Вказавши рукою Борозні на стілець, подивився на нього запитально, по — діловому, без помітного хвилювання.

Борозна поклав на стіл перед Марченком дві маленькі акуратні теки, жовту й зелену, зелена була товща і лежала зверху, жовта під нею.

Марченко здивувався такій, не поміченій раніше за Борозною акуратності, але не сказав нічого.

Мить повагавшись. Борозна поміняв течки місцями, розкрив жовту й дістав з неї два папірці.

— Підпишіть, будь ласка, — підсунув їх ближче до Марченка. — Це обхідний лист, а це атестаційне посвідчення.

— Ви таки надумали йти, — не розкриваючи ручки, ска — вав Дмитро Іванович.

— Не надумав, а йду. Ще використаю відпустку, покачаюся на пісочку — там такого пісочку немає, і… Одне слово, усе.

— А може, таки не йдіть? — не зовсім певно мовив Дмитро Іванович.

— Про це вже нема чого казати. Я вже надіслав документи, вчора говорив по телефону. Ось — ось мав прийти запрошення.

Дмитро Іванович мовчки попідписував обидва папірці і, щоб затерти ніяковість, поспішливо показав на другу течку:

— А що це таке?

Він посунув її до себе й аж тоді помітив, що то не течка, а коробочка. Борозна хвилину помовчав і сказав:

— Коні, мічені таврами. — І в ту ж мить власні слова здалися йому фальшивими, він подумав, що на крутих гребенях його таки добряче заносить. Він не любив пози, ніколи мислено не посягав на далекі займища, не вибігав на вершечки горбів, на яких би інші могли його бачити, не думав абстрактно про благо для людей. Він звик його робити. Нехай невелике, як оте його опромінення світловим пучком насіння буряків, що вже цього року дали добрячий урожай у колгоспі імені Щорса, але конкретне, і не виказувати його як благо й не чекати оплесків. А оце несподівано зааплодував собі сам. Він розсердився на себе, засоромився й похапливо розкрив коробочку.

На дні її лежало з півдесятка скелець. Звичайних предметних скелець, вже проявлених, білих, на кожному з них червоніла ледь помітна плямочка, здавалося, хтось брав скельця брудними пальцями.

— Я не розумію, — підвів голову Дмитро Іванович, відчуваючи, як дивне хвилювання охоплює його.

— Звичайні мічені атоми, — намагаючись говорити спокійно, щоб знову не зірватись на патетику і воднораз почуваючи, що теж хвилюється, сказав Борозна. — Я запустив мічений амоніл — тетрафос у суспензію. Він включився в реакцію. Пішов у реакційні центри… Ваші реакційні центри… Тобто… ви розумієте…

Дмитро Іванович слухав, але вже не чув нічого. Він підвівся з стільця, тремтячою рукою увіткнув у розетку вилку мікроскопа, що стояв на лабораторному столі, підклав скельце. В першу мить, мабуть, а напруги, не побачив нічого, далі перед очима мелькнула блідо — жовта пляма, схожа на білу тінь, він схопився обома руками за окуляр і сфокусував його. Дві білі тіні злилися в одну, вони були навіть не блідо — жовті, а рожево — жовті, схожі на сонця, ясні, просвітлені знизу, такі знайомі, такі звичні й незвичні воднораз. Бо ще не встигли два круги злитися в один, як він уже побачив по них чорні плями, більші й менші, розсипи чорних зерен, чимось схожих на ягоди ожини. Унизу, на зрізі, чорніла найбільша, в півнаперстка, посередині — дві менші, а довкруж них — ще менші, і вони розсипалися скрізь поміж острівців, і річечок, які були просто підтьоками — слідами не до кінця охайно виконаної роботи.

Коли Дмитро Іванович одірвався од мікроскопа, у нього не було сили на велику радість. Він відкинувся на спинку стільця, опустив руки, аж Борозні здалося, що він розчарувався. Але в наступну хвилю Дмитро Іванович підхопився, ступив до Борозни, схопив його за руку й стис, аж той ворухнув з болю плечем. Він не підозрював у цьому важкому тілі такої сили.

Дмитро Іванович розхвилювався так, що не міг вимовити слова. Губи йому бриніли, немов від холоду, руки тремтіли, і він мало не впустив другу пластинку на підлогу.

— Ви знаєте, що ви принесли мені! — сказав він. — Боже мій, боже мій, скільки я їх виглядав, оцих коней! — І враз затнувся, знітився, сполоханий раптовою думкою: —А ви… не жартуєте? Це справді мічений по фосфору амоніл — тетрафос?

— Не зовсім, — посміхнувся Борозна. — Це мічені нуклеозид — трифосфати. А решта — за вашою програмою. І мені здається, — спробував він зразу ж охолодити радість Марченка, — це ще далеко, як казала генеральша, не фураж. Чорт його знає, чого він вступив у реакцію. Слово честі, я не знаю. Він може ще сто разів не вступити.

— Може, й тисячу, — підтвердив Марченко. — Там мільйон причин. Починаючи з погодних умов, грунту, живильного середовища, на якому виріс горох, і кінчаючи ступінню збудження електрона. Про що ми поки що знаємо зовсім мало. Я про це здогадувався. Але ж важливо, що він пішов один раз. І що ми маємо право й обов'язок зробити отой мільйон спроб, аби знайти закономірність.

— Може, й не знайдете.

— Не знайдемо ми, знайде хтось інший. Але вони знатямуть, що треба шукати саме тут. Та ні, знайдемо ми. Ми, ми! Слухайте, дорогий мій, не їдьте ви в Ленінград, — у щирому пориві схопив за руку Борозну. — На той рік ми придбаємо лазерну установку. Давно обіцяли, та все… Тепер гроші дадуть. Ви працюватимете на ній.

На високе чоло Борозни наповзла важка тінь. Він усміхнувся Щиро і вдячно, але тінь на чолі залишилася.

— Ні, не зможу. Після такої підозри…

— Та нащо б ви тоді оце робили, якби… якби писали ту анонімку? Господи боже мій, та я б зараз сам написав на себе анонімку! Та нехай вона пропаде пропадом! Забудьмо, плюньмо.

Дмитро Іванович розумів, що говорить трохи не те, але не міг стримати почуттів. Він відчув, що йому близько, до самих очей підступили сльози, що може кожної хвилини розридатися, але не боявся того.

— Забути, плюнути не можна, — чомусь холодно заперечив Борозна. — Я бачу, що ви зараз повірили мені. Але… ми того не доведемо нікому. Якщо навіть вивісимо на дошці оголошень обопільну клятву чи підемо по коридорах і почнемо цілуватись на очах у всіх. Скажуть, єзуїти, фарисеї…

— Це я винен, — подавлено опустив голову Марченко.

— Через недосвідченість, — холодно пожартував Борозна. — Я радий, що ви повірили. А негідник таки своє одержав. Його не взяли на роботу в Інститут біохімії. — Щоб закінчити цю розмову, він нахилився над мікроскопом. — А все‑таки красиво, — осміхнувся. Якби я був художником, намалював би картину і назвав її «Біла тінь». Подивіться, якесь біле таємниче поле, а на ньому невідомі світи. То, мабуть, справді світи, тільки ми про них ще дуже мало знаємо…

Вони вернулися розмовою до проведеного Борозною експерименту, а відтак і до всієї проблеми. Розпитуючи Віктора Васильовича про роботу з міченими нуклеїзид — трифосфатами, Дмитро Іванович раптом занепокоївся: адже то дуже сильний реагент. Проте Борозна заспокоїв його, сказав, що все було зроблено в лабораторії ізотопів з дотриманням усіх правил безпеки. Сам він добре знав, чим ризикував, і що воно може виявитися і через десять, і через п'ятнадцять літ, але раз і назавжди поклав не вертатись до нього думкою, просто не дозволяти собі думати про те. А Дмитрові Івановичу в ту мить спала думка, яка схвилювала його, змусила на мить піднятися над усім: над буднем, над їхньою проблемою й над усіма проблемами. «Де, в якій країні, за яких умов ще може бути отака висока жертовність, отака безкорислива офіра людини людині! Які помисли, які сили влили її в серце?» Він знав, які це сили, і вони сповнювали його гордощів, якогось аж побожного внутрішнього трепету й крицевої віри. А ще він знав, що теж би вчинив так. Колись, може, не зміг би, а тепер зміг би. І усвідомлення цього сповнило його радістю.

Вони проговорили ще з годину. Дмитро Іванович знову намагався умовити Борозну не їхати в Ленінград, але той твердо й настійно попросив не нагадувати більше про це. Коли вже Борозна попрощався і хотів іти, Дмитро Іванович зупинив його й запитав, чи може він оголосити в інституті наслідки проведеного досліду.

— Звичайно, — сказав Борозна. — Тільки з посиланням не на мене, а на когось іншого. Скажімо, на Нелю Платонівну Рибченко. Вона й справді брала участь у підготовці. Крім того, я там у себе залишив трохи суспензії. Вона ще не зафіксована. Нехай Рибченко передасть у лабораторію. Щоб… ну… офіційно.