Учора прийшла посилка від Василя Івашка з чаєм і «Примою» та коротеньким листом: Чубай записав пісню на мої слова і передав Андрієм Саєнком десять доларів для мене як гонорар; на ці гроші Василь з Андрієм накупили для мене чаю й сигарет, ще й двісті тисяч (мабуть, своїх) вклали до посилки — може, виберуся на них до Києва, як написав Василь. Молодці хлопці, що й казати. Так несподівано і так доречно з'явилися дорогоцінні трави у моїй хаті.

Топа мій худющий зробився, бо не хоче їсти ані юшки, ані картоплі, ані каші. Все виглядає м'яса — але звідки, дорогий песику? Ходжу лісом і ловлю себе на тому, що шукаю якусь кістку або, ще ліпше, — птаху підбиту. Тоді б і в Топи було свято, і зажили б ми всі весело й щасливо.

Стара як світ історія: довго не міг заснути, стемніло блискавично, бо довго не міг прокинутися, відтак знову забезпечена безсонна ніч, і дрова лежать непорубаними… А заснути не міг через те, що вчора так само прокинувся пізно, і через те, що зачитався поезіями Лесі Українки; просто фізично не міг одірватись, як у давні часи, вмовляючи себе: «Ще кілька сторінок, а тоді вже спати…» І гірко мені думалося про часи «прокидання стежок», коли шкільні вчителі намертво відбили охоту і до Лесиних творів, і до Шевченкових, а Кашка на той час, окрім претензійного і безпідставно гордовитого нехтування, нічого іншого не міг запропонувати у стосунку до класиків. Пригадується, якось зоп'яну він прочитав мені цілу лекцію про історію української літератури, де кожному було визначено місце на поличці, як правило, щонайдальшій, бо жоден «не дотягував до вершин світової літератури», які, на його думку, уособлювалися постатями Малларме, Бодлера, Рембо і Ґарсія Лорки, яких він на той — і на цей — час читав дуже мало і в дуже поганих перекладах… Зайве й говорити, що я слухав усі ті бздури з побожно роззявленим ротом. Певна річ, на той час не могло бути інакше, і добре, що було бодай так, як було; але, беручи ситуацію в цілому, не можна не шкодувати, що рідна автентична поетична традиція не була прищеплена нам якраз у ті, юнацькі, роки і ми щойно тепер одкриваємо томи Куліша, Лесі, Зерова — і застигаємо, приголомшені спадком з незліченних багатств, про існування якого й не підозрювали. А нам уже за тридцять і за сорок років. Не освоївши рідної традиції, ми до смерти залишимося «Великими Дилетантами», як любить величати себе з незрозумілих і досі для мене причин, із незбагненною пихою той-таки Кашка. Самовдоволеність дилетанта, зворотним боком якої є комплекс меншовартости і мало не вроджені лінощі, небажання вчитись і працювати систематично, не покладаючи рук, як ті ж таки Зеров, Леся або Куліш. «Як я люблю оці години праці, // Коли усе навколо затиха // Під владою чаруючої ночі, // А тільки я одна неподоланна // Врочистую одправу починаю // Перед моїм незримим олтарем…»

І тому триває Реформація. Хоча інколи здається, що вже нічого не встигнеш. Може, й не встигну; але ще гіршим був би рух наосліп і блукаючі вогники світлячків — замість вірних своєму місцю сузір'їв.

Принаймні тепер і в мене є своє місце, більш-менш обжите, насиджене і нагріте. А дрова ми порубаємо, не сьогодні, то завтра, тим більше, що квапитись особливо немає куди. Або все одно не встигнеш, або розминешся. Тому треба залишатися на своєму місці, зберігаючи рівновагу і «плекаючи свій сад». Не виключено, що саме тоді усе почне збуватися вчасно і ти встигнеш усюди. Адже згадай: хіба не про самотню хатинку у Матіївці, наповнену гарними книгами, мріяв ти ще в ранньому дитинстві, коли не вмів навіть нігтів на правій руці обрізати? Чомусь дуже виразно запам'яталось, як мама питає: «Як ти будеш жити, коли виростеш?» І я їй поважно пояснюю: хатка, самотність, книги, пес. А вона сміється, ще така молода тоді, і знову питає: «А хто ж тобі нігті обрізатиме на правій руці?» І я ніяковію, замислююся, зупиняюся, приголомшений цією складною проблемою… Та, бач, навіть цю проблему вдалося розв'язати з часом. Тож не журися, природжений самітнику, адже ти — є.

Марудний день позаду. Попереду — світла місячна ніч, легенький туман, і тиша, і «супокій самітної кімнати». Попереду — неквапливе, старанне письмо, коли забуваєш про пізню годину і про людей. Уночі ти одриваєшся од спільного несвідомого — бо ж майже всі поринули в нього, вимкнувши власні «передатчики», настроївшись на «прийом»; уночі тобі не перешкоджає галасливе тло свідомостей, які працюють, і ти вільніше можеш молитися, мислити, бути. Може, якраз тут і криється розгадка мого зміщеного режиму; може, тому й виявилися марними усі свідомі настанови та спроби виправити цей «ухил». Уночі людське, занадто людське випромінювання слабшає, перестає сприйматися відповідним для цього органом у мені. Уночі немає людей. А відтак ближчає Бог, і зорі з'являються на небі, на тому самому небі, на якому їх немає вдень; і тиша стає глибшою, синкретичною, вона просотується також до твоєї душі, поволі витісняючи звідти людські голоси, їхні недоладні фрази, дешеві пісеньки, убогі й смішні розумування. Пливеш у цій тиші, пірнаєш і виринаєш, сам-один під місяцем, теж самотнім і нікомуненалежним. Обітнути всі зв'язки з людиною, те, що в Індії називають «прив'язаностями»; розв'язатися, — адже невипадково слово «отрешенность» у буквальному перекладі звучить як «роз'ярмленість». Спілкування можна було б дозволити зі святим, якби він десь тут і тепер жив. Недурно ж багатотисячні натовпи йшли послухати Христа. Втім, це не критерій, бо ж іще більші натовпи йшли послухати — і слухали! — Гітлера або Леніна. Христа не послухали, а їх — так. Бо розмова з Христом — це обов'язково розмова віч-на-віч, і «слухання» Його — так само. Саме тому Він заповідав молитись у «супокої самітної кімнати», не подавати виду, коли ти постуєш, тощо; саме тому Його ярмо — легке, бо невидиме для людей, не спільне з ними, — і звільняє воно од ярма «колективного позасвідомого». Отак несподівано зустрілися сьогодні Христос та Індія: в іншій «Індії», маленькому кутку українського села, серед ночі.

Тільки одірвавшись од людей, переставши бути «їхнім», «своїм», «нашим», можна згодом повернутися до них і спробувати чимось зарадити. Лікарем може бути той, хто зцілився сам, порадником — той, хто не потребує порад. А головне те, що ця відірваність від людей — вроджена, що ми приносимо її з собою як необхідний дар небес на час земної подорожі. Тримаємося її, і вона тримає нас до шістнадцяти-сімнадцяти років. А потім починаємо втрачати, і що більше дорослішаємо, то більше втрачаємо — не саму окремішність, конституйовану межами тіла, а пам'ять про неї і безпосереднє емоційне відчуття її. Довго не можемо збагнути, чому так сталося, якщо взагалі замислюємося над такими речами. А потім здогадуємося: через те, що ми дали себе пов'язати. Одірвавшись у перехідному віці од пуповини, яка прив'язувала нас до сім'ї, ми майже одразу сідаємо на ланцюг — і це вже зовсім не пуповина! — законів суспільства, «великої рідні». Нас забирають до війська, згодом ми одружуємося, бо природний потяг суспільство зуміло обернути на ще один ланцюг, вигідний для себе, влаштовуємося на роботу. І — розчиняємося у функції. Нас, нашої окремішности більше немає. Попереду — пенсія, якщо нам пощастить дожити до неї, і — смерть, до якої дожити таки пощастить. У нас дуже коротка пам'ять. І саме тому дуже мала душа.

Отже, треба дочекатися, коли вони заснуть, — і одв'язатися.

Сьогодні вночі, під час традиційного безсоння, подумав раптом: ми вирушаємо сюди, на «землю неспівпадінь», тільки тому, що тут можна творити, в той час, коли у вічности перебуваємо серед довершених, докшталтованих, досконалих речей, образів та форм. Вічність — це та сама гессівська Касталія, де нічого не створюють, а тільки грають з уже повністю готовими, сталими феноменами; тому в тій гессівській Касталії такий скепсис щодо історії. Тому там залишаються безженними — бо породжувати і творити можна тільки тут, в історії. Але це не означає, що вічність — недосконала, позаяк у ній чогось бракує (у цьому випадку — творчости); навпаки, це свідчить про дивовижну мудрість Божого задуму, оскільки у вічності є не тільки вхід, але й вихід; і коли Кнехт залишає Касталію задля «світу», а ми пірнаємо в історію й людську форму, то це свідчить про те, що вічність — жива, вона дихає, вдихання-видихання; інакше б вона була елементарною тюрмою з райськими умовами. Відбувається не вигнання з раю або якась інша детермінація (міф про Місяць, який росте, наповнюючись душами померлих, і спадає, коли вони знову повертаються на Землю); відбувається свідомий вияв волі, який і свідчить про свободу цієї волі. Це не означає, що брама за нашою спиною зачиняється назавжди; навпаки, нас там очікують. Ми вирушаємо сюди ще й тому, що творити — означає наближати Царство Боже; якраз на це ми маємо право, тому що ми — діти Божі. «Нехай прийде царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі». Ми розширюємо територію Небесного Царства, приєднуючи до нього землю. Саме тому нас інколи називають «авторами». Але це приєднання відбувається не механічним, зримим способом; прилучення земного до Царства Небесного відбувається завдяки перетворенню у Слові. Ми є вільними творцями — і водночас виконуємо волю Божу. Проте цій охоті творити загрожує небезпека зумовлености людським тілом, статевим потягом зокрема; бо у людській кондиції творча функція гніздиться якраз у цій сфері; через недосвідченість, через те, що ми ще не все пригадали, творчість і статева насолода накладаються одна на одну до нерозрізненности; ми забуваємо, що ще перед відходом сюди свідомо погодилися на показаний сюжет пропонованої долі, в якій усе це було — самотність, страждання, хвороби, смерті тощо, — задля можливости нарешті творити, знаючи, що попереду — повернення до вічного Дому і Батька, відчуваючи свою настояну на тисячоліттях юність, переповнену образами досконалої краси і снагою. Ми, як ті нічні метелики, летимо на світло, звикнувши до того, що світло — це благодать, це наше, рідне, безпечне й кохане; але ми забуваємо, що зриме, земне світло — це вогонь крови і статі; потрапляємо в нього — і відповзаємо з обпаленими крилами. І все одно.