш мокнути під дощем? — спитав Москівський, все ще смішкуючи.

Мені не треба було пускати його до хати, видить Бог, що не треба, але я не міг покинути в негоді мандрівного чоловіка, хто б то не був, адже сам не один рік отак мандрував.

— Дивні речі під сонцем, — сказав Москівський, — скільки років блукаю по землі нашій, шукаючи тебе, втеклого, і тільки сьогодні цього щастя уподобився. Я щасливий!

Але я щастя від того, що він мене знайшов, не відчував. Навпаки, смуток, а не щастя, властиво, печаль. Бо він усміхався приязно до мене, а я до нього — ні.

— Упустиш у хату чи не впустиш?

— Заходьте, — сухо сказав я й повернувся, щоб відчинити двері.

І мені раптом жахливо захотілося, щоб оця наша зустріч була не більше як привиддя, хай би це мені просто уявилося від болю голови, але виразно чув за собою кроки, чув, як обстукує він чоботи із багнюки, а ще я подумав, що жінка моя навряд чи гостеві зрадіє, бо вона взагалі ніколи не була рада гостям.

І от тут я помилився. Вона зустріла гостя радо, відразу ж послала мене в комору по наливку, сало та мед, а коли я виходив із хати, то чув її привітно-турботливий голос, бо гість так намок, аж сухої нитки на ньому нема, — признаюся, що такого голосу стосовно себе не чув від неї ніколи.

— Зараз я дам вам переодягтися, отче, — воркувала моя жінка. — На вас рубця сухого нема! Ох, як же ви змокли!

Коли ж я повернувся, він уже був перевдягнений у стару мою рясу, а в жінки моєї були дивні рум’янці на щоках, і вона так енергійно почала мотатися, готуючи до столу, що мені знову не по собі стало. Я тим часом запалив свічки в канделябрі, бо за вікнами вже була справжня ніч, та й не проста, а грозова, бо у вікнах і досі миготіло, а по тому й гуркало.

І от ми вже сиділи за столом усі троє, гість весело щось розказував: він і в думці не мав зустріти в цьому містечку мене, але, коли входив у нього, йому на мить привидівся мій образ.

Я налив йому наливки, він випив і передав чарку моїй жінці. Вона ж не просто випила, а перекинула ту чарку до рота, що мені було напрочуд, бо загалом вона в мене церемонна і випивала чарку після довгих упрошувань. Я ж пити рішуче відмовився, на що мій гість голосно запротестував, але я кількома короткими словами вгомонив його, і він випив другу чарку, передаючи її моїй жінці. І вона так само безвідмовно, навіть жадібно випила другу чарку, і тільки після того ми взялися до каші, сала із хлібом і сякої-такої городини, яка в нас знайшлася.

— Дуже здивувався, — сказав Іоанн Москівський, трохи поївши і вже сам наливаючи собі чарку, — заставши Михайла, та ще й жонатого. Бо кажу правду: ніколи не думав, що він чоловічої статі, а все мені здавалося, що він — це «вона».

Заіржав, блискочучи зубами, а ще більше по-несвітському поблимуючи жовтими очима, а моя жінка заливалася так, що й дихати не могла. І він розповів моїй жінці оту історію з життя нашого в академії, коли я грав Пантефрієву дружину, і сповістив, що тоді він, Іоанн Москівський, закохався в мене, як у дівчину.

Знову зареготав, блискочучи зубами й очима, а моя жінка заливалася так, ніби її хтось лоскотав.

— Аж тут, — сказав Москівський, — дивовижа! Михайло — жонатий, та ще й на такій красунечці, на такій милій попадиночці, на такій кралечці, що й очей не відвести.

І він утюрив мідні очі в мою жінку, а вона залилася ще більше рум’янцем і почала пускати до нього очима бісики, як ніколи не пускала до мене. Іоанн подав їй чарку, вона випила охоче, і почали вони пити одне до одного, на мене не зважаючи.

— Скажіте мені, паньматко Маріє, тільки по-правді скажіте: чоловічої він статі альбо ніт? Бо ця загадка й досі точить мою душу. Онде й борода не росте, як у татарина, та й вуса, а йому, священику, годилося б їх мати. Скажіте мені таку сакраментальність, паньматко Маріє!

Моя жінка жахливо засоромилася й опустила очі, а тоді закотила їх під лоба й зітхнула так скрушно, що я вирішив обірвати цю неґречну й немилу мені балачку.

— Отче Іоанне, — жорстко сказав я, — ви чудово знаєте, що не з великою охотою пускав я вас у свій дім, але гість, який ображає господаря, — не гість, а нахідник.

Тоді моя жінка раптом зірвалася на ноги, ніби її біс укусив, і крикнула верескливим голосом:

— Це дім не твій, а мій, мого батечка покійного! І я в ньому гоститиму гостей як годиться, а коли тобі невгодно, лягай собі спати!

І тут мені сяйнуло: він її заморочив. Адже говорила несвоїм голосом і навіть несвоїми словами, а ніби спросоння.

— Чув, панотче Михайле, що сказав справжній господар цього дому, — мовив, усміхаючись, Іоанн, — отож твого застереження не послухаюся, васьпане, а вигнати мене при своїй слабкосилості не зможеш. Отож, щоб тобі й мені було спокійно, йди спати і заспокойся!

Простяг руки до моєї жінки і сюсюкаючи покликав:

— Ходи, зозулечко, до мене. Ходи, сядеш мені на коліна!

— Коли ж я соромлюся! — послала бісики моя жінка.

— Ходи, зозулечко, ходи, — лебедів безсоромно нахідник. — Приласкаю тебе, голубоньку, поцілую. Така ж ти гарна, що мені в грудях млоїть. Як кришталь!

Моя жінка не була гарна, швидше — навпаки. Але тепер, розчервонівшись од трунку й залицянь нахідного похітника, й справді ніби погарнішала.

— Ти ще не пішов спати? — повернувся до мене Іоанн Москівський. — Іди швидше, бо, бач, вона соромиться, а мене вже й нетерплячка бере. Ходи, зозулечко, ходи, голубонько. Поцілую тебе в коральовії твої вустонька.