— А що ти думаєш про запорозьких козаків, і їхнє, як ти кажеш, королівство? Чом не лицарі!

Слуга засміявся:

— Я — купець, а не політик, вашмосць. Ви ліпше за мене в цьому тямите, вашмосць.

— Ти хотів би й з лицарів поробити орачів і купців, еге ж? Зрештою, ми відхилились від теми. Ти хотів оповісти мені якусь алегорію.

— Перепрошую, я не забув, а підводжу вас до неї.Усім відомо, що день настає після ночі, а потім ніч уступає дню, темрява — світлу, і сей, так би мовити, процес відображається і в людській душі.Бджоли збирають мед з ранку до вечора, носять його до вулика, але ніч належить Дракону, котрий грабує вулики й ховає мед глибоко під землю, щоб міг користати з нього сам. Розумієте сю алегорію?

— Таке життя, — розвів руками Гербурт. — Хтось стає на бік бджіл, а хтось служить дракону

— А скажіть-но мені, чи може бджола покинути свій вулик і піти служити дракону, бо він сильніший?

— Такий світ. Людська слабість змушує шукати захисту в сильнішого.

— Хіба я кажу про людей? Бджоли живуть у вулику, добре знають одне одного, і горнуться до матки, коли настає ніч. Се — їхній звичай. Ваш вулик — Добромиль.І от в котрий раз ви хочете кинути його, аби боронити чужий вулик. Але у вас лише одне жало і вік людський, як і бджолиний, короткий. Проте бджоли мені здаються сильнішими за дракона.

— Ну, се залежить від пори дня!

— Теж вірно. А чи відомо вам, що є бджоли, котрі не гублять жала у битві й не сплять вночі?

— Он ти про що? Я маю се розуміти як погрозу?

— Ні, як пропозицію. Кілька таких золотих бджіл оборонять вулик.

— А, їх ще й називають золотими! Я в се не вірю. То — легенда. Як і ти, Слуго з Добромиля, котрий пам’ятає князя Лева і моїх предків. Усе можна вичитати з книжок!

— Я не прийшов сюди, вашмосць, аби щось вам доказувати. Моя ціль — відмовити вас від вкрай небезпечної авантури, призвідцем якої є відома нам обом особа, що хоче собі зломити карк.І щоб ви відмовили інших. Вас є кому підтримати серед шляхти. Не кажучи вже про нас. Скажу тепер, чому цього не треба робити. Се принесе нечувані нещастя не лише тим, хто живе нині, а і їхнім нащадкам.

— Ти собі забагато позволяєш, Слуго з Добромиля! Якби шляхта тебе послухала, то розірвала б на кавалки!

— Я виконую волю свого пана, котрий просив мене не випускати бджіл вночі.Щиро шкодую, що дав привід вам запідозрити мене в непоштивості.Але нема часу, зовсім нема часу!

— Ти хочеш перепинити шлях ріці? Ні, я не хочу покидати Добромиля, жони, дітей і свого найбільшого багатства!

І Ян Гербурт показав на дубові шафи, заставлені книжками, на картини на стіні, на античні скульптури, хоч і понищені, але всеодно прекрасні, на стіл, завалений паперами. Хотів сказати ще щось про дітей, але повстидався. Натомість став мовити спокійніше:

— Я був під час чуми в Лейдені, і се стало для мене алегорією нашого віку: краса і смерть. Сей бурхливий мутний потік забере мене з собою.І річ не у шляхетській честі, а в тому, що маю бути разом зі своїми кревними, Гербуртами. Хіба що вбити того баламута? Добра була б справа!

— Знаєте, що кажуть козаки? Мають одну примівку: «Дай, Боже, нашому теляті вовка з’їсти».

Староста добромильський підійшов до вікна. Якби його відчинити, до кабінету одразу увірвався б знайомий віддавна шум торговиці.Але сьогодні він не хотів туди йти. Та й скоро почнуть до замку з’їжджатися гості. «Що мені робити?» — подумав, і відвага покинула пана Гербурта.

— Ти міг би його вбити? — обернувся він і подивився просто в очі Слузі.

На обличчі в того з’явився страх:

— Я не убійник! Се противно моєму серцю.

— Се — політика, а не серце.

— Політика без серця до добра не приводить.

— А якби се повелів тобі Купець з Добромиля?

— Вбити можна для самооборони. Ось що сказав мені мій пан.І не раджу вам наймати душогуба. Як буде у вас сей гість, поговоріть з ним, пізнайте його краще, пошукайте дорогу до його серця.

— Мені здається, що й ти міг би це спробувати…

— Хто я для нього? Сей чоловік надто марнославний. А ви — володар цього краю.

— Я — слуга короля.

— Спробую з ним стрітись. Можливо, у тому, що так сталося, теж моя провина. Почалося з того, що десь літ зо тридцять тому в Добромилі втяли голову Мирону Многогрішному…

— Се — відома історія, але не розумію, який зв’язок між цим одержимим і тобою. Навіть мій батько не міг тоді нічого вдіяти. Зрештою, його начебто не було тоді в Добромилі.

Пан Гербурт подивився на молоде обличчя Слуги, гладке й бліде, з делікатними, трохи гострими рисами. Не маска, натягнута на старече лице, а справжнє людське обличчя, тільки очі якісь не такі: занадто глибокі для юності.І порівняв себе, постарілого завчасу, вкритого твердою змертвілою оболонкою, невразливого до малого болю власного і до більшого чужого, хоч дивно було б їх рівняти. Слуга нагадав йому янгола з дзвіниці Спасівського монастиря, що схилився над євангелістом Матвієм, нашіптуючи Ісусові слова. Та чи вірно передав їх, бо кожне Євангеліє по-різному оповідає про Господа Нашого?

— Тоді була буря, — сказав Слуга з Добромиля. — Звук усіченої голови, що впала на поміст, сколихнув землю і небо. Я сам це бачив. А перед тим пробалакав з Мироном цілу ніч. Я нічим йому не допоміг, зате він допоміг мені.Я збагнув тоді, яка величезна різниця між словом вимовленим і словом написаним. Коли вони сходяться докупи, шукаючи правду, вдаряє блискавка і починається буря.

— Той втеклий чернець, про якого ми говоримо, теж один час пристав був до єретиків, — зауважив Ян Гербурт. — Але чи щиро? Радше, вияв слабкості.Мені здається, що ти переоцінюєш можливості того чоловіка. Або маєш приховані наміри. Моя нібито вченість не може мені в цьому допомогти

Він показав рукою на полиці з книгами:

— Сі книжки, більшість з них, вмирають ще за мого життя, хоча, можливо, колись знову воскреснуть, як кості мої струхлявіють. Мені не дано знати якоїсь остаточної істини, але вірю, що наприкінці життя мене чекає прозріння, щоб я не встиг нічого більше зробити, бо сим порушив би якийсь неписаний закон, навіть не вимовлений. А ти кажеш, що я прагну туди, де мені не місце! Ні, се тягне мене моє становище. Я певний, що таємниця цесаревича Дмитрія скоро відкриється, але твоя — ні.Ти для мене наче алегорія з втраченим змістом. Я б наблизився до її розкриття, якби ти не прийшов просити мене втрутитись в політичну справу. Я міг би навіть послати убивць до Мнішкового замку, бо політика від цього не стане бруднішою. На брудному бруду не видно.

— Йдеться не про політику, а про спасення душі, пане старосто. Душа — важніша. Я не можу бачити того, що станеться. Але знаю, що не прокляття наслав на Добромиль писар Мирон Многогрішний, коли прозрів і прирік себе своїм прозрінням на смерть. Він сам себе убив, бо після того не зумів би жити. Кожен, хто прозріває так глибоко, не може жити. Прозріння — найстрашніша зброя, котра завдає немивовних мук. Я причислив би себе до інших людей, хоча мій пан, Купець з Добромиля, не прозріває, однак видить так добре, що може сміятися і плакати з того всього.

— Ну, і що за прозріння було в того єретика? Чи про се не вільно говорити?

— Я лише здогадуюся. Мирону відкрилася таїна слів Христа, яких немає в жодному з чотирьох признаних Церквою Євангеліях, котрі, як відомо, писані мовою еллінів. Сі слова звучать приблизно так: «Блаженні ті, котрі відають, що вони чинять.І прокляті, хто не відає, що чинить.» Але що означають вони насправді, я не знаю. А Мирон знав, коли стояв навколішки, і над ним нависла сокира ката на ймення Савка, а внизу юрба людей дивилась на його смерть. Тисячу тисяч разів це було на світі, але кожного разу по-іншому. Річ у тім, хто відає, а хто не відає, що чинить. Але так само важливо, що кожен може змінити те, що, здавалось, не може змінити. Наприклад, історію. Він може йти дорогою зла чи дорогою добра, але повинен знати, якою дорогою йде. Куди вона приведе — не так важливо. Чи відаєте ви, що чините? Чи відаю я? Ні.