— Мгм, — підтвердив я, обережно смакуючи чудернацьку імбирну Грузію.

— 29 вересня 1650 року Генрі Робінсон відкрив у Лондоні перше шлюбне агентство. 1829 року народився Скотленд Ярд, а 1916-го Джон Рокфеллер став першою людиною в світі, статок якого сягнув мільярда доларів. Сьогоднішні іменинники — Віктор, Купріян і Людмила. Маєш знайомих з такими іменами?

Я замислився.

— Дві Людмили і один Віктор, — підрахував за хвилину.

— І жодного Купріяна? А я знаю одного Купріяна. Якщо хочеш, познайомлю. Але не сьогодні. Як кава?

Я невизначено кивнув.

— Час йти. Одягайся і бери речі. Зустрінемося на дерев'яному містку біля дороги.

Не уявляючи, куди й навіщо слід іти, я все ж зробив, як вона сказала. Увесь час я перебував під враженням кожного вимовленого нею слова. Найбільше ж я пам'ятав речення, сказане нею майже буденно: їй залишилося жити 102 дні. Уявив, як вона говорить сама до себе: «Вже сьогодні 101». Так, Фйоно, це здалось мені до неймовірності сумним. Марта була зовсім не старою, а виглядала і поводилася як ще молодша жінка. Цікаво, замислився я, якою б вона вийшла в мене на портреті.

Може, тому я підкорився їй. Не знав, чого чекати, не знав, якою вона є насправді: чи такою ж непередбачуваною і дивакуватою, якою здавалася мені, а чи, можливо, то вона намагалася своїми діями заглушити підрахунок днів, годин, хвилин і секунд, що залишилися. Це ж просто нестерпно, знати таке!.. Згадав, як витончений Адріан з трагічним і перебільшено поетичним виразом обличчя і — можу побитися об заклад! — сльозами в очах прошепотів мені на вухо:

— Позавчора ми плавали озером на човні. Краплини з весла розбризкувалися навколо, падали у воду, і від них розходилися кола, стаючи все більшими і більшими, аж поки не зникали зовсім. Не відводячи від них погляду, Марта сказала: «Я як останнє коло…»

У мене склалося враження, що Адріан переслідує Марту, і це їй трохи надокучає. Вона не злиться на нього і не відганяє, швидше відмахується, як від нав'язливої мухи.

Мій здогад підтвердився, коли я прийшов до мосту. Марта, — в темно-синій сукні до колін і з рудою шаллю на плечах, взута, незважаючи на холод, в чорні босоніжки, — була вже там. Біля її ніг лежала туго напхана дорожня торба.

— Треба поспішати, щоб нас не вислідкував Адріан, — сказала Марта, рушивши вперед. Я підхопив її торбу і пішов слідом.

— Чого він хоче?

Марта окинула мене здивованим поглядом.

— Невже ж від мене немає чого хотіти?

Ми йшли дорогою хвилин десять поміж сільських хат і подвір'їв. На мене гавкали пси — я знав, Фйоно, що вони гавкали аж ніяк не на Марту, яка йшла на півкроку попереду, ступаючи легко, ледве торкаючись землі. При світлі дня її темне волосся виблискувало безліччю срібних волосинок. Я дивився на рожеві п'яти, що весело визирали з чорних босоніжок — у жінок в такому віці п'яти, як правило, потріскані, правда ж? У Марти вони були зовсім дитячими.

Біля обшарпаного бару ми зупинилися.

— Можемо їхати вже, а можемо випити елю, — запитально дивлячись мені в очі, сказала Марта так, ніби вибір справді залежав від мене. Хоча я прекрасно знав, що вона не збирається прислуховуватися до моїх бажань. — Чимчич завжди має прекрасний ель, уявити не можу, звідки він бере його. Через це я потерпаю від великих збитків: мої гості відмовляються від бехерівки і зубрівки, від портеру і прикарпатського бальзаму, і висиджують всі свої гроші у собацюри Чимчича.

— Це я собацюра? — виріс перед нами здоровенний чолов'яга з переконливим пузищем. Гігантські руки простягалися до нас, і в перший момент мені здалося, що декому зараз доведеться попрощатися із життям, але помітивши на рум'яному обличчі з м'ясистим носом і добрими очицями золотозубу щиру посмішку під козацькими вусами, зрозумів: Чимчич, — а це був таки він, — прагне нас щосили обійняти. Виявилося, що помилявся я лише в одному: велет обійняв лише Марту, але моє самолюбство від цього аніскілечки, на щастя, не постраждало.

Марта залишила мене за столом, накритим прозорою, пропаленою і порізаною в декількох місцях цератою. Посередині красувався общипаний убогий букетик штучних квітів в пластиковій вазі. Приміщення бару було дещо тісним, в ньому вміщалося лише чотири столи і барна стійка, на поличках красувалися вигадливо вибудувані батареї пляшок і сиґаретних пачок. За сусіднім столом, поклавши голову на руки куняв маленький міліціонерчик. Його шапка безпомічно звисала з опорожненої пляшки.

— Про все домовлено, — повідомила мені Марта, з'явившись із дверей кухні й сідаючи навпроти. — Чимчич зараз принесе нам елю, а потім виведе з ґаража мою машину.

— То ми далеко їдемо?

— Куди схочемо, — твердо відповіла Марта.

— Лише ненадовго, Мартусю, — прогудів добродушний господар, розставляючи перед нами гальби. Забравши жалюгідний букетик, на його місце поставив круглобоку бочечку. — Щоб я не встиг стужитися за тобою.

— Ет, ти якраз із тих, що тужать, — вона поплескала бурмила по спині. Він розчулено схопив її за руку і притулив собі до вусів. Тоді знову зник у кухні.

— Ще до того, як стати послом австрійського парламенту і Галицького сойму, ще навіть до започаткування першого товариства «Січ», з адвокатом Кирилом Трильовським стався прикрий випадок, — почала розповідати Марта, махом видудливши першу гальбу. — На початку Різдвяних свят нового XX століття, він намагався створити січове гніздо у селі Устя Снятинського повіту. Посилено святкуючи день і ніч, окрилений кінцем Великого Посту і початком Нової Ери української історії, що мав бути започаткований ним самим, адвокат Трильовський перебрав понад усіляку міру і, колядуючи усім і всюди, ледве пересувався від хати до хати. Певний дотепний господар зняв з голови адвоката, одного із майбутніх сподвижників та ідеологів Січових Стрільців циліндр, пішов до хати і щедро наповнив його кутею та пирогами. Вдячний Трильовський низько вклонився, подякував, начепив набакир свого циліндра і в такому вигляді подався кудись Снятином. Кутя стікала йому по обличчю, заляпала пенсне, пшонинки позастрягали у пишних вусах, які вже не стриміли догори так гордовито. Пироги попадали пану адвокату за комір, — можеш собі уявити, яке то було видовище! Не дивно, що наступного дня, прийшовши до тями вдома зі звірячим головним болем і глибокою печаллю в душі, Трильовський довідався про заборону намісництвом створення омріяного січового гнізда. Пояснили це тим, що у статуті йшла мова про носіння відзнак. Яким чином інформація про кутю в циліндрі так блискавично досягла намісництва, залишилося таємницею. Очевидним було те, що Кирило Трильовський, як кожна впливова і амбітна людина, мав повсюдно чимало явних і прихованих ворогів. Але перешкода все ж не виявилася для Трильовського нездоланною. Зарікшись відтоді так бурхливо святкувати будь-які події, він, недовго думаючи, запропонував інший статут — вже без «відзнак» — для села Завалля того ж прикарпатського повіту. І дозвіл нарешті було отримано. 5 травня 1900 року загальні збори селян започаткували перше пожежно-руханкове товариство «Січ». На них виступив і шановний «гість» зі Снятина 36-річний Кирило Трильовський. Переказують, що юнацтву найбільше сподобалась щойностворена пісня-марш: «То ж єднаймось, милі братє, // Заведім житє нове, // Нехай росте і кріпшає // Товариство січове. // А що батькам не удалось, // Ми довершим залюбки, // Впаде ворог, коли грянуть // Радикали-козаки.»

Так завершила свою історичну довідку Марта.

Чимчич давно вже повернувся, і на його вдоволеному лиці було написано, що він чекає похвали за виконане завдання. Але, не сміючи перебивати, він зацікавлено слухав, спершись ліктями на барну стійку і підперши підборіддя своїми могутніми руками.

Наш ель досить швидко закінчився.

— Розрахуюся з тобою пізніше, — сказала Чимчичеві Марта. Її голос став лінивішим і дещо хрипким, вона раптом почала дивно розтягувати слова, ніби виспівуючи їх.

Цікаво, подумав я, чи зі мною теж таке скоїлось.

Ми поволі, дуже поволі вийшли надвір. Там стояв білий автомобіль, незґрабна «Нива», далеко не нова і не надто доглянута. На задньому сидінні зручно вмостився вдоволений життям Тарзан. На нашу появу він зреаґував привітним помахуванням хвоста, але навіть не зрушив з місця.