І, мабуть, у тому справді була якась краплина живої сили. Андрій, тільки приходив до пам'яті, шукав очима батька й ворушив рукою. Впевнившись, що батько тримає його руку в своїй, майже одразу заплющував очі, знову провалювався кудись у темряву, в чорну прірву, і Дмитрові Івановичу здавалося, що й він провалюється разом з ним. Але частіше йому здавалося, що Андрій повисає, тримаючись за його руку. Так мусив почуватися Андрій. І так почувався Дмитро Іванович. Йому здавалося, що він душею витягує його з того світу. Вливає йому своєї сили і віри. А він зараз гаряче вірив. Чи принаймні не допускав до серця думок про смерть. Бо, здавалося, тоді ці думки проникнуть і в серце сина. У ці страшні години він би справді, не вагаючись, віддав своє життя синові. В одну мить. Аби тільки встав він. Якось, сидячи отак, він пригадав, — і думка ця була химерна, начитана, але тільки тепер до кінця зрозуміла, підказана досвідом ученого і пропущена через серце, — що в природі існує чимало випадків, коли старше покоління віддає своє життя молодшому. Так оддає себе потомству на Цейлоні гігантська «пальма тіні». Тільки — но спалахне над деревами незвичайної краси суцвіття, одразу опускається донизу восьмиметрове листя, й дерево помирає. І вже на сухому стовбурі дозрівають плоди, які продовжують, у безконечність рід пальм. І в цьому немає нічого страшного і навіть дивного. Страшно й поза — природно, коли стається навпаки.
Думка чіплялася за думку, вони летіли, як пасма «бабиного літа» понад сумними стернями. У коридорі лунали голоси, часом навіть сміх, проте він не сприймав їх. Вони летіли немовби з іншого світу, були іншим життям, яке обтікало його, не захоплюючи в себе.
Тепер він майже не випускав Андрієвої руки з своєї. Дмитро Іванович залишався в палаті цілодобово. Сюди йому приносила поїсти Ірина Михайлівна. Тут він і спав, чи, правильніше, дрімав у напівзабутті, схилившись на спинку стільця. А потім, мабуть, за велінням завідуючого відділенням, лягав поспати на другому, вільному ліжку. Сюди навмисно не клали нікого з огляду на надзвичайно тяжкий стан Андрія. Десь за вікном кружляло сонце, жило, гомоніло, сміялося місто, але воно зараз не існувало для Марченка. Він тільки двічі виходив за ворота лікарні. Обидва рази — шукати призначених ліків. Виявилося, що це вельми дефіцитні й дорогі ліки і що їх запаси у відділенні вичерпалися. Мухновський сказав, що він витратив навіть особистий резерв. Дмитро Іванович справді ліки дістав. Мабуть, колись би він ніколи не пішов до тих людей, до яких ходив тепер, перед якими зобов'язувався не знати як. Але що всі зобов'язання поруч із життям сина!
Криза минула аж на сьомий день. Тільки тоді Мухновський сказав, що Андрій житиме.
— Все ще може бути, — додав він, ступаючи від дверей до столу в своєму кабінеті. — Стан його і зараз важкий. Але… Вже можна сподіватися на одужання.
Тієї ночі Дмитро Іванович спав удома. Його не проганяли з палати, але він розумів, що не має права порушувати обов'язкових для всіх правил і норм, надуживати співчуттям, яке виникло з тяжкого становища сина.
Крім того, тепер перед ним постала ще одна справа, яку, як йому здавалося, конче мусив розв'язати. Поки Андрій перебував на грані життя і смерті, ближче до смерті, ніж до життя, вона йому манячила, як застережний вогник крізь туман. А тепер він повернув голову й подивився на той вогник. Його мучило питання: чи не причетний Андрій до чогось лихого? Чи не сталося там чого, чи не вчинив він якогось злочину? Так, ні сіло ні впало, голів не провалюють.
То більше, мусив спробувати докопатися до суті, бо міліція не знайшла ниточки, а може, й не дуже її шукала. А він подумав, що було б добре, якби спочатку знайшов її сам.
Це була ціла детективна історія, з розпитуванням знайомих, друзів Андрія, шуканнями, переслідуванням, навіть небезпекою. Згодом Дмитро Іванович сам дивувався, відкривши в собі отакі здібності. Бо саме таки він допоміг міліції напасти на слід і навіть заарештувати хуліганів. Тоді ж і довідався, що Андрій — не призвідця, просто «невдало розминулися в дверях ліфта», — як зізнався один з хуліганів.
Дмитрові Івановичу вся ця історія добряче змозолила душу. Він почувався неначе викупаним у помиях, неначе принижений чимось, але й розумів, що інакше вчинити не міг. Він не розповідав про це ніде: ні на роботі, ні Ірині Михайлівні, ні Андрієві. Андрієві, правда, й рано було про це розповідати. Він то впадав у напівзабуття, то починав без причини нервуватися, здавалося, намагався щось відшукати чи згадати і не міг. Він і справді ще не міг багато чого згадати, навіть з речей буденних, домашніх: купив підручник хімії Інгольда, який збирався купувати чи ні, взяв на заводі полімерів довідку про відпрацьовані дні чи не взяв, і багато іншого, особливо з останніх днів перед травмою. Про те, чому він тут і що до цього спричинилося, Андрій теж не запитував, і Дмитро Іванович не міг одга — дати: зумисно чи таки не пам'ятає нічого. Проте одне Дмитро Іванович бачив достеменно — Андрій радів кожній його з'яві. Це помітили й лікарі, і сестра, вони сказали Дмитру Івановичу, що при ньому Андрій найкраще почувається, їсть, і навіть вертає в пам'ять забуті дні й дати.
Уперше за багато років Дмитро Іванович побачив, що він конче потрібний синові. Що той у ньому бачить щось більше, ніж звичайно бачать люди в близьких, чимось йому завдячує й на щось сподівається. Мабуть, то був правдивий здогад. Дмитро Іванович і сам почував, що в їхніх стосунках з сином пролягли якісь інші, раніше не знані тяжі, важливі не тільки для Андрія, а й для нього самого. Йому здавалося, що, крім життя і здоров'я сина, він виборював щось у собі, він ніби став міцніший і прозірливіший, мудріший і певніший себе, себе й сина. Поміж них виникла якась нова духовна спільність, якій він не міг знайти назви й обміру, але яка облагороджувала й наснажувала їх обох.
Їх мовби з'єднало, спаяло щось чистим сріблом щирості й довіри, тепер Дмитро Іванович знав, що Андрій ніколи не матиме од нього злих таємниць і не залишиться байдужим, якщо якісь недобрі сили ламатимуть когось із близьких йому людей.
Остаточно він у цьому впевнився одного недільного вечора, коли вони залишилися вдвох, він тримав Андрієву руку, У палаті вже посутеніло, проте Андрій попросив не вмикати поки що світла. Він був особливо замріяний і аж печальний, хоч останнім часом ніколи не показував батькові ні печалі, ні бодай легкого смутку, що, як казала сестра, часто находили на нього. Він довго мовчав, а тоді враз повернув голову й сказав тихо, з особливою зворушливістю, од якої Дмитру Івановичу стало аж моторошно:
— Знаєш, батьку, мені весь час здавалося, що ти витягуєш мене з того світу. Ти мене й витяг звідти. Інакше… Ну, для чого б тоді мені… Та ти розумієш усе сам.
Дмитро Іванович розумів. Проте він мовчав, і сльози текли по його щоках. Гаразд, що стояла сутінь. Мабуть, Андрій передбачив і це. То були сльози страху за Андрія, який ще не одужав, і радості його прозріння, і надії на прийдешні дні.
Тієї надії не могло зім'яти ніщо. В ці дні, метаючись поміж лікарнею і міліцією, де розпочали слідство, відбулася друга проба в інституті. Він сам розганяв розчин електрофорезом, сам спорскував розчинником хромотографічний папір, сам накладав рентгенівську плівку, і коли на ній не з'явилося темних зернистих плям, не виказав ні розпачу, ні досади, тримався спокійно, заспокоював своїх помічників, фіксував увесь хід досліду в пам'яті і на папері, щоб потім проаналізувати й спробувати знайти помилку в техніці проведення експерименту, якщо вона могла бути. Проте він не міг не думати, що її могло й не бути.
Що ж… Життя теж не кінчається на тому. Він знайде в собі сили перебороти і кпини, й підступи, і докори. Він почував, що саме тепер знайде їх. Здавалося б, навпаки, останні події могли змучити його, обезволити, розсмикати, він і почувався й стомленим, і зболеним, та, однак, зосередженим і спокійним. Найважче, розумів, буде долати розчарування колег, своїх товаришів, до того поки що не був готовий. Але зрештою подолає і те. Він це почував і не тільки почував, а й глибоко усвідомлював. Йому здавалося, в ньому самому на той час щось одмінилося, він мовби переступив на якийсь вищий, значно вищий щабель. Це не був стрибок, але це був поступ, непомітний зовні, ледве помітний ним самим, і все ж поступ. Либонь, підготовлений усім попереднім життям. Він мовби піднявся над чимось насамперед у самому собі, поглянув ширше, спокійніше, мудріше. «Що, власне, сталося?» —насамперед запитав себе. Ну так, вони провели два експерименти і обидва рази не одержали позитивних наслідків. То й що? А може, їх треба провести сто, тисячу! Адже наука — це один нескінченний експеримент. І він шукатиме, поки в нього вистачить сили. Поки не знайде. Якщо не результату, то причини, яка або стоїть на заваді, або вкаже їм інший шлях. їм, і всім, що йдуть поруч.
