— А твоя бабуся? — поцікавився Лука. — Вона працювала в дідуся? Чи сиділа вдома?

— Та ти що! — вигукнула Марта. — Бабуся була емансипованою жінкою. Вона започаткувала свою справу, яка за розмахом зовсім не поступалася дідусевому «Зюськінду». Вони були такими крутими монополістами, гігантами-підприємцями, що, за ідеєю, мали би, якщо й не замовити один одному вбивство, то, принаймні, розлучитися, адже про жодне кохання, взаєморозуміння, взаємоповагу та сімейне вогнище мова йти не могла. Але ж ні — все було навпаки. Дідусь з бабусею встигали всюди: і до дітей, і на роботу, і додому, і до друзів, і до незнайомих, і до грошей, і до вбогих, і до бездомних, і до хворих, і на вечірки, і до живих, і до мертвих, і до ненароджених, і до великих, і до маленьких… Бабця, власне, займалася виготовленням меблів для карликів. Хто не знав марки «Гулівер» у ті часи, і хто знає її тепер? Бідолашні маленькі люди! Як їм живеться зараз? Хто про них дбає? В дитинстві у мене самої кімнатка була нафарширована кріселками, шафками, столиками, психами, накасликами, комодиками, ліжками від бабці. Діти теж карлики, а карлики — теж діти. Я ніколи не бачила красивіших меблів, як меблі від «Гулівера». Гнута деревина, різьблення, інкрустація, запах, фактура, міцність, зручність, надійність. Доходило навіть до того, що деякі кав’ярні та ресторани змінювали звичне умеблювання на крихітне, і то був стиль, і, хоч чимало товстодупих відвідувачів падало з мініатюрних крісел і ламало їх, перевертало столи незґрабними рухами, але клієнтів не меншало — навпаки. Вже перед самою бабциною смертю хтось із високопоставлених осіб закупив величезну партію кріселок для парламенту, а один із прогресивних священиків замовив до своєї церкви маленьку катедру і лавочки. До речі, концепцію реклами для «Гулівера» створив сам Анрі де Тулуз-Лотрек. І він часто бавився, малюючи ті сумні постаті, які бачив з перспективи карлика, укладаючи їх в сатиричних комбінаціях: масивні жінки, чиїх облич не видно за товстими стовпами ніг в чорних панчохах, що злітають понад головами глядачів, пузаті дядьки і огрядні повії з подвійними підборіддями і грубими рисами мало не падають із крихітних стільчиків, намагаючись втримати рівновагу і не зганьбитися в очах рівних собі, хоча давно вже зганьбилися перед нижчим за ростом чоловічком з гострим зором. Тулуз умів явити те, що хотів — бабця була в нього просто закохана. А мені в одній з його робіт, в «Мулен Руж», найдужче подобалася руда повія в рожевій сукні з трикутним вирізом на спині, яка стоїть ще з однією жінкою в глибині кімнати, повернута до нас задом, і поправляє зачіску.

— А далі?

— А далі промисловці-гіганти повмирали від старості. Це було несподіванкою навіть для них самих: дідусеве серце зупинилося якраз тоді, коли він духм'янив парфумами одного мертвого посла. Він впав зі свого високого крісла, скринька з парфумами гепнулася слідом, пляшечки порозбивалися, розбризкуючи пахощі на дідуся. Можеш уявити, як від нього відгонило на похороні. Натомість заґримувати його ніхто б не спромігся, якби не я. Бабуся померла того ж дня на прийнятті в Спілці Рівноправ’я. Вона пила шампанське, похитнулася, впала, і забрала з собою життя ще дев’ятьох карликів, забивши їх власним тілом. По обидвох залишилися плани на кілька років вперед, ґрандіозні задуми щодо розширення і злиття їхніх підприємств, тисячі незавершених справ, недоказаних слів, невиконаних обіцянок. Вони не залишили по собі заповітів з першим пунктом, у якому висловлювали би бажання виглядати гарно в труні. Вони не залишили нікому спадку, жодних розпоряджень і вказівок.

— І що сталося з «Гулівером» і «Зюськіндом»?

— Просто розсмокталися. Виявилося, що карликів не так уже й багато, аби масово виробляти для них хоч якусь продукцію, і що мерцям не обов’язково бути наквацяними, як клоуни в цирку-шапіто. Майно розікрали і розтягнули дрібніші фірми. Так нечутно стався крах двох імперій, так настав кінець ще одного світу.

Наближався грудень, снігу випадало щодня більше і більше. Я пам’ятаю, як ти любиш сніг, Фйоно. Марта теж його так любить, а може, навіть сильніше.

Ми гуляли з нею в безлюдних ранкових парках, дивлячись на верхів’я дерев, з яких вряди-годи тихо спадали малі купки снігу. Ми ліпили голими руками верблюдів і морських котиків, руки ставали червоними й гарячими. Мартині щоки теж червоніли, часто її кликали дівчинкою. Бо вона справді виглядала як дівчинка, в моїй плетеній шапочці, з якої вибивалося волосся, обмотана довгим шаликом, в моїй завеликій на неї куртці..

Одного вечора, п’ючи в «Челентано» какао з молоком і спостерігаючи за не в міру збудженими дівчатами мого віку, Марта сказала:

— Хочу піти сьогодні в нічний клуб. Хочу співати, пити і танцювати.

Я знічено перерахував гроші, які в мене залишились. На нічний клуб, може, ще вистачить, але ж треба якось жити і далі. Нічого, заспокоїв себе я, живемо зараз, а не завтра. А завтра я піду до Єгора, занесу ще декілька перців, декілька саксофонів, декілька Мартиних портретів… Хоча ні — Мартині портрети я не буду продавати. Може, Єгор матиме для мене щось приємне. Якось буде, і буде добре. А сьогодні ми йдемо в нічний клуб.

— Ідемо сьогодні в нічний клуб, — повідомив я Марту. Але вона не почула, замислившись про щось своє, як вона любила робити, і чого я ніколи не міг розгадати.

Дивно, ще якийсь час тому мені там було неприємно. Мене дратувало освітлення, напівтемрява, інтер’єр, обслуговування, фотографії і картинки на стінах, меню, дзеркала, туалет, барна стійка, сцена, завсідники. Лише там у мене починала боліти голова — більше ніде й ніколи.

Але коли я опинився з Мартою в цьому тісному підвалі, де вже на ту годину нічого неможливо було роздивитися через непроглядну завісу сиґаретного диму, я не відчув жодного дискомфорту. Я почувався щасливим гультяєм, який витрачає всі свої гроші на один-єдиний вечір і на одну-єдину жінку.

Марта виглядала прекрасно. Виявилося, вона прихопила тоді з «Жовтої води» вечірню сукню про всяк випадок, який власне тепер і трапився. То була шовкова темно-ґранатова сукня, що облягала Мартині груди і таку тонку ще талію, і округлі стегна, трохи нижча колін, з довгими рукавами і невеликим округлим вирізом на шиї. Чорні панчохи обтягували литки, мило постукували черевички на тонких обцасах. Своє неслухняне волосся Марта зібрала догори, але деякі пасма вибились із зачіски і спадали їй на шию і на чоло. Вона пахла жасмином, ґвоздикою і ромашкою.

Ми замовили пляшку Hennesy, і Марта скрутила нам по папіросці. Я бачив, як на неї задивляються з усіх боків: товстий лисий дядько в окулярах, компанія п’яних шмаркачів, бармен і офіціанти, навіть дівчата з-за столика поряд. Марта тримала мундштук на деякій відстані від себе ледь зігнутою в лікті рукою, посміхалась і дивилася на музикантів, які налаштовували існтрументи на сцені.

— Дивись, — кивнула вона в напрямку чоловіка, який протирав блискучі частини саксофона і скручував їх докупи, — такий, як ти намалював учора.

Я продовжував оглядати приміщення, бо в якусь мить мені видалося, ніби я побачив знайому постать, якій зовсім не був радий.

— Музика Річарда Роджерса, слова Лоренца Ґарта. «My Funny Valentine», — оголосив вокаліст.

Ми випили вже майже пів пляшки. «Танцювати, танцювати,» — прошепотіла Марта мені на вухо, — «бо я піду в туалет.»

І ми танцювали, дивлячись на свої відображення в дзеркалах і в очах спостерігачів.

— Я ніби побачила когось знайомого, — сказала Марта.

— Кого це? — насторожився я.

Але Марта вже підспівувала:

— Когось, кого ти теж знаєш, — продовжила вона.

— Не говори загадками! — розсердився я. Але Марта лише засміялася і знову заспівала: