II ми не маємо дому — але маємо руки і нас і до того ж кохану що освітлює плач та повторення крил у нащадках і тоді проростають питання двінких атавізмів вибору поміж нами та крилами ми гукаєм — обирайте останніх — ми не маємо дому — але маємо спомини хіба цього не задосить (щоночі топитись в долонях твоїх і випливати на берег) — з мушлею для тебе з правом на ще одну спробу з правом на спогади і на ключ до неіснуючого дому до сухої землі що раптом проросте словами власними незрозумілими для всіх окрім тебе для тебе окрім усіх бо ви неподільні бо ви неподільні і безсилля твоє — також їхнє безсилля: перед втіхою перед мурахами перед яблуками III в основу дому покладемо рибу цвіркуна зозулю зимовими вечорами вони нам нагадуватимуть про літо до того ж цвіркун гратиме риба співатиме а зозуля рахуватиме скільки всім нам залишилося жити IV раніше ключ лежав тут зараз його нема заходимо з іншого боку шукаємо — і нема лежить кілька соснових голок кілька соснових шишок V стоїш на хмарі заклично махаєш рукою траві людям звірям Марія Марія води і сну Марія пахощів та землі Марія тебе але вітер подихів їхніх і поглядів далі жене хмару махаєш рукою прощально VI вийти в темінь нічного літнього грому торкнутися першої росини на його шорсткій щоці — тату — мовити — тату VIII запах ріки запах слідів пташиних на березі кохана — одне і те ж саме стверджую ввечері після купання темний корінь на дні ріки перший жовтий листочок на плесі і я — одне і те ж саме стверджуємо ми VIII 1979
* * * милий невтішний і сивий мов тато з трояндами наш страшний суд вже нікого торкнутись не зможе тіні жовтаві болючі для птахів осінніх маєм зірвати до одної а чи квітами стати самі наче сива вода наче порухи ангелів в серпні або осінь осіння і таїна ваша найважчої вашої мови 1979 ОСІНЬ № 546 а іноді так: замети печалі журавлів та розгубленого листя забарвлені в милий вечір знамена дзвінкі відлуння спорохнявіле в кутку поміж батьковим кожухом з а очима найлютішого індіанця з племені всіх і ще снігоочищувачі на вулицях розгортають замети печалі водії вниз не дивляться — унизу твоя щирість нікому із нас не потрібна маю тебе сльозою барвистою — а вона скочує в ріки стрункі наче струни і чисті мов кров козача пливе до славутича-тата щоб тріпотіти в руках найгіркішого рибалки в світі скочує в темінь така ж самотня як і ця ніч то тепер уже маю їх дві сльозиноньки і — врочистий дощ: не заважайте мені рахувати краплини осені на шибках поцілунки на вустах чужих коханих круків що летітимуть на тлі призахідного сонця опісля дощу і карети доверху закидані червоними квітами і тебе з широко розкритими сірими очима — (осінь прийшла а за нею нікого нема і це — найдивніше…) 1979 * * * сутінковими птахами поросла твоя мила і втрачена назва музика ледве засніжена за теплими мурами сліз тамуючи землю і світло погляньмо на поле срібне теплим небом налите по вінця темним небом наповнене вщерть дощ повився мов дикий сідий виноград моя смертонько мила я плачу коли трохи ущухне твердий листопад коли попіл ущухне кого ми побачим і кому ми пробачимо що світанковими назвами? — тамуючи землю і світло погляньмо на поле срібне (срібне-срібне поле) 1979 * * * якби ти була моїм голосом і всім що він може назвати якби ти була очима моїми і всім що вони побачать якби ти була всім що може бути і може не бути — голос мій називав би тільки твоє імено очі б тебе лише бачили а буття стало б мені за спільника з яким можна довго сидіти розмовляючи про що завгодно а можна просто довго мовчати — хоч і всю ніч якби ти була моїм голосом та очима якби ти була |
