Згадавши про це, Ігор зауважив, що самого Семена Марковича в залі немає. Роззирнувся, витягаючи шию, – ні, таки справді нема. І, ніби зрозумівши його погляд, режисер Метелецький пояснив:

– Семен Маркович зараз у медпункті. Він отримав, так би мовити, виробничу травму. Йому швидко нададуть потрібну допомогу, і він приєднається до нас.

Саме після цих слів Метелецького у дверях з'явився Семен Маркович. Ігор першим помітив його, бо так і сидів далі впівоберта. У старого була забинтована голова й уся верхня половина обличчя густо замащена йодом – чоло, перенісся, над і під очима. Притримуючись рукою за спинки крайніх крісел у рядах, Кушнір повільно йшов до сцени, високо задерши голову: біла пов'язка налазила йому на очі. Тепер уже не тільки Ігор, а й усі в залі повернули голови назустріч старому. А він, повільно дотупцявши до першого ряду, підійшов і став поруч із Метелецьким, при цьому роззираючись із-під пов'язки у бік колег водночас зверхньо і якось аж ніби трохи винувато.

Режисер знову зняв свої окуляри, подивився на старого актора згори вниз і продовжив:

– Розумієте, шановні, наш Семен Маркович здобував свою освіту в ті далекі часи, хе-хе… коли цей твір, я маю на увазі «Цар Едіп», іще вивчався в курсі театрального технікуму…

– Взагалі-то я закінчив театральний інститут… – неголосно, швидше собі під ніс, ніж на публіку, промурмотів Семен Маркович.

– Семене Марковичу, шановний! Ну яке це тепер має значення? – Метелецький повернув окуляри на належне їм місце й аж розвів руками в запалі. – Ми всі, тут присутні, маємо відповідну закінчену театральну освіту.

І ми тут усі професіонали й однодумці. Тому будьте такі ласкаві, розкажіть нам коротко зміст цієї п'єси, її, так би мовити, генеральну фабулу. Адже ви це все пам'ятаєте, я не сумніваюся!

– Не так воно просто… – Кушнір говорив зовсім тихо, видно було, що він не дуже добре почувається. – П'єса ця справді дуже відома… була свого часу. Але я в ній не грав, тому навряд чи з мене буде велика користь. Ролей я не знаю, а генеральна, як то ви сказали, фабула, вона там досить проста…

– Ну так тим краще! Семене Марковичу, – режисер аж запроменився дещо нещирою приязню. Він розставив руки назустріч старому акторові, ніби хотів стиснути його в обіймах. – Якщо вона така проста, то нам не буде складно поставити її на сцені. Колектив у нас молодий, здоровий, нам ще й не такі завдання по плечу! Розповідайте, шановний, розповідайте!

– Отож… – Було помітно, що Семен Маркович напружує пам'ять, пригадуючи щось давно і надійно забуте. – Отож… там є… Едіп, ясна річ, Едіп. А ще там є той пророк, точніш оракул, його звати… звати його – а! Тересій. Чи, може, Тіресій… Точно – Тіресій! Потім там ще фігурують… Як же ж їх?.. – Старий почухав голову під пов'язкою, котра знову збилася набакир.

– Може, Семене Марковичу, може, ви нам спершу розповісте, так би мовити, сюжет п'єси, перебіг дії? А вже потім пригадаєте всіх дійових осіб? – режисера відверто дратувала манера викладу, що її обрав Кушнір.

– Зараз-зараз. Дайте мені, будь ласка, зосередитися!.. – Старий актор іще раз підніс руку до голови.

Метелецький перевів свій погляд на акторів у залі, знову зняв окуляри, протер їх:

– Я, може, вам тим часом поясню, в чому причина. Там, у цій п'єсі, в самому її фіналі, є така сцена, коли Едіп, головний герой, втямивши увесь жах, всю трагічність ситуації, в якій він опинився, приймає рішення покарати самого себе. І він осліплює сам себе, виймає собі очі металевою пряжкою… чи брошкою… Пряжкою чи брошкою, Семене Марковичу? – Режисер знову повернув голову до Кушніра, але той все ще чухав собі десь під пов'язкою і, здавалося, перебував у глибокій задумі. – Ну, та несуттєво. І ось наш шановний Семен Маркович, розігруючи переді мною цю сцену, так би мовити, імпровізуючи, настільки захопився, що справді почав бити себе по обличчю, по очах якимсь гострим металевим предметом. – Метелецький насторожено всміхнувся. – Що то було, Семене Марковичу?

– Там ще є Креонт. Чи Креант? – Старий, видно, все ще не чув, що у нього запитують. Режисер махнув рукою.

– Семене Марковичу! Чуєте мене, Семене Марковичу, шановний! Вам, напевно, і справді треба піти і ще трохи відпочити! Добре?

Старий актор кивнув і, все ще чухаючи собі чоло під низько насунутою пов'язкою, повільно почвалав до виходу із зали. Незрозуміло було, чи чув він слова режисера, а чи просто так сам собі вирішив, що свою частину роботи виконав і може бути вільним.

Метелецький подивився йому вслід, іще раз протер окуляри, насадив їх на носа і розвів руками.

– Добре, шановні, роботу над майбутнім спектаклем продовжимо завтра. Самі бачите, сьогодні Семен Маркович трохи… не в формі. Всі вільні.

Ігор не ввійшов, а буквально вбіг у Вікторову гримерку. І саме вчасно – Віктор уже повільно скручував комірця алюмінієвої безкозирки з пляшки настоянки «Цукрова». На вузькому гримерному столику лежало п'ять чи шість пересохлих цукерок-подушечок з повидлом.

– О, добре! – Віктор повернув голову в його бік. – А то я вже без тебе починати зібрався. То що там? – Він дістав з шафки-трюмо пластикового стаканчика, точнісінько такого, в яких у буфеті подавали каву, налив туди на два пальці настоянки і простягнув товаришеві. – Давай! Поїхали!

Ігор махнув, бридкий смак «Цукрової» обпік піднебіння, потім горло і заструменився кудись донизу, в глибини організму. Подих на мить забило, очі засльозились, та потім все минуло.

– Нову постановку Метелецький робитиме… – видихнув він разом з випарами настоянки. Віктор відвернув обличчя:

– Це я зрозумів. І що ставитиме?

– Того, як його?.. «Царя Едіпа». Знаєш таку п'єсу?

– Ні… Хоча начебто в технікумі, коли вивчали той, західний театр занепаду, то згадували якусь подібну назву. Цар якийсь чи, може, король…

– Король? Може, король Лір?

– Може, й король… – Віктор теж випив і, впхавши до рота подушечку, заходився ганяти її язиком. – Фу, ну й гидота ця «Цукрова»!..

– А ти не запам'ятав, що то за п'єса?

– Яка? Про короля?

– Так. Про короля.

– Ні, зараз не згадаю. Так, у підручнику сторінки прогортав, коли до заліку готувався. Я ж тоді вже над дипломною працював. «Партизанська балада», пам'ятаєш? Я там Грицька грав. Грицька-підпільника.

– Шкода…

– Що шкода? Чого шкода?

– Шкода, що не запам'ятав…

Та перестань ти! Давай по другій!

Ігор більш-менш отямився вже за квартал від свого будинку. Ніби в тумані пригадувалось, як їхав трамвай, від театру, через річку, мостом, і там, на мості, у брудних надвечірніх сутінках, начебто хтось когось намагався упіймати, гнався, кричав, і всі пасажири у трамваї прикипіли до вікон, мовчки спостерігаючи, і лише мала дівчинка десь у матері на колінах запитала високим голоском: «Мамо, а сьо таке підемік?»

«Ну й бридота ця «Цукрова»… – Думка прийшла до голови ословесненою, конкретною. – Н-У Й Б-Р-И-Д-О-Т-А». Ніби вогненні літери стояли перед очима. Ігор приклав руку до живота, в якому смоктало і нило. «Чого ж ти хочеш, якщо лише два смажених яйця зранку і скількись там подушечок з повидлом у Вікторовій гримерці… і ще та кава?..»

Ліхтарі скінчилися, тож треба було пильно вдивлятися під ноги, аби не ступити у пащу відкритого каналізаційного люка. Підворіття накрило вже цілковитою темрявою, навпомацки, на самій лиш інтуїції вдалося відчинити двері до під'їзду – зрештою, вони не дуже-то й зачинялися, тримаючись на одній лише верхній петлі: якось хтось із сусідів, повертаючись так само напідпитку, вибив їх ногою. Давно неметеними сходами піднявся на свій другий поверх, пошкрябав ключем по дверях, трапив до замкової шпарини і…

– А тато знову п'яний прийшов! – проспівала Марина, стоячи в коридорі між кухнею та кімнатою. Її погляд знизу вгору був уїдливим і насмішкуватим. – Чуєш, мамо?! – гукнула вона в причинені кухонні двері. – Тато знов напився!

– Але ж ти й… – видихнув Ігор, намагаючись розшнурувати лівого черевика і втрачаючи рівновагу. – Але ж ти й… дитина, Марино! Гик! – Правицею довелось ухопитися за вішалку.