Липинський привітав Феміду у Шиньйоні, намагаючись бути якомога щирішим. Він не хотів її розчаровувати, тому й не розповів про те, що старого Пупця звільнили з роботи в Адміністрації Президента. Тільки так можна пояснити заслужене покарання ґвалтівника, а не заслугами Ганни Миколаївни. Просто «телефонне право» втратило силу щодо Пупця. Навіщо їй це знати? Хай тішиться, думаючи, що перемогла владу...
— Що там у фірмі? — спитав Георгій Ганну Миколаївну, намагаючись і тут виявляти якомога щиріше зацікавлення. Насправді все це було далеким і майже нереальним. Та все ж Липинський порадів, дізнавшись, що після тривалої паузи його співробітники вже почали отримувати зарплату. Отож, хоч тут справи налагоджуються...
Євдокія заснула у нього на плечі. Йому ж не спалося. Він наче чогось чекав. І таки дочекався.
Задеренчав мобільник. Висвітився номер Морозова.
Георгій зрозумів, що зараз прозвучить його вирок, і йому стало легше.
— Я готовий, — сказав Морозов. — Де? Георгій завмер. І справді — де?
— У лігві, — зірвалося з його вуст.
— На Тарасівській? — повеселішав голос Морозова.
— А чом би й ні? — парирував удар той.
— А ти — оригінал...
«Я — оригінал? Так. Це все, що мені лишається. Бути жартівником, носієм чорного гумору. Не виключено, що там на нього чекатимуть з наручниками. І будуть праві».
— Щодо Тарасівської я не згоден. Зустрінемося на безлюдному футбольному полі... На станції «Настуся», за дачами... Пам'ятаєш зі студентських років?
— Коли? — спитав Липинський.
— Завтра. Рівно о п'ятнадцятій нуль-нуль. Ні хвилиною пізніше.
Залишилося трохи менше доби. Півтора десятка годин до тієї межі, за якою — початок. Початок початку або початок кінця. Він визирнув у вікно. Ззовні відсахнулася жінка, яка звідтіля спостерігала за ним. Блондинка з рівним пробором посередині, в білому капюшоні...
Георгій перехрестився... «Треба вивчити хоча б одну молитву... Як там... «Отче наш, ти, що є на небі і на землі...» Ти є на землі? О, Боже, якщо ти є... Ні, я не сумніваюся... Ти є... І на небі, і тут, на землі: Якщо ти даєш мені це випробовування, то ти знаєш, що робиш... Якщо ти створив націонал-анархістів, то ти це робив свідомо... Якщо ти віддав їх мені до рук, тож так треба. Тож у цьому є сенс. Ти, Боже, — мудрий і всесильний. Я вірю, що ти вчиниш справедливо... Як потрібно Україні...»
Липинський так і не зміг заснути. Перед очима пройшло все його життя. Він зрозумів, що жив не так, як треба. Він змарнував стільки часу! А міг би... Міг би гори перевернути... Якби правильно жив... Якщо йому судилося пожити ще, він почне все спочатку... Він збере навколо себе однодумців... Він довго і терпляче навчатиме молодь... Він не витрачатиме жодної хвилини даремно... Він тяжко працюватиме... Він працюватиме тільки на одну ідею... Він знає, як це зробити... Він зробить це... Якщо вціліє...
За вікном падав лапатий сніг.
Георгій піднявся з ліжка о пів на шосту ранку. Прийняв душ, почистив зуби, навів порядок у кабінеті. Знищив усі зайві папери. Попрасував білосніжну сорочку. Вдягнув нову білизну, новий костюм, нові черевики. О дев'ятій він уже був у приватного нотаріуса. Георгій оформив заповіт, переписавши все на Євдокію. Поїхав у банк. Перевів гроші на рахунок сиротинця, яким анонімно опікувався п'ять років. Відвідав батька, який прийняв його дуже непривітно, проілюструвавши «Едипів комплекс». Під'їхав до церкви і став нерішуче біля входу. Він хотів сповідатися. Перший і, можливо, останній раз у житті. Вдивляючись у священиків, які проходили повз нього, він не наважився звернутися до них з проханням висповідати. Віра до Бога в ньому вже була, а от віри до служителів церкви — ще ні. Георгій розвернувся і пішов геть. Він сів за кермо і приїхав на цвинтар, на могилу матері. Біля неї було місце для могили батька. «Або моєї, — подумав Георгій. — Якщо я помру, я хочу бути похованим тут». Він присів на лавочку, обклав могилу трояндами і замислився. «Дивно перебувати в цьому цвинтарному просторі. За парканом — холодний листопадовий дощ із снігом періщить людей по обличчях, шматує їхній одяг. А тут тихо і затишно. Тут відчувається близькість до «того світу». Тут відчувається близькість до вічності».
«Ма!» — покликав Георгій.
У його задубілому тілі пробігла тепла хвиля. «Ма, я не знаю, чи правильно я чиню. Я заплутався, ма! Як мені бути, ма?»
Георгій закрив очі й прислухався до себе. Там мав озватися мамин голос.
Липинський, міцно заплющивши очі, чекав. Він так само чинив у дитинстві, чекаючи, коли ж мама покладе під ялинку в його чобіток подарунок. Кімната була велика, з високими стелями і з старим рипучим паркетом. Вона була напівпорожня — там майже не було меблів, і від цього здавалася просто безмежною. В кутку стояла ялинка. Мама тихо навшпиньки заходила в кімнату — худорлява, з сивиною у волоссі, — вона нахилялася... Георгій спостерігав за нею крізь напівзаплющені очі...
Маленька новорічна казка. Після новорічної ночі життя починалося спочатку. Перший день Нового року — найщасливіший день, коли вірилося, що цей рік буде кращим за попередній, а наступний — іще кращим... І так буде завжди. Завжди. Мама переконувала Георгія в цьому, вона говорила, що життя його побудоване саме за таким принципом: наступний день кращий за попередній, наступний рік кращий за попередній. Все краще і краще. Вгору і вгору... Все буде якнайкраще!..
У Георгія потекли сльози. Він більше нічого і нікого не боявся. Він чинить правильно. Може, не по закону, зате по честі.
Головна проблема українців полягає в тому, що вониуявили себе пупом Європи. Вони так довго кричали, що вони в центрі Європи, що п самі повірили в це. І тепер щиро дивуються: чому пихаті європейці не хочуть визнавати «очевидного»? А чому не сказати чесно, що Україна — околиця Європи, її провінція. Що в цьому поганого? Скандинави, наприклад, не комплексують із цього приводу. Україна сліпо вірить у географічний міф, що Європа закінчується на Сході Уральським хребтом. Цього ніколи не було. Європа завжди закінчувалася Дніпром, заяким починалося Дике поле. Пройде довгий час, поки підросте нове покоління українців, яке тверезо оцінюватиме ситуацію. З'явиться президент, при якому Україна буде самодостатньою провінцією Європи.
Ще одна проблема українців полягає в тому, що вони завжди шукають собі Покровителя. Вони свято вірять в історичний міф, що Литва, Польща, Росія силою заганяли їх під свій. дах. Документальна історія свідчить про протилежне. Як тільки Україна отримувала сяку-таку можливість жити самостійно, вона відразу ж кидалася в обійми Покровителя, причому мало не насильно нав'язувала себе йому, як це вона тепер робить щодо Європи. Не треба цього робити. Живи собі, Україно, автономно, за принципом: «моя хата скраю», і все буде в тебе гаразд.
Щойно Європа відчує, що Україні вона не потрібна, що Україна і сама собі дає раду, як Європа силою почне тягнути її до себе, як це робить нині Росія. А вона це відчує... Дайте тільки час Україні, щоб виросло нове, здорове покоління...
Георгій здаля побачив Морозова без шапки, з припід-нятим коміром. Костя ішов своєю старечою ходою по незайманому снігу, залишаючи чорну вервечку слідів. Георгій стояв на місці. Морозов, скоцюрбившись од вітру, ішов прямо на нього. Георгій побачив у його руках маленький «одноразовий» портфельчик. Морозов розхитував ним у такт ходи. Невже в ньому — все? Цей маленький портфельчик наближався до нього все ближче і ближче. Георгія роздирали суперечливі почуття: він хотів його швидше вирвати з рук Кості і водночас цього боявся. Морозов зупинився, подивився на годинник. Георгій не рушив з місця. Костя поліз рукою в кишеню куртки, чогось шукаючи. Липинський інстинктивно пригнувся. Замість зброї, Морозов витяг цигарку і запалив її. Георгій розслабився. Здаля було видно, що Костя неголений. Здається, теж не спав цієї ночі... їх розділяло сотня-півтори метрів, однак Георгію здавалося, що він бачить кожну зморшку на його обличчі. Морозов курив і пильно дивився на Георгія.
