Безусловно, говорить о создании целой «украинской» культуры в XIX веке не приходиться. Слишком уж малочисленной и бездарной в своей основной массе была секта украинствующих. Поэтому дальше графоманских псевдоисторических опусов Грушевского и вала никчемных литературных поделок она исторгнуть из себя не смогла.
Как вынужден был с сожалением констатировать в 1892-ом идеолог украинофильства и непримеримый враг русского самодержавия Драгоманов,
«не один уже десяток років чуємо ми про самостійність українського письменства, про його право бути рівним з російським і т. ін. Тільки ж дійсна праця українських письменників зовсім не відповіда таким претензіям, а в письменстві, може, ще більше, ніж у чому другому, право без праці, котра дає силу, не має ніякої вартості: буряти, напр., мають, може, ще більше право мати свого Шекспіра, ніж англічани, котрі з певного погляду могли б задовольнятись латинською мовою, та, отже, англійського Шекспіра увесь світ чита, а про бурятського не чути». [113]
В своей книге «Литературное и политическое украинофильство», изданной во Львове в 1898 году, галицийский публицист Мончаловский цитирует доклад бывшего украинского социалиста, предназначавшийся для Второго съезда «Русско-украинской радикальной партии» [114], состоявшегося во Львове 3-4 октября 1891 года. В этом докладе, в частности утверждалось следующее:
«украинофильскія чаянія получили, какъ извЪстно, совершенно иное, утопическое конечно, направленіе. Оно создало - чего только въ видЪ курьеза и исключенія создать невозможно? - и кой-какую литературу. Но что значить эта литература - и по содержанію и по формЪ - въ сравненіи съ тЪмъ, что даетъ УкраинЪ совокупная дЪятельность всей литературной Россіи, включая сюда, конечно и всЪ почти творчеекіе элементы самой Украины? Что значить Марко Вовчокъ въ сравненіи съ авторомъ «Записокъ охотника»? Что единственный Шевченко даже - съ Пушкиномъ или Некрасовымъ? Что такое «Основа» въ сравненіи съ «Современникомъ»? Ничто или очень мало. Не «Сіонъ», не Катковъ, не Юзефовичъ, даже и не указы тутъ виноваты, какъ думаютъ подчасъ проницательные украинофильскіе поносители. Сама жизнь «виновата». О литературныхъ произведеніяхъ на «украинскомъ» языкЪ послЪ Шевченка за очень и очень рЪдкими исключеніями и говорить нечего. Макулатуры обиліе. Скудныя по содержанію и блудныя по идеямъ, произведенія эти и по языку, именно благодаря «чистотЪ» языка, еще болЪе чужды дЪйствительной жизни». [115]
В том же смысле, с сожалением высказывался и апостол советской украинизации Скрыпник:
«Во времена котляревщины, гулаковщины, артемовщины и т.п. украинская литература была лишь провинциальной литературой, дополнительной к русской, это была литература гопака, горилки, дьяка и кумы. Этого характера украинская литература не лишилась даже во времена Шевченко, Кулиша, Марка Вовчка и других». [116]
Пантелеймон Кулиш, которого сейчас считают основоположником украинской литературной критики, был вынужден признать в 1857, что «наша словесність южная тількощо прокидається послі довгого сна; у нас нема такого ряду писателів, як у москалів од Ломоносова до Пушкіна…». [117]
В 1869 в одном из своих писем к галичанину Барвинскому, он дает советы относительно написания учебника по украинской литературе, характеризуя ее представителей таким образом:
«Оце ж переберу Вам леєстрик поодинцю. Гоголь Василь не додав нічогісінько українському слову. Про його пробу комедії годиться хиба в історії словесности спом’янути, а в читанці їй нема місця. Максимович «казав казане». Не така се натура, щоб появити хоч найменше джерельце творивства, та ще в такому великому ділі, як слово. […]
Костомаров має велику заслугу в історії, а в розвою слова - ніякісінької. Всі його вірші - без поезії і без смаку мови. - Перекладувати «Кремуція Корда» - зовсім не до ладу. Метлииський - у всьому нікчемність, навіть у виданню збірника пісень. Вірші його - горох у шкуратяному решеті.
Петренко - приший кобилі хвіст; нате й мій глек на сироватку; знайте мене перепечайку, що на воротях тісто. Метлинський - великий поет перед ним.
Кониський ні єдиної форми не ввів у нашу мову, а котору брав готову, то так, як та жінка, що казала чоловікові: «Не журись, чоловіче, що люде пізнають крадене борошно пшеничне: я так спечу, що воно здаватиметься гірш житнього».
Кузьменко писав чужими руками, як уже я вмовив у першому листі.
Кулик у своєму болоті може й голосний мав писк, а в громаді того писку не було чути.
Навроцький - без таланту чоловік, хоч і добрий. Цись - погань. […]
З Котляревського можна брати тільки те, що в трьох первих піснях «Енсїди»; бо останні звелись на московщину, писану, ніби українщиною, і все в них мляве. З «Наталки [Полтавки]» нічого не треба брати, бо вона держиться на кону піснями та розмовами, а вартості драмової не має.
З Квітки – «Перекотиполе» не дає типу українського: се річ припадкова. Душогубство в нас інше - не за гроші. Візьміть із «Мертвецького Великодня», з «Козир Дівки». Не треба чіпати «От тобі й Скарб!», бо він з’їхав на дурницю, а в літературних творах велика річ: finis coronat opus. Одна «Маруся» дає багацько з себе до читанки. З «Салдатського Партрету» добре б узяти про кабаки та про москалів на ярмарку: се - народний погляд, а комізмом відміняється від «Марусі». [118]
Хотя, конечно же, необходимо признать, что в рядах украинофилов были талантливые, в литературном плане, люди. Для политической пропаганды подобные жемчужины в море навоза были крайне ценными. Однако из них все равно невозможно было сложить ожерелье не то что «украинской культуры», но даже самостоятельной, оригинальной литературы.
Фактически, XIX век, это не эпоха зарождения «украинской литературы», как это принято писать в идеологически правильных школьных и вузовских учебниках современной Украины, а время возникновения малороссийской литературы, как небольшой, региональной разновидности (сегмента), общерусской литературы. Даже те из малорусских литераторов, которые были фанатиками украинофильской идеологии, вместе с тем оставались в матрице общерусской культуры и литературы. Они являлись их порождением, некой флуктуацией, возникшей под воздействием модных европейских политических и философских идей.
Как бы там ни было, но такие литераторы как Квитка-Основьяненко, Котляревский, Артемовский-Гулак, Шевченко, Кулиш, Вовчок, Нечуй-Левицкий, Мирный, Карпенко-Карый и др. сформировались в рамках общерусской культуры вообще и литературы в частности. И это не случайно, ведь на тот момент ничего другого в России не существовало. Это потом их подали как возродителей «украинской литературы»…
Да, некоторые из них, став украинофилами, принялись сознательно и целенаправленно создавать отдельную от общерусской «украинскую литературу», как то Кулиш и Нечуй-Левицкий, но это все равно не делало их нерусскими писателями. Они всецело были продуктом, пускай и специфическим, возникшим в русской культурной/интеллектуальной среде, они были сформированы русской, точнее общерусской культурой. Разговоры украинствующих сектантов о том, что они представляют собой некий уникальный и самобытный феномен культуры, совершенно отличный от русской культурной матрицы, выглядели весьма забавно как в XIX веке, так и сейчас. Даже Драгоманов был вынужден саркастично прокомментировать пропагандистские заявления украинофилов по поводу их якобы абсолютной обособленности, отличности от русской культуры, заметив, что
«в Польщі відрубність національна й право на автономію чується не в учених кабінетах, а всюди в житті і маніфестується всякими способами серед польських мужиків, як і серед панів і літераторів. На Україні не так. Навіть заборона 1863 р. перешкоджала, напр. Костомарову, друкувати в Росії по-українському Біблію та популярно педагогічні книжки, але не забороняла йому друкувати по-українському «Богдана Хмельницького», «Мазепи» й т. і. Чого ж він писав їх по-московському? Чого пишуть по-московському наукові твори всі теперішні українські вчені, навіть патентовані українофіли? Чого сам Шевченко писав по-московському повісті або навіть інтимний «Дневник»? Очевидячки, того, що всі ті інтелігентні українці зовсім не так почувають свою відрубність від москалів, як, напр., поляки». [119]
