<p>Вона відповіла мені тим самим, і я, безкозирний, почував себе найщасливішим у цьому світі… Так, у принципі, і було.</p>

<p>А потім ми поїхали відпочивати в Крим. Такий собі досить пасивний відпочинок. Звичайно, ми збирались піти у гори, але я пробив собі камінцем п’ятку, потягнув ногу, та і вона перегоріла швидко, мовляв, скоро вже їдемо, і хоч гори — то прекрасно, але якщо іти, то не на один день, а на вічність, тому що гори — то вічність, а за день до від’їзду нехай негри в гори ідуть…</p>

<p>У Криму знову щось луснуло, але я зрозумів, що вже не на мою користь, та, загалом, і не на її…</p>

<p>Тоді, ще перед Кримом, я покинув роботу, на якій працював, аби проводити більше часу з нею, аби знайти більш пристойну роботу і переїхати жити до неї, завести власне квартирне господарство, мати змогу доглядати за тендітною нею, відчувати, врештірешт, себе чоловіком, зробити якийсь ривок, оженитися на ній, завести дитинку, виховувати її, інколи, звичайно, сваритися, але так, не особливо вкладаючи у ту сварку сили та уваги… Повернувшись із Криму, я почав щось думати. Десь із тиждень я думав, наступного тижня сів на телефон. Мене чекало швидке розчарування…</p>

<p>У мене почалась депресія. Я знав, що будь-яка депресія закінчується або ж поліпшенням ситуації, або ж самогубством. Останнє мене ані трішки не турбувало.</p>

<p>— Я шукала собі чоловіка, який би вирішив мої проблеми, а знайшла хлопчика, який мені ці проблеми додає…</p>

<p>— Я не хлопчик… Я чоловік, — ображався я.</p>

<p>— Я цього не бачу, — казала вона, на цей раз дивлячись собі під ноги. Зазвичай вона дивилася вгору…</p>

<p>— Звичайно, ти ж дивишся під ноги.</p>

<p>— Не в цьому річ…</p>

<empty-line/>

<p>Вона ж вирішувала проблеми, була майже самодостатня і хворобливо незалежна, але її безжальні амбіції вперто топтали її природну сутність, її робота вимагала в неї надто принципових і важливих речей, і вона зі сльозами на очах віддавала ці речі. Цими речами було її здоров’я, її сім’я, її я. Розуміти Кіру я не хотів, але, на мою прикрість, розумів.</p>

<empty-line/>

<p>— …я хочу сім’ю, дітей, мені потрібен сильний чоловік…</p>

<empty-line/>

<p>Ще три місяці тому я навіть не збирався ні у кого закохуватися, не кажучи вже про сім’ю, але тепер я її хочу, хочу дитину, хочу здорову їжу і масаж по четвергах…</p>

<empty-line/>

<p>Чомусь тоді я був уже впевнений на сто відсотків, що це наша остання розмова…</p>

<p>— Хіба ти мене вже не кохаєш? — приречено запитав я.</p>

<p>— До чого тут це? Я не вірю в слова, мені потрібні дії! А сказати «я тебе люблю» — це так, нічого, приємний бонус…</p>

<p>Я думав… У той час я взагалі багато чого думав, мої думки були геть пронизані болем, болем за те, що вона реально казала правду, а я не був спроможний адекватно сприймати цю правду. І ця правда іржавим серпом різала мені мої чудові очі… Тоді вона зняла якийсь свій фільм — мені ж здавалося, що я перейшов на другий план. Можливо, так воно і було, хто знає. Я марнував свій час на дрібниці… Я боявся, і мені, знову ж таки, було соромно.</p>

<empty-line/>

<p>Я відчував базальтову важкість декількох місяців волочіння розбитими, пожмаканими і протертими до дірок відносинами. І найболючіше було те, що я її таки любив. Любив більше всього, і вона мені була потрібна будьякою. Хворою, злою і жовчною, із кислим подихом із рота вранці і вечірньою свіжістю стегон, з ідіотськими примхами і неголеними ногами, і навіть, якщо так станеться, з обвислими грудьми і старечими зморшками.</p>

<p>І в мене почався розпач… Такий важкий, чавунний розпач…</p>

<empty-line/>

<p>І дякувати Богу, що не дійшло до того випадку, коли ти намагаєшся докричатись, але тебе вже не чують, коли ти репетуєш що є сили, але твої намагання марні, тому що саме це відчуття незворотності поглинає тебе, як тихоокеанський кит поглинає планктон. Коли кожного ранку ти піднімаєшся з ліжка з однією лише думкою, аби швидше лягти спати. Ти знаєш, що час лікує, а тому благаєш його плинути якомога швидше. Будь ласка, благаєш ти, швидше, швидше, немає сил терпіти ці муки, немає сил щоранку чекати вечора! Вона вислизає, і ти не спроможний нічого вдіяти, тому що рано чи пізно вона вислизне, вона піде і тобі буде здаватися, що вона живе якимось тихим безтурботним життям. Та пішло воно все, кричиш ти в розпачі, падаєш обличчям у паркетну підлогу і схлипуєш — я люблю тебе…</p>

<p>Але вже занадто пізно щось вирішувати — залишається чекати, поки сплине час, болючий час…</p>

<p>І ти не знаєш істинну причину, чому вона пішла від тебе? Можливо, через поганий секс, або дійсно ти надто довго не виходив з дитинства, або просто вона тебе банально розлюбила, як це буває дуже часто: тільки-но вона усвідомила, що кохає тебе, аж раптом проходить деякий час, можливо місяць, і в неї вже немає козирів, лишається лише один — піти, і вона йде. А до того часу, поки вона не сказала, що кохає тебе, у вас все складалося пречудово, вона тримала тебе своїм мовчанням, ти тримав її тим, що вона дійсно тебе кохає, але, зрештою, все минається, минає запал, пристрасть, ваші стосунки стають поволі дебільними, і, в принципі, винен у всьому ти, тому що тобі було замало уваги, ти почав викидати коники, намагаючись привернути таку важливу для тебе її увагу. І ось одного разу вона вирішила викинути власний коник, такий болючий для тебе, але це був її останній шанс зробити тобі боляче, і вона тим шансом скористалася… Тобі боляче, тобі не було так боляче від того разу, кола інша те саме зробила з тобою…</p>

<p>Пішла ти! — знову репетуєш, але це не допоможе, ти занурюєшся в розпач, тебе пресує, тебе каламутить, але ти продовжуєш чекати — і так, бляха, все життя…</p>

<p>І ти так і не вийшов зі свого дитинства і вже, забувши її, щоранку прокидаєшся в невиліковній депресії, іноді твої друзі розповідають щось про неї, що бачили її з одним крашеним виродком, але тобі пофіг, ти лише іноді дозволяєш собі поринути у спогади, коли ви були разом і коли ти своїм щастям, яке, зрештою, тривало недовго, поволі накопичував борг, який треба буде віддавати…</p>

<p><emphasis>І ти несподівано усвідомлюєш, що в цьому житті немає нічого, крім твоєї душі, твоєї любові і того, блядь, боргу, який ти не зможеш ніколи повернути, принаймні у цьому житті… Про це і поговоримо…</emphasis></p>

<p>І дякувати Богу, що до цього не дійшло…</p>

<p>Через деякий час наша криза таки минулася. Все стало на свої місця, а я став її сім’єю. Моє кохання перейшло до іншої категорії. Категорії назавжди. Цього зі мною ніколи не було, я ніколи не мав змоги відчути таке піднесення. І мені нестерпно хочеться постійно просити в неї пробачення. Просто так, за все, за все, що не так, і дякувати їй за все, що так. Кіра зрозуміла, що моя відповідь — любов. Після цього ми з нею побралися, я влаштувався на пристойну роботу, вона народила мені сина. Він був схожий на мене і вже в три роки вільно читав українською, російською та англійською мовами.</p>

<p>Борг мені був прощений. Я надто наполегливо вимолював його в Бога, і кінець кінцем Бог пробачив мені все моє щастя…</p>

<empty-line/>

<subtitle>6</subtitle>

<empty-line/>

<p>І ось що цікаво, мені майже всі дівчата говорили, що я і вони — зовсім різні люди. Ми такі різні, казали вони, ти такий, а я — така. І тоді мені хотілося просто стріляти в голову. Без попередження, брати і стріляти в голову цим дівчаткам, тим більше, що довгий час свого життя я був затятим жінконенависником. Це вже зараз я розумію, що я просто боявся їх, і ці страхи важкими чавунними пластами лягали на дно моєї підліткової свідомості, не даючи змоги вільно відчувати себе у чоловічих компаніях. У цьому можна угледіти деякий алогізм, але моя власна збочена психологія вбачає коріння проблеми саме у цьому. Я був не впевненим у собі, відчував жовчний дискомфорт, коли сидів у транспорті поруч із вродливою дівчиною — було гірше, коли вродлива дівчина до мене зверталась. Я переживав дивні емоції та відчуття. Мої ноги ставали ватяними, серце збивалося зі звичного ритму, а дихання прискорювалось. У мене пітніли долоні, і я не знав, куди себе подіти… При спілкуванні з дівчатами я завжди виглядав бовдуром. А найжахливіше те, що вони це помічали і сприймали мене не інакше, як бовдура…</p>