У світі було стільки абсурду, що більшість пацієнтів цього закладу видавались цілком нормальними людьми, тільки дуже самотніми. Вони не тримались купи: їх не об’єднувала жодна ідея чи мета, і дехто був просто щасливий за цими грубими мурами. А з іншого боку цих стін залишалось чимало людей, котрі воліли би жити тут. Однак, ні ті, ні ті інші

не були по-справжньому в безпеці. Попередника Олексія Івановича звільнили через те, що хтось доніс, ніби він ходив молитися до церкви Може, хтось з персоналу, бо тут було четверо санітарів і дві медсестри середнього віку, обидві місцеві. Було їх три, але одну заарештували одразу по приїзді нового головлікаря, бо чоловік її мав якийсь стосунок до бандерівців. Обіцяли прислати їй заміну, зі Сходу, але й досі нікого не прислали, чому Олексій Іванович був навіть радий. Але, швидше всього, міг проговоритися перед родичами хтось із хворих, що мають у себе «побожного» доктора. Тим часом Олексій Іванович вів документацію, їздив на партійні збори, а Адам Віцентійович займався лікуванням, призначаючи в основному бром, хоча більше бесідував з хворими. Часом він забував, хто перед ним, на мить стаючи пацієнтом.

У другій половині квітня Олексій Іванович повернувся зі Львова з мішком перлової крупи, ящиком маргарину і пакунком ліків. Привіз ще п’ять кілограмів цукру, кави для старого, і зарплату. Але його радість була затьмарена. Минулої ночі вмерло одразу двоє пацієнтів: стара жінка й чоловік з п’ятої палати. Адам Віцентійович видибав аж надвір на негнучких ногах, і хотів, мабуть, сказати щось гостре, але прибулий головлікар обійняв його за плечі й повів до свого кабінету.

— Тут стіни не мають вух. Скажіть, що маєте сказати, тільки швидко.

Старий мовчав.

— Думаєте, я не знаю, кого ви звинувачуєте у смерті пацієнтів?

— А кого? — невинно спитав старий.

— Невже ви не розумієте, що країна пережила страшну війну, і немає коштів на утримання лікарень. Я знаю, що у майже всіх пацієнтів дистрофія, авітаміноз, але так всюди. У-сю- ди!

Старий замахав руками, ніби відганяв від себе бісів, і через силу вимовив:

— Прошу не кричати на мене.

— Ще трохи і ви ляпнули б щось таке… Я мусив би повідомити про це самі знаєте кого.

— Але ж я нічого не хотів сказати! Лише: «Добрий вечір!» Вам щось здалося. Доктор Фройд сказав би, що насправді ви почуваєте провину і намагаєтесь випередити звинувачення. Але смію вас запевнити, мені й на гадку не спадало вас особисто у чомусь звинувачувати, та ще й у присутності персоналу. Ваш тягар, тягар сумління, просто вам потрібно його скинути хоч на часину…

— Не розводьте демагогії! — буркнув Олексій Іванович, зворушливо червоніючи. — а то я вас звільню коли-небудь. Я хотів вас порадувати, кави привіз. Може, й мене пригостите?

— З великою охотою! Трохи згодом. Я виписав свідоцтва про смерть.

— А розтин зробили?

— Перепрошую, але я психіатр, а не патологоанатом, — набундючився лікар.

— А яку ж тоді причину смерті ви поставили?

— Найбільш прийнятну в наші часи: серцеву недостатність, — з іронією відповів Адам Віцентійович.

Олексій Іванович знову відчув, що червоніє. Звідки старий міг знати, що десять років тому його змусили у в’язниці НКВС оглядати розтерзані трупи й виписувати свідоцтва про смерть з таким діагнозом? Фронтовий госпіталь — то було зовсім інше.

— Нас з вами обох виженуть, якщо діагноз буде інший, — спокійно мовив старий. — І сюди пришлють когось більш політично свідомого. Хочете, підемо разом?

— Куди? — пошепки спитав Олексій Іванович.

— До трупарні, або моргу, як тепер кажуть. Я вам допоможу. Тільки переодягніться.

— Так-так.

Обоє дверей до церкви були забиті навхрест дошками, але з монастиря йшов підземний хід під саму церкву, а звідти — нагору. Під церквою було просторе приміщення, де стояло два столи, грубо збиті з дощок. У куті знаходився штабель простих трун, що залишились ще з монастирських часів, а тепер у них клали померлих пацієнтів, ховаючи на цвинтарі, що розмістився на схилі гори, трохи вище монастирської брами, ясна річ, без хрестів. Ніхто не залишався у монастирі навічно: або сходив своїми ногами у Діл, або його виносили на гору. Олексій Іванович, оглянувши це «багатство», трохи отямився і пошкодував, що не відклав візит до моргу на пізніше.

— Ви знаєте, пане Олексію, — сказав раптом Адам Віцентійович, — що гітлерівці вбивали психічнохворих, щоб очистити, як вони казали, суспільство від людського непотребу? Проте через кілька літ їхнє число знову виросло до попереднього рівня. Природа не терпить пустоти. І психіатри завжди матимуть роботу. Прошу!

Двері до трупарні були замкнені хіба на засув, а зсередини мали защіпку. На підлозі стояла шафка, де мали бути інструменти для розтину, однак ніхто їх там не тримав. Олексій Іванович приніс усе з собою: трофейні гумові рукавички, скальпелі,йод, перекис водню та інші елементарні речі, бо в Добромилі ще не було своєї аптеки.

На столі лежали тіла, прикриті драними простирадлами. Олексій Іванович, поставив саквояж на маленький столик і застиг в нерішучості.

— Перепрошую, з якого ви року? — спитав Адам Віцентійович.

— З вісімнадцятого.

— А коли вродились?

— 25 липня.

— Значить, Лев. Маєте великодушну й відважну вдачу. Я се відчув…

Старий стягнув простирадло з ближчого тіла, котре було колись чоловіком сорока п’яти літ, а тепер скелет, обтягнутий шкірою.

— Господи! — вирвалось у головлікаря. Лікував він від простуди, слухав легені, але ніколи не бачив своїх теперішніх пацієнтів голими. Одразу було видно, що чоловік помер від виснаження.

Тоді психіатр стягнув простирадло з другого трупа — старої жінки, висхлої як мумія. У наготі обох мертвих тіл було щось священне.

— Ну, то що? — спитав Адам Віцентійович. — Виглядають так, ніби опирі виссали з них усю кров. Але ми з вами обоє знаємо, що ці фантастичні істоти тут ні при чому. Голод, тривалий голод, з’їв їх. Маю сумнів, що всередині в них ви знайдете кишки, шлунок та печінку.

— Як вони вмерли? — спитав Олексій Іванович, ледве стримуючи тремтіння.

— Без сповіді й покаяння.

— Я не про це питаю!

— Звечора ще були живі, а на ранок вже готові. Хтось підв’язав їм щелепи, положив руки на грудях і вклав до них хрестики з патичків. Я не знаю, хто. Пацієнти відпираються. Бачите, їм тепер добре, аж ніби посміхаються. Напевно чули ангельський спів.

— Та замовкніть нарешті!

Олексій Іванович натягнув рукавички й приступив до процедури. Зробив розтин грудної клітки чоловіка й вийняв звідти змучене серце.

— Бачите, серце є! — спробував пожартувати головлікар. — Записуйте!

І почав говорити завчені фрази протоколу розтину.

— Не спішіться так, я не встигаю! — попросив старий.

— Я не збираюся тут сидіти до ночі!

— А ви не припускаєте думки, що душі небіжчиків спостерігають за вами й чують, як ви непоштиво говорите про смерть?

— Душі нема. Бога нема. - відрізав Олексій Іванович. — І так само потойбічного життя.

— То виходить, від них нічого не зосталося?

— Ну, діти, пам’ять…

— Які діти? У тієї старої жінки двох синів спалили живими у стодолі. А доньку забрали до Німеччини. Щодо цього чоловіка, то в нього зроду дітей не було. Пас людську худобу і сам був німий, як та худобина. Міг говорити, але не хотів.

— Чому не хотів?

— Людська душа незвідана. О, чуєте? — показав старий на склепіння. — Знову ходить!

— Хто ходить?

— Ангел.

— Ангели не ходять, а літають.

— Добре, що ви хоч в ангелів вірите…

— Ходім, подивимося! — відчайдушно запропонував Олексій Іванович

— А що буде, як ангел побачить вас із закривавленими руками? І зашийте нарешті рани тим нещасним. О, тепер двері риплять!

— У завгоспа має бути ключ.

— Не певен. Ключі від таких дверей, як оці, - старий показав на напівкруглі ковані двері, що, мабуть, вели до храму, — губляться. Я, здається, чув, ключі від усіх церков має комендант Добромиля. Він носить, напевно, ті ключі на поясі, навіть від тих церков, що спалив власноручно. Тяжко бідаці. Пане Олексію, мені якось не по собі, зашивайте, й ходімо. Тепер від нас нічого не залежить. Завтра Настю Вовк і Данила Домницького поховають. Як кажуть, прах до праху.