— Шустра зараза, — тільки й зміг сказати.

Труп, який за всіма параметрами хоч і не був живим, проте достатньо жвавим, знову загарчав і кинувся на Олексія; ще мить, і його почорнілі пальці-костомахи викололи б учителю очі. Та п'ять пострілів, що пролунали один за одним, відкинули гниляка вбік. Отець Дмитро відразу перезарядив револьвер і підійшов ближче. Півголови монстра — як не було. З розваленого черепа висипалося ще трохи землі, змішаної з червами та слизом.

— Непогано тепер у семінарії учать... — простогнав Олексій. — Чи ти, отче, академію закінчував?

— Академію. Тільки трохи іншого... еее... профілю, — священик схилився над трупом. — У тій академії основи... еее... православ'я... викладали тільки в рамках курсу наукового... еее... атеїзму.

— Що тут скажеш... Путі Господні... Ну, ви в курсі, — Олексій зумів сісти, проте якась надірвана струна в грудях досі видавала тривожне тремоло. — Тільки от даремно ти, отче, лопати не взяв.

За хвилину отець Дмитро вернувся з лопатою і вже хотів відправити агресивного мерця додому, та Олексій спинив його.

— Чекай, так не годиться. Він трохи перепочине — і знову полізе, — Олексій спробував підняти сокиру, та не зміг — схоже, таки добряче потягнув жили. Це у кращому разі. — Треба голову відрубать.

Священик засміявся.

— Усе ти... переплутав... еее... зі страху. Це ж зомбі, а не... вампір.

— Знаєш, краще перестрахуватися. Це якраз той випадок, — Олексій подав сокиру. — Росла б десь поблизу осика, то й кілка йому загнати у серце не завадило б.

Отець Дмитро взяв сокиру, але рубати мерця, який і так розвалювався на шматки, не збирався.

— Отче, потім будеш думати...

За спинами в них щось хруснуло, й обидва стрімко розвернулися, відступивши на кілька кроків назад.

— Твоя... еее... правда, думати... ніколи.

Одразу з двох могил вилазили нові посланці пекла.

Священик не став дочікуватись, поки вони вилізуть на поверхню; доскочивши до першого, він одним ударом розкроїв череп, на якому де-не-де залишилися шматки шкіри з пасмами довгого волосся, другий зомбі натомість отримав п'ять набоїв у груди — й зник під землею.

— Наче нічого... складного, — підсумував отець Дмитро, струсивши з леза сокири фляки мізків.

Глухе гарчання щойно застреленого мерця переконало його, що це не зовсім так. Цього разу зомбі не виповзав зі свого гробу, як покірний глист, — він буквально вилетів звідти, як корок із пляшки шампанського. Очі священика засипало землею і він ледь не проґавив наступний стрибок мерця, чиї руки блискавично наближалися до його горла. Крутнувшись на одній нозі, отець Дмитро широко змахнув сокирою — й обидві руки покійника впали до його ніг. Наступний удар був менш гуманний — лезом проміж очі.

— Отже, без голови вони... все ж таки... еее... спокійніші, — сказав він.

Олексій помітно зблід. Він почувався безпорадно, і це його лютило. Якби не отець, став би вже ласощами для гниляків.

Тим часом на цвинтарі заворушилося ще кілька хрестів із різних боків.

— Збоку, там іще лізуть! — заволав Олексій.

"Нема часу думати", — нагадав собі священик і вхопив учителя за барки. — Тікаймо!

Олексія двічі припрошувати не довелось. Потім він згадав про свою новопреставлену тещу — і побіг іще швидше.

* * *

Баба Ніна навряд чи змогла би переконати Кузьму та його друзів, щоб вони залишилися на ніч. Калу вдалося це зробити без жодних зайвих слів, — самими тільки рішучими діями.

Почувши версію старої про те, що міліціонерів поїли мертві, які встають із могил, він попрямував до дверей.

— Тим більше треба з цими "мертвяками" поговорити.

Кузьма з Віталієм теж схопилися на ноги. Ваня швидко наздогнав волоцюгу, окликнув його, але той наче й не чув, тільки трохи сповільнив ходу. Кал підбіг упритул і смикнув чоловіка за плече, гаркнувши йому щось на вухо. Той покірно спинився.

Шкурян, позіхнувши, втратив інтерес до переслідування:

— Ну, ви там із ним поговоріть, а я краще в хату вернусь.

Кузьма теж нерішуче тупцював посеред вулиці. Зрештою поволі пішов до Кала, який і далі трусив за плече неборака.

— Чого мовчиш, га? Ти хто такий? Що тут робиш? — допитувався.

Чоловік утягував голову в плечі й відвертався від Кала, намагаючись вивільнити плече. Підійшовши ближче, Кузьма гукнув:

— Та облиш його.

Кал, навпаки, заходився трусити бідаку ще енергійніше:

— Ти чого морду від мене вернеш? Я тебе питаю!

Чоловік якось незграбно смикнувся вбік і відскочив від Кала, якого наче паралізувало: він так і тримав перед собою стиснутий кулак, де залишився жмут видертого одягу і якесь темне пасмо, з якого скрапував зеленкуватий слиз.

— Дивно... — розгубленість у голосі змішувалася з розпачем. — Я йому шмат піджака вирвав із м'ясом... Ти розумієш? — із його м'ясом!

Понівечений чоловік обернувся до них, і Кузьма тільки тоді зрозумів, що мав на увазі Калєв. Якби цей тип припхався на знімальний майданчик, його б узяли на роль живого мерця без жодних проб.

Протягом кількох секунд Кузьма не міг побороти враження, що це хтось із їхньої масовки забухав і залишився в селі, досі не змивши гриму.

Коли ж потвора кинулася на Кала, поваливши його на землю, Рудий не зміг поворухнутися. Віталій, побачивши здаля, що дійшло до бійки, теж підбіг, але завмер поруч із Кузьмою.

Кал намагався відбиватись, але всі його удари не справляли на монстра ніякого ефекту. Очунявши від першого потрясіння, Шкурян із Кузьмою кинулися на допомогу.

— Тримай, тримай його за руку, тримай сука руку! — шипів Віталій невість кому.

— Ашшшш... Він укусив мене, цей довбаний мішок гамна мені палець відкусив! — репетував Кал.

— Тримай, Кузьма, тримай цю мразь!

— Чия це кров? Чия це кров?

— Бляяяяяя...

— Шо з ним?! Кузьма, глянь, шо з ним...

— Та хулі ж ти його лупиш по морді? Воно ж нічого не відчуває! Відтягни його!

— Кал! Ванька бляха!

Кал примудрився вхопити покидька за горло і гамселив його об землю. Той перестав опиратися. Проте Калєв не зупинявся і, звівшись на ноги, дубасив його по обличчю, від якого мало що залишилось.

Відтягнувши Кала від мертвяка, Віталій діловито оглянув його руку, заюшену кров'ю.

— Якщо я вмію правильно рахувати до п'яти, пальця тобі не відкусили.

— Да?! — роздратовано перекривив його Кал. — Він на соплях висить, хіба не бачиш?

— Пішли, треба зупинити кров.

Коли дійшли до подвір'я, Кузьма озирнувся. Чолов'яга, який хвилину тому був, нібито, мерцем у квадраті, шкутильгав своєю дорогою. Він прямував до заводу.

Баба Ніна хоч і не готувалася ні до війни, ні до кінця світу, проте медикаментів та перев'язочних матеріалів у неї цілком вистачило б на маленький партизанський загін, що потрапив у тривалу облогу. Власне, так воно й було.

— Мені б у лікарню, тут шити треба, — бідкався Кал, поки Кузьма розмотував бинт. Обидва запитально дивилися на Віталія, котрий уже чверть години не відлипав від вікна.

— А краще викликати швидку. Тільки чомусь мені здається, що вона не приїде, — сказав він, жестом запропонувавши визирнути на вулицю. — Тут сьогодні парад. Масові гуляння.

Мертвяки йшли частіше поодинці, іноді — невеликими групами. Деякі з них були ходячими кістяками в зотлілому лахмітті, а деякі майже не відрізнялися від живих людей. Усі вони прошкували в одному напрямку, ніхто з них не намагався зайти на подвір'я.

— Краще тут пересидіти, — сказала баба Ніна, яка весь цей час теж не відривала погляду від вікна. — В хату вони не полізуть.

— Чого це ви так думаєте? — спитав Кал.

— їм на завод нада. Звідти їх призвали, і там вони будуть до пори.

— А потім?

— Потім? — баба Ніна сіла на лавку. — Потім підуть по хліб.

* * *

Отець Дмитро згадував кінець лютого, коли він тільки приїхав у Міцне. Деякі враження мають підвищену терпкість. Особливо, якщо це — перші враження. Вони вміють спотворювати будь-що.