От лиш я часом замислювався, чому в мене якісь уподобання ніби старомодні, а Вован – крутий неформал, як каже мій малий.

З Женькою в мене дуже дружні взаємини, більше того, я його дуже люблю і він мене теж. Але різниця у віці в чотирнадцять років далася взнаки дещо пізніше, коли Женька підріс. Бо до того він ходив за мною по п'ятам і у всьому намагався мене копіювати, до смішного.

А одного разу захотів бути собою, і пішло-поїхало. От тобі і пубертатний період. Я сам, я знаю, а ти не розумієш, а тут ще дівчата за ним чередою – мій Женька дуже симпатичний, гарніший за мене це точно, ну і трахатись почав доволі рано, і тут вже в нього попер такий собі самець маленький, ще дурний, але вже пуцько в нього стирчить і він кричить – я сам все знаю і вмію.

Колись ми з ним отак завелись і він каже – Любко, ти загалом прикольний чувак і до тебе всі добре ставляться, так що не переймайся, що ти не такий крутий, як Вован…

– Я й не переймаюсь, я живу собі так, як я можу і вмію.

– Та ні, не те. Ти трохи часом переймаєшся, я бачив. Але от для прикладу, твій шеф, Іван Васильович, теж зовсім не старий чувак, а це галімий відморозок, мамо ховайся! Він ще з мезозойської ери, недавно на птеродактилях їздив.

– Птеродактилі, до речі, літали…

– Ну на бронтозаврах. Він точно що позавчорашній, ти лиш глянь, як він вдягається, і як говорить. Відстойний недоделок! А ти, ти кльовий, просто якийсь трохи інший… А так у тебе все тіп-топ!

Те, що я якийсь інший, я давно вже відчув. І не те, щоби хотів бути, як всі, далеко ні. Але це мене якось внутрішньо віддаляло від таких, як Вован і мій Женька.

От вони би ні за що не влазили в цю загадкову історію Василька і Люби. Напочатку цікаво, що малий забрюхатив училку. Це круто. Потім ще раз – на і зашибись. А далі – їм вже нецікаво.

А мені не так саме трахання цікаве, як от любов, отак божевільна, всепоглинаюче кохання Люби і безумне шаління малого циганчука, який через секс пізнає поняття кохання і провалюється в нього назавжди і так глибоко, що зметає з себе родове прокляття і обоє стають вільними.

Мені це цікаво, мене це зворушує, я вже душею з ними. Але хіба я можу пояснити Вованові чи Женьці, чому я цим так поглинувся. Мабуть, ні.

З такими думками я подався додому і узявся дочитувати кіплінґівського «Кіма» і з ним і заснув, і приснився мені знову якийсь химерний сон, що не мав ні найменшого відношення до кіплінгівської Індії.

Я захожу кудись у двір і раптом до мене назустріч кидається величезний білий пес, він стрибає мені на груди, і на зріст стає такий, як я, і він шалено радіє мені, обіймає мене за плечі, десь там облизує мені вухо, а я радісно занурюю обличчя в його велику волохату шию і почуваю щастя, просто щастя, отаке от якесь полегшення і приплив радісної енергії, ніби я зустрів найближчу на світі людину, але щось більше ніж людину, просто зустрів щастя.

Я прокинувся здивований сном, і не позбавився цього радісного відчуття цілий день, в мене увійшла якась енергія, якась нова сила, я ходив замислений і думав – що це означає. Але насправді відчуття було більше за осмислення, і я перестав шукати значення цього сну, я просто згадував його, і мені ставало на душі радісно і тепло.

За всіма фольклорними і міфологічними ознаками і символами пес – це друг. Отже, я мав би набути якусь велику дружбу, когось, хто звільнив би мене від сумного вантажу спогадів, дав би мені нову радість життя.

І я розумів, це не повинен бути сексуальний зв'язок, це поза тілом, вище, це духовна близькість, тепло душі, проста віра.

Але нічого на видноколі мені поки що не світило, жодних нових друзів я не мав, і на цій веселій і приємній ноті вирішив чекати з моря погоди. Коли-небудь що-небудь можливо десь і появиться.

Але сон був, попри все, дуже приємний, і я його ніколи не забув.

Після довгих пошуків я, врешті, з'ясував, що неповнолітній Василь Вовк, отримавши три роки позбавлення волі за збройний напад на громадянина Попадюка, перебуває у Прилуцькій виховній колонії. Діставши дозвіл на журналістське розслідування, я дістався Прилуцької колонії і мені вдалося порозмовляти з Васильком.

Коли я прибув до колонії, кершництво вже знало, за чим я приїхав – таке в мене було відрядження. І на моє запитання, що вони можуть сказати мені про Василя Вовка, начальник колонії усміхнувся.

– Нічого. Чудовий хлопець, трохи дивний, але дуже хороший. Нічого поганого, за два роки, що він тут у нас, жодних порушень, жодних зауважень, всі тут знають його історію, і, треба сказати, пацани в певному сенсі його поважають за те, що він кинувся на її колишнього чоловіка. Так би мовити, пацаняче відчуття честі і захисту своєї коханої, яка б вона не була, але це моя жінка. У них тут свої поняття, свої кодекси, як ми не намагаємось їх виховувати, все ж у кожному колективі є своє розслоєння, так би мовити, по рангах.

Василько – авторитетний хлопець, порядний, і дуже працьовитий. Вчиться на столяра, спочатку в ПТУ у нас вчився, а потім почав працювати. Він трохи дивний, його, невідомо чому, хлопці навіть побоюються, бо коли якась сварка – він як подивиться на когось, то той зразу знітиться, йому і битись не треба – у нас це взагалі заборонено, але всяке буває. А цей лиш гляне – і його супротивник замовкає одразу. В ньому є сила, певність себе, і отака от дивна навіть не хлопчача, а доросла сила.

I справа не в його дітях і його статевому житті до колонії. Він просто має в собі, ну як вам сказати, отаку от свою самість. Є такі пацани, що він ніби і є, але його ще нема насправді, він ще себе не зробив, не вибудував. А цей – є! Василько Вовк – таки є!

Знаєте, дехто тут вчиться, аби так собі, все одно треба навчитись якоїсь спеціальності. І працювати. У нас тут для вихованців – півдня школа, обід, а потім праця. Вони зайняті цілий день.

Так от Вовк намагається навчитись столярної справи насправді. Каже, що буде працювати столяром, як звільниться. Хороший фах, копійку собі заробить, як захоче.

І ще одне – отакі, як він, що потрапляють за ґрати волею збігу невдалих обставин, вони не злочинці насправді, в них немає злочинної психології, просто так сталося в їхньому житті, і вони виходять і ніколи більше не потрапляють до в'язниці. А от злодії – тут вже біда бідою, в них народжується бажання украсти, бо це ніби такий спорт, небезпека, але бажання, як нині можна казати, підіймає адреналін у крові, і все – тут його не зупиниш. І ці часто потрапляють, як вони кажуть – «на тюрму», знову. Особливо, коли звільняються ще зовсім молоді і діватись їм нікуди – роботи нема, вдома, як завжди в таких випадках, негаразди… Ну, і повелося…

Ну, але то таке, то наші біди.

Вовк ще й малює чудово. От у нас тут один письменник журнал випускає з творів і малюнків наших вихованців. То Вовк йому всі обкладинки малює і ілюстрації робить для журналу. Талановитий хлопець.

Але що далі з ним станеться, то вже, як кажуть, буде видно… Але віїт себе вважає дорослим – двоє дітей – і каже, що його головне завдання стати на ноги і заробляти на утримання родини…

Та побалакаєте з ним самі, побачите. Ми його на сьогодні звільнили від школи і від праці – так що можете з ним пробути скільки хочете…