Ото прийшов був новий президент, сказав по всій Україні пам'ятники Голодомору ставити. І в нас же ж поставили. Отам, на ровах, там він і стояв. Старі люди місце показали, бо ровів тих давно нема. Правда, недовго він простояв, бо тоді якраз начальник наш приказав на тому місці церкву ставить, а пам'ятник перенести. То його зняли і так досі нікуди не поставили. То знаєш, шо я тобі скажу, синку... Мені навіть якось на серці легше, що того пам'ятника не стало. Очі не бачать — душа не болить.

І що вже мені казать — я ж тоді, в тридцять третьому, мала ще була, п'ять рочків мала.

Тоді наше село повністю вимерло, хати бур'янами поросли. Пройдеш по вулиці — забиті вікна і бур'яни, ні кота, ні собаки не було видно, бо їх усіх поїли.

Увечері сиділи з сестрою в хаті, й тиша була така, як тепер. Мама нам млинці з трави робила, з кислички. На конюшину схожа. То ми всі разом її вдень смикали, а потім отак дрібненько сікли, з водичкою мішали й ліпили, щоб купи держалося. А як же його зліпиш... І потім тако-го ті млинці на гарячу сковорідку викладали. Жиру ж ніякого не було, то воно таке получалось і не жарене, і не варене. Але нам смакувало. Ще дуже тішилися, коли десь глей на вишні знаходили, то як ласощі нам були.

Той голод кругом був, але скрізь по-різному. Он у сусідньому селі, куди ми в кінці літа втекли... Теж біда страшна, і пухли люди, але до такого, як тут, в Міцному, не доходило.

Там теж мерли, і я сама бачила, як їздили підводою по хатах, збирали покійників. Та щоб живих забирали й у рови кидали разом із мертвими, як у нашому селі, такого не було... Я то все більше від тітки Параски знаю, яка до останнього тут лишалась, але, як уже люди почали гуртом з ума сходити, то ще встигла втекти.

Я коли перший раз побачила, як оце-го по вулиці мертвий ішов, то мене наче током ударило, бо ж усе це було вже, хоть і забулось. Мене мати від тих людей ховала. Страшні такі, чорні з лиця, й наче дивляться, а не бачать нічого.

У тітки хата була крайня. Я саме в неї була, коли прибігла сусідка та плаче, каже, що десь синок її пропав і вже три дні нема його. І плаче... Так балакали вони, коли відчиняються двері та входить молодий парень, у руках одежину якусь мне. А та сусідка як побачила, як сплесне руками, бо то ж її Гришка свитка була. То вона до того дядька кинулася з кулаками, б'є наосліп, волосся рве на голові. А той стоїть, кров із рота юшить, і не ворушиться. А тоді каже: "Дайте мені горщик, щоб зварити м'ясо"...

І то з кожним днем таких людоїдів ставало все більше. І на вигляд не розбереш — чи живі то, чи мертві.

Потім забрали того мужика, розстріляли. В Міцному якраз тоді нового голову приставили, приїхав із Києва. І як він тут почав зі своїми бійцями останні крихти з людей витрушувати — то ніде такого звірства не було. Скрізь ті нелюди горя наробили, але такого сатани, мабуть, ніде не було. Звали його Іван Кодій. А боялись його навіть більше, ніж диявола.

Люди казали, що то з ним нечиста сила прийшла, бо з кожним днем усе частіше в селі димком тягнуло.

Уже через багато років мій односелець розказував, як він утік звідси. Сім'я була велика, а він наймолодший. Дві сестри старші, дядьки, п'ять двоюрідних... Велика сім'я. Поїхав він у Яблунівку продуктів купити. Там, казали, голова був добрий, хоть і за совєцьку вяасть, але зерно ховав. То він поки туди-сюди їздив, усього два дні минуло. Заходить до хати, бачить, сидять на лаві рядочком батько з братами. Неголені, чорні. Навіть не обернувся ніхто до нього. І піч горить, щось вариться у казані, а коло печі лежить щось у ряднині, і з неї кров тече. Він у батька питає : "А де мама, сестра?" Батько каже йому: "Он у чавунці ще м'ясо залишилось".

Хлопець до ряднини кинувся, а то сестра його порубана. Матір уже з'їли.

Вибіг він тоді з хати — і через город, через ліс біг, не оглядаючись.

Кодій людоїдів зразу пристрелював, така була рознарядка. Хоча йому великої різниці не було, кого на той світ спровадити. Як одержимий був. Тільки дочку свою любив. Сильно любив. Я ще пам'ятаю її, в червоному платтячку, нарядна така. В туфельках.

То через неї так сталося, що село геть усе вмерло. Тільки не лише від голоду.

Жила в нас у селі баба Явдоха. Сама, як палець. Стара вже була, глухувата, але якось раду собі давала. Коли почали в селі людей їсти, на неї багато хто казав... Вона ж і мене зварить хотіла, тільки не розуміла я того, чудом урятувалась! Іду, було, з вигону, повз хату баби Явдохи прохожу, а вона до мене: "Ходи, дитятко, до мене в хату, дам тобі червоні чобітки!" Мене наче ужалив хтось, — так я тікала. Може, просто злякалась її. Така судьба.

Уже після тих голодних років мені тітка ось що розказувала. Заманила та баба Явдоха Кодієву дочку та й зарізала. Коли голова кинувся її шукать, уже було пізно.

Вийшов тоді він на подвір'я. В одній руці ніж тримає, яким горло Явдосі перерізав, у другій — ікону з бабиної хати. Тоді взяв ту ікону і встромив ножа в неї, а потім кинув під ноги і топтав, як несамовитий. І такі прокльони сипались із його вуст, що навіть перестрашені бійці покидали гвинтівки й заклякли.

Того ж дня вони перестріляли всіх, хто ще в селі лишався. І старих, і дітей, без розбору. Але мало було Кодієві такої помсти. Став він перед своїми головорізами і сказав, що справжня помста буде тоді, коли він по смерті своїй прийде і покличе всіх цих людей із могил. І буде їм плоть людська замість хліба білого, й коли почнуть вони їсти — тільки тоді всі зрозуміють, що таке справжній голод. їстимуть мертві живих і не зможуть наїстися до останніх днів.

Після того, як доказав, приставив нагана до голови і застрелився.

Перший час ніхто не хотів у Міцне вертатися. Тоді власті переселенців сюди завезли, а за ними вже потроху й старі мешканці стали перебиратися. Про голодні роки почали розказувать, що люди самі повтікали, і що голодний бунт туто-го був якийсь, а про Кодія та його бандитів старались і не згадувати.

А минули роки — то вже й нема кому згадати. Навіть я хіба тільки перекази людські знаю. Тільки от що мені серце каже: здержав своє слово той Кодій проклятий, здержав.

Розділ 16.

Усе буде добре

— Загадкова епідемія в селі Міцне, що на Київщині більше знає наш кореспондент Мар'яна Бабенко.

В Україні з'явилися справжні зомбі — саме ця тема стала найбільш обговорюваною у кириличній блогсфері протягом останніх днів. Зображення страхітливих зомбі й підписи на кшталт "народжені в Україні" або "ти ще досі живий?" заполонили віртуальний простір, як і безліч, буцімто, репортажів, у яких розповідається про повстання померлих та інші жахи в одному із сіл Київської області. Як і у випадку з більшістю попередніх вірусних мемів, неможливо точно встановити, хто саме спровокував зомбі-епідемію в засобах масової інформації. За деякими даними, український зомбі-апокаліпсис вигадав колишній журналіст радіо "Епоха" Вадим Соловей або ж ді-джей Дятел, який два роки тому започаткував власне інтернет-радіо з промовистою назвою "Радіо Живих Мерців". Власне, саме йому належить ідея подавати інформацію про повстання мертвих у селі Міцне Києво-Святошинського району в кращих традиціях жанру мокументарі, тобто — залучивши до своєї гри талановитих акторів, які виконували роль свідків та учасників подій. Хоч як це дивно, але історія таки час од часу повертається. Ще далекого 1938 року американському режисеру Орсону Велсу вдалося спричинити паніку в США своєю радіопостановкою "Війни світів" Герберта Велса, — Орсон подав цей художній твір як цикл прямих радіорепортажів, і безліч людей перейнялися марсіанською загрозою. Схоже, що ді-джей Дятел всього лише вдало скористався цим класичним досвідом.

А втім, знімальна група нашого каналу вирішила провести власне розслідування, щоб переконатися, чи справді в сучасному світі можлива настільки масштабна й безпрецедентна фальсифікація.