Сусідка ніколи не приходила до бабці з порожніми руками і завжди приносила для Ірини кілька своїх знаменитих заварних тістечок із лимонним кремом або шматок торта чи хоча би жменьку печива. Ірина не дуже любила солодке, але принесене Раїсою Михайлівною мало той самий запах, який виділяла її шкіра, й Ірина готова була годинами вдихати цей аромат. Він не асоціювався у неї ні з чим їстівним, а був чистою метафорою домашнього затишку, спокою, спокійного пообіднього світла, пропущеного через тканину штор на кухні, гладенької поверхні атласного халата Раїси Михайлівни у яскраво-червоні квіти. Її круглі стегна під блискучою тканиною рухалися злагоджено і заколисливо-спокійно, мов механізм бабциної швейної машинки, коли вона застрочувала якийсь довгий шов.
Бабця із Раїсою Михайлівною пили на кухні каву з домашніми наливками і розмовляли про самотність. Тобто насправді вони переповідали одна одній, як познайомилися зі своїми чоловіками, як одружилися, як жили, якими були перші слова дітей і онуків, як важко було виживати з дітьми в усі часи, якими складними були колись кулінарні рецепти і як неймовірно багато повинна була встигати кожна жінка. Але у всіх цих історіях Ірині вчувалася лише позбавлена дна самотність кожної з жінок, самотність, що її відчували, коли доводилося тягнути на своїх плечах всі родинні турботи і не було на кого покластися, не було з ким розділити всі ці щоденні дрібні проблеми та рішення, які слід було приймати. Самотність, яку вони відчували тепер, коли всі їхні зусилля завершилися самотністю буквальною, у якій окрім омріяного спокою було і багато гіркоти, жалю за тим, що проминуло, за тим, що так і не здійснилося, за тим, чого вже ніколи не буде, і за тим, що в кінці дороги, якою б важкою вона не була, не існує жодної винагороди, а лише відлуння порожніх кімнат і безкінечність безсонних ночей.
Ірина давно знала напам’ять усі історії, які вони терпляче і неквапливо переповідали одна одній, ніби виконуючи щоразу один і той самий ритуал, потрібний для того, щоб відновити в пам’яті якусь забуту брошку на блузці чи візерунок на тканині сукні, пригадати собі чіткіше риси чийогось обличчя, форму стрижки чи колір очей.
І слухала ці розмови, з яких для неї вимальовувалася самотність бабці, життя якої з дідусем зовні було щасливим і вдалим, вони не сварилися, дідусь не пив, багато працював, мав високу посаду, забезпечував родину, бабця могла не ходити на роботу й лише іноді шити щось на замовлення знайомих, більше для приємності, ніж для грошей. Вона не нарікала, бо завжди розуміла, що головне в житті дідуся не дім, і навіть коли він повертається до неї, то подумки залишається там, у своїх клопотах і справах, в які її ніколи не посвячує, і це поступово вибудувало між ними стіну, стіну мовчання, взаємної поваги і толерантності, стіну відчуження.
Чоловік Раїси Михайлівни любив випити і був по-військовому різким, міг навіть підняти руку на дружину чи сина. Щоправда, це не заважало йому слухатися Раїси Михайлівни в усьому і повністю від неї залежати. Коли її чоловік вийшов на пенсію, Раїса Михайлівна відчула себе так, ніби у неї народилося ще одне немовля. Він був цілковито непристосований до побуту, і якщо дружині доводилося відлучитися кудись на цілий день, то чоловік гарантовано залишався протягом цього дня голодним. Навіть якщо Раїса Михайлівна готувала йому їжу, розкладала її у тарілки і писала детальні інструкції, як і що слід підігріти, він не здатен був зробити цього самостійно. Обов’язково щось плутав, забував, що поставив на вогонь, виливав, пересмажував, розливав, розбивав, а врешті-решт просто відмовився від усіх цих складних маніпуляцій і просто не їв, коли дружини не було вдома. Таким же нездатним він виявився і до будь-якої іншої домашньої роботи, тож Раїсі Михайлівні доводилося самій лагодити крани, забивати цвяхи, ремонтувати все, що потребувало ремонту, – викликати сантехніків чи інших майстрів чоловік їй чомусь забороняв. Її життєрадісна натура сприймала все це доволі безболісно, і вона не нарікала. Лише тепер, коли чоловік помер, вона наважилася зізнатися бабці, що відчула суттєве полегшення, бо принаймні не потрібно переживати, що він нап’ється і підпалить хату.
Поговоривши про життя з власними чоловіками, сусідки переходили до розмов про своїх дітей. Син Раїси Михайлівни так ніколи й не одружився, чим справив матері неймовірну прикрість, адже вона так мріяла мати онуків і особливо онучок, якщо вже не довелося самій народити донечку, що зав жди було найбільшою мрією Раїси Михайлівни.
Батьки Ірини були інженерами-будівельниками і кілька років жили в Індії, працювали там на різних об’єктах. Коли вони виїхали, Ірині було чотири, а коли повернулися – сім років. Після повернення батьки мало не розлучилися, мати хотіла, аби вони назавжди виїхали за кордон, а батько був категорично проти, він вважав, що людина повинна бути патріотом своєї країни і залишатися жити в ній, що б не трапилося. Після кількох років постійних сварок і скандалів мати Ірини таки виїхала ще раз на кілька років до Монголії, але не витримала, розірвала контракт і повернулася в сім’ю.
Сама Ірина не дуже багато запам’ятала зі свого перебування в Індії з батьками, спогади приходили уривками – гарячий пісок у дворі біля дому, діти, з якими вона не може порозумітися, гострий смак незнайомої їжі, страх перед надто різкими запахами спецій, бажання вимастити чимось темним свою шкіру, щоб не відрізнятися від загалу і щоб на неї не дивилися як на чужинку, сварки батьків, під час яких її виганяли погуляти, заплакані очі мами після того, як вона поверталася з прогулянки. За ці роки Ірина опанувала англійську і говорила без акценту, позбулася страху перед вивченням іноземних мов, бо навчилася засвоювати їх по-дитячому, в розмові, і потім цей страх не змогли нагнати на неї знову в українській школі, хоча вчителька і намагалася постійно знизити їй оцінку за незнання англійської граматики. Але відтоді у неї лишився і подив перед тим, як багато зайвих слів існує на позначення однієї простої речі. І те, що опанування нових мов давалося їй із легкістю, не позбавляло її цього здивування і навіть певної зневаги до такого марного ускладнення речей. Вона ніколи не розуміла, чому люди з такою повагою ставляться до тих, хто володіє кількома мовами, їй самій завжди здавалося, що це ніяке не знання, а лише непотрібне дублювання тіней того самого предмета – стіл, стол, стул, зе тейбл, дер тіш, ля меса – що зміниться від цієї нікому не потрібної навали звуків, котрі нічого не додають і нічого не прояснюють у природі предмета, який називають?
Ірина любила спостерігати за тим, як бабця вишиває. Потім, коли вона подорослішає, їй буде дуже складно пригадати свою бабцю без вишивки у руках. Здавалося, вона вишивала завжди. Точніше, стільки, скільки Ірина її пам’ятає. Бабця осліпла майже відразу після Ірининого народження, після якоїсь до кінця не з’ясованої хвороби. До того бабця, як і всі, мабуть, займалася різними справами. Кудись ходила, щось робила, з кимось розмовляла. Відтоді, як осліпла, вона майже не вставала зі свого плетеного крісла-гойдалки біля вікна і постійно тримала в руках якесь вишиття. Ірина так звикла до бабциних вишивок, що до певного віку навіть не припускала, що інші сліпі не можуть вишивати. Це стало для неї справжнім шоком, коли вона усвідомила, наскільки неприродньо виглядають яскраві бабцині вишивки, адже світ сліпої людини просто не може бути таким яскравим. Не повинен згідно уявлень здорових. Але, мабуть, у ці яскраві квіти, що на вишивках часто перетворювалися на метеликів, бабця вкладала усе, чого їй бракувало у реальному житті. Вона вміла якось по-особливому сполучати між собою нитки, брала по ниточці кожного кольору і складала їх в одну, грубшу нитку. А в наступній поєднувала кольори вже по-іншому. Виходило дуже незвично і гарно. Ірині бабця розповідала, що відчуває кольори пучками пальців, відчуває тепло і холод і намагається поєднати їх між собою так, щоб тепло і холод сполучалися у комфортну для тіла температуру.
