Ця думка пронизала його мозок як електричний заряд. «Синку, — сказав мені Осман-огли перед смертю, — ти знаєш, як розпорядитися цими грішми...» Він заповів мені націонал-анархізм...»

Георгій глибоко зітхнув і промовив утомленим, як у Османа-огли, голосом:

— Ну що ж... Я беру все у свої руки...

Георгій не спав цілу ніч. Він просидів у своєму кабінеті, час од часу заглядаючи до спальні, де мирно сопіли Євдокія з сином. Липинський малював на листку паперу схему організації націонал-анархістів. Дещо йому вдалося з'ясувати сьогодні вночі. Дещо він знав раніше. Однак усе це було ще оповите таємницею. Георгій написав прізвища, імена і прізвиська. Кілька з них були взяті в чорні рамки.

1. Осман Османов або Осман-огли. Темна конячка української новітньої історії. Георгій був знайомий з ним близько десяти років, однак досі навіть уявлення не мав, на якому бізнесі той розбагатів. Османов пройшов до парламенту за списком партії влади. При цьому йому вдавалося триматися трохи осторонь від публічних політичних процесів. Його місце було в тіні. Однак подейкували, що багато хто з перших осіб держави були зобов'язані йому багато чим. Хто і чим? Цього ніхто не знав достеменно. Осман-огли зумів витворити навколо себе ореол таємничості. Хоча смішно було б думати, що він сам створював легенду про себе як ключову особу української політичної тіні. Ні. Скоріш за все, це генетична східна манера вирішувати справи... Що собі ставив на меті Османов, створивши чи підтримавши націонал-анархіст-ську підпільну організацію, яка мала на меті знищити ключових осіб недолугої держави? Напевне, саме знищити ключових осіб недолугої держави... Навіщо йому це? Адже в цій недолугій державі він мав усе. Чи не все? Може, він просто любив Україну? По-своєму. Специфічно. На східний манер. Однак любив її. Любив? Може, так?»

Отже, Османов Осман. Саро сіі Шігі сарі. Помер від серцевого нападу.

2. Професор. Володимир Іванович Величко. Професор Київського університету. Мав успішну наукову і викладаць-

ку кар'єру. Лауреат Шевченківської премії в галузі науки. Удівець. У групі націонал-анархістів був «штурманом». Помер від серцевого нападу того ж дня, що й Осман-огли. ... Він сидів у парку на лавочці. Біля нього вмостився дідусь із пуделем. Коли Професор витягнув свій протиастма-тичний балончик, щоб заприскати собі в горло, дідусь випадково підштовхнув його під лікоть, балончик випав, дідусь подав його Професорові, вибачився і пошкутильгав геть. Той заприскав собі в горло і задихнувся...

3. Студент. Андрій Браницький. «Вічний студент». Мігрував з вузу до вузу. Писав вірші, друкувався у відомому часописі «Четвер». Його рідні живуть у Львові. Мама і тато — звичайні інженери.

Студента скинули під поїзд метро в Москві. Того ж дня.

4. Аміко. Павло-Бернардо Орлик. Його бабуся — італійська комуністка — познайомилася з дідусем — радянським комуністом, офіцером Павлом Орликом у німецькому концтаборі. їхній син Петро мав нещастя народитися в Радянському Союзі і вже в один рочок «емігрувати» до Сибіру. Павло Орлик народився в містечку Ворожба Сумської області у родині військовослужбовця. Ним же — тобто офіцером радянської армії — і став, проте в часи незалежності пішов на «гражданку». Побувавши на історичній батьківщині своєї бабусі — у знаменитому сицилійському Корлеоне, — він повністю змінив своє світобачення. А любов до всього українського йому прищепила бабуся по маминій лінії — учителька історії Серафима Михайлівна Чобіток. В організації націонал-анархістів виконує роль «розвідного»: у нього в руках усі ниточки де місцевих організацій.

5. Євдокія Ханенко. Єва. Кандидат фізико-математичних наук. Народилася і виросла в Києві в родині радянського дипломата. У дитинстві довгий час жила з батьками в Німеччині і на Кубі. Майстер спорту зі стендової стрільби. У групі націонал-анархістів виконує функції «першого пілота». Має позашлюбного сина.

6. Дід. Іван Самійлович Вишневецький. Офіцер запасу. Спеціалізація — «стрілець». ^:

7. Сидір. Сергій Граб'янка. Колишній інженер. Заробляє на життя, працюючи охоронцем у супермаркеті. У групі

виконує роль бортінженера, радиста, зв'язківця і охоронця водночас.

Рано вранці на дверях, як примара, стала Єва:

— Мені такий сон жахливий приснився... Неначе Професор у церкві вінчається... Треба йому передзвонити...

Георгій відвів погляд від папірця зі схемою організації націонал-анархізму. Він не знав, що їй сказати.

Липинський піднявся зі стільця, обняв її і прошепотів на вухо:

— Не треба нікуди дзвонити. Якби щось сталося, вони б нам повідомили.

Євдокія з полегкістю зітхнула і, замугикавши якусь веселу пісеньку, пішла на кухню варити собі каву.

Георгій підсунув до себе телефон і зробив два дзвінки. По-перше, подзвонив Віті Дяченку — Тамілиному чоловікові. Він дав йому завдання охороняти Євдокію. По-друге, він набрав номер телефону Кості Морозова.

— Я хочу з тобою зустрітися, — сказав Липинський.

— Вже пізно зустрічатися! Я тебе попереджав!

— Костянтине, я хочу зустрітися з тобою з іншого приводу.

Георгій намагався вкласти в свій голос максимум переконливості.

— Я сказав: ні! — відрубав той, однак трубку не поклав.

— Костя, ти переді мною в боргу. Я врятував тобі життя.

— Чорт! — вилаявся той.

Липинський знав, що Морозов не любить згадувати той випадок студентського життя, коли в гуртожитку зібралися хлопці, причетні до випуску націоналістичної підпільної газетки, яка, за іронією долі, мала назву «Українська правда», зібралися і мало не вбили «стукача» Морозова. Вони б його таки вбили, якби випадково у гуртожитку не опинився зі своїми комсомольськими обов'язками Георгій. Він не знав, за що б'ють Морозова, однак ситуація «всі на одного» змусила його втрутитися... Він схопив руку свого п'яного однокурсника, в якій той тримав мисливський ніж. Ситуація була серйозною. Одного могли убити, інших — посадити. Після бійки Липинський примусив усіх зібратися в гуртожитській кімнатці і розібратися в тому, що сталося. Після кількох додаткових пляшок «шмурдяка» вирішили, що Морозов піде куди слід і забере свої свідчення. В міліцію на однокурсників заявляти не буде. Наївно було б думати, що цим усе скінчиться. Звичайно, хлопців виключили з комсомолу і з університету. Однак Морозов лишився живим. Завдяки Георгію. Липинський ніколи не зловживав цим. Нарешті випала нагода, коли Морозов міг відплатити йому тим же.

... Вони зустрілися ніби випадково, у Музеї українського образотворчого мистецтва. Липинський знайшов Морозова у залі Пимоненка. Полотна українського художника настроювали на мирний лад. Георгій любив цей зал. У ньому відчувався настрій української ізольованості від зовнішнього світу. Художник неначе абстрагувався від бруду і зосередився на своєму світі. Він не хотів бачити ганьбу, страх, приниження. Він бачив тепло, світло, любов.

Дивно, що Морозов вибрав цей етнографічний зал. Це було не схоже на нього. Хоча... Може, несвідомо, інстинктивно він хотів цим щось продемонструвати?

Вони стояли навпроти полотна з теплим українським пейзажем і мовчали.

— Мені потрібні всі файли, що стосуються націонал-анархістів, — сказав Георгій тихо. — І щоб у вас нічого не лишилося. Ані слова!

Костянтин покрутив пальцем біля скроні, перебіг до іншої картини.

Липинський підійшов до Морозова ще раз, напружено вдивляючись в обличчя усміхненої жінки на картині.

— Півмільйона доларів тебе чекають на Кіпрі, — прошепотів Георгій.

Костянтин стояв незворушно і роздивлявся полотно Пимоненка. Він про щось напружено думав. Георгій не підганяв його.

Морозов мовчки обернувся і пішов геть. Липинський дивився йому вслід. Його повільна і ніби стареча хода нагадувала передсмертне похитування Османова. Від цієї думки Липинський здригнувся.

Зненацька Морозов обернувся, подивився уважно на Георгія і, трохи повагавшись, повільно підійшов до нього. — Я — сволота, — сказав він. — Я остання сволота. Георгій намагався зрозуміти, про що йдеться. Але боявся