<empty-line/>

<subtitle>4</subtitle>

<empty-line/>

<p>У школі я мав образ замріяного хлопчика. Я був бунтарем і диваком. Мене любили дівчата і недолюблювали хлопці. Не всі, звичайно, але недолюблювали. Я не був у класі найсильнішим, не був забіякою, й оцінки мої бажали бути кращими. І, незважаючи на погані оцінки, був я одним із найрозумніших у школі, мене постійно запрошували на всілякі вікторини, такі собі інтелектуальні конкурси, де завжди був один і той самий приз — збірка віршів Ліни Костенко. У мене було сім таких збірок.</p>

<p>У третьому класі я вхитрявся ховати зошити з поганими відмітками під сусідський килимок. Я це робив тому, що за двійки отримував паском по дупі, але моя дитяча наївність не передбачала такого повороту подій, як те, що сусіди іноді цей килимок витрушують, а значить, знаходять ті зошити. Вони повертали ті зошити моїй турботливій мамі, а вона, у свою чергу, ховала їх до мого ранця, чого я не помічав. Одного разу в мами увірвався терпець, і вона мене добряче відлупцювала. Нормально, подумав я тоді, нормально. Коли був я у восьмому класі, моя мама переїхала до Києва, залишивши мене на виховання вулиці. Я став покидьком. Це було пов’язано з великими грошима, які мій батько пречудово умудрився заборгувати якимсь рекетирам. Це був дев’яносто сьомий рік, коли рекет і дрібнобуржуазний бандитизм ще мали значний вплив на суспільство та деякі його прояви. Батько сказав, що йому впадло заробляти ті гроші — нехай приходять і вбивають. Мама ж не хотіла залишатися вдовою, тому вона поїхали до Києва шукати ліпшої долі. Віддавши батьків борг, вона з ним розлучилася і сказала, що розлученою почувається краще. На канікулах я приїздив до своєї мами і волів залишитися жити у Києві. Ні, сказала мама, я тебе поки що не потягну. От закінчиш школу — аж тоді. Тому я чекав закінчення школи, щоб переїхати жити в Київ, розпочати нове життя, розпрощатися з усіма минулими друзяками, проблемами, залишити після себе купку лайна, а з собою взяти лише все необхідне. І я дочекався…</p>

<p>Тоді мені потрібен був мегаполіс, шум автомобілів, сирени швидких, ринки та площі, інфраструктура з усіма її перукарнями, молочними магазинами, аргоцентрами, мережами ресторанів та авітамінозом. Мені як повітря були необхідні метрополітен і трамваї, тролейбуси та маршрутки дальнього спрямування, річковий вокзал, скло, метал, каміння, банки та біржі, бляді та фунікулери, філії американських церков, де збираються побиті цвяхами та сережками діти урбану, мені потрібен був важкий рок металевих та гіпсокартонних вулиць, колоністські замашки власників торгових кварталів, підземні переходи, сталінський ампір, автомати з кавою та банкомати, збіговиська представників різних молодіжних і не тільки субкультур, книжкові крамниці, полиці, ринки, музичні крамниці, скульптура, архітектура, цигарки та розбиті слоїки з молоком, з іржею, з кров’ю, з клеєм, з цукром, сиропом та з олією, на якій мав би послизнутися бодай один порядний Берліоз. Я прагнув ніжності, жорстокості, вбивств, народжень трійні, магнітів і сталактитів, вирізаних апендиксів та випадкових перехожих, радіоактивного повітря, повітря з важкими металами та розбитих мрій… Усе це міг мені дати Київ.</p>

<p>Усе необхідне і складало всі мої речі. У двох звичайних, навіть не дорожніх сумках я перевіз свої пожитки. Це була пара брюк, дві теніски, дві сорочки, з півтори сотні касет із музичними записами і десяток зошитів. Усі інші речі були настільки стаціонарними, що взяти їх з собою означало би просто порушити їхню гармонію з місцем, де вони лежали чи до чого були прикручені. На цих речах навіть пил не витирався — настільки вони були стаціонарними й органічно приживленими до свого місця. Через деякий час я забрав настільну лампу й однокасетний магнітофон.</p>

<p>Я страшенно втомлювався, я ненавидів мегаполіс разом з його інфраструктурою, музичними та молочними магазинами, склом та камінням, трамваями та блядями — я ненавидів Київ. Зрештою, Київ так само ненавидів мене, щоразу підкладаючи мені свиню… І вже зараз я розумію, що ідеальне місце для мого проживання — це невеличке городішко з трьома кривими вулицями, де практично немає молоді й дискотек, це невеличкий будиночок з ізразцовой пєчкой, годинничок на стіні, який вистукує тихий плин часу, затишний парк, де стоїть гіпсовий пам’ятник загиблим воїнам, це шкільна спортивна площадка, де футбольні ворота збиті з соснових копилів, це березняк, ліщина, альтанки та рабатки, клумби, одноповерхові, заховані в соснових гаях лікарні, це луки й одинокі тополі, це тихе поскрипування велосипеда, це розплавлена смола на розбитих шляхах, це коні, що хвицають своїх пропитих господарів, це нетопирі, що ненароком залітають тобі в кватирку, це волосінь, що заплуталась на твоєму вудлищі, це спокійне невибагливе життя… Головне, звичайно, щоб був Інтернет…</p>

<empty-line/>

<p>Тільки тепер я розумію, що Київ — це столиця попси та несмаку, що вся культура зосереджена у, будемо її називати так, провінції, а Київ — це лише невеличка можливість те все реалізувати й донести до суспільства, але він, куплений і розбещений, вимагає не мистецтва, не культури як такої, а продажності, попсовості, несмаку та багато сил. Наразі я жалкую, що місцем свого проживання я обрав саме столицю, а не, припустімо, Франківськ, Львів, Харків, нехай навіть Ужгород або Чернівці. Але, звичайно, це краще, ніж місто, де я народився, тому що те місто — це київська Борщагівка в мініатюрі, це смердючий залізничний вокзал та не менш смердючий приміський автовокзал, де важко знайти затишну місцину, де культурним центром є супермаркет, який служителі капіталу переробили з «Дитячого світу». Моє місто — то є глупе, як ніч, місто, то є Середня Подніпрянщина, де живуть переважно воістину глупі, як ніч, люди. Іноді, приїжджаючи туди, я з острахом починаю спостерігати за тим, як глупі люди ламають свої долі, роблять такі вчинки, які робити не слід, і не тому, що це погані вчинки, а тому, що в принципі всі вчинки такі, все життя таке, і це життя не насправді, а здається, узагальнене виразом «поки що», і, власне, живучи там, принизливо для себе усвідомлюєш, що живеш не посправжньому, а поки що. Поки що я так, а далі якось буде, і звичайно, що буде краще, всі вірять, що буде краще, але краще не стає, і люди продовжують жити всім цим очікуванням, створюючи тимчасові магазини, кафе, ресторани, у театрі ставлячи одноразові постановки, які граються десятиліттями для одних і тих самих тридцяти відвідувачів, у бібліотечних фондах містяться одноразові книги, які майже не читаються, на місцевому телебаченні немає архіву, тому що мало не все знімається наживо, і багато хто мислить таким чином, що ось зараз я ще трохи так проканаю, а потім придумаю щось краще, переїду, наприклад, у Київ… І це, бува, чи не найкращий варіант, переїхати у Київ, де діаспора нашого міста настільки насичена, що йдучи навіть малолюдними вуличками Києва, які, слава тобі, залишились, хочеш-не-хочеш, а стрінеш когось зі своїх земляків. Та життя у Києві в них складається з постійного пошуку помешкання і роботи, іноді ночівлі в знайомих, приведення свого життя у розчесане, ба навіть пристойне становище, але не усім це вдається, багато хто повертається обідраний і голодний додому, на рідні землі. Просто-на-просто: я вийшов із села, проте село із мене не вийшло. У цьому випадку я не говорю про себе особисто, тому що у мене трохи інша ситуація, я вже пустив корені. І незважаючи на це, я ніколи не був киянином і залишусь до кінця своїх днів провінціалом із середньої Подніпрянщини. І слава Богу.</p>

<empty-line/>

<subtitle>5</subtitle>

<empty-line/>

<p>А одного разу в мене почалася депресія. Отак. З нічого. Нє, ну не те що зовсім уже з нічого, вони у мене завжди виникають наприкінці весни. Приблизно у травні. Мене починають парити люди, я довго не можу кінчити, постійно мучить усвідомлення непотрібності та втрати себе. Муляє думка про майбутнє: що ж робити далі, де шукати порятунку? Може, звернутися до Бога, написати петицію президенту, нехай він виділить мені тисячу гривень на ліквідацію моїх примітивних потреб, нехай зробить мене популярним, влаштує одну із багатьох обділених доль нашої країни, йому ж, президенту, це ніфіга не коштує…</p>