— Слово має Георгій Липинський. Приготуватися Петру Симоненку...
Георгій здригнувся. Він нахилився до мікрофону і сказав:
— Передаю слово Іванові Кащуку.
Той отетеріло подивився на Георгія. Проте швидко опанував себе, і полився дощ красномовного обвинувачення проти «гнилої» більшості. Кащук діяв, як щирий українець: говорив нещиро. Бо більшість виявилася не зовсім гнилою, а зовсім навпаки — бадьорою і живучою, вдало застосувавши принцип Дикого поля.
«Може, порадити опозиційному рухові діяти також за принципом Дикого поля: підступно нападати зненацька, бездоганно влучаючи в ціль?».
У козацькому фольклорі є так багато фантастичних оповідей про козаків-характерників, які руками ловлять кулі; які мають «такі чарівні зерцадла», що посилають гарматні ядра ворогів на них самих; про шаблюки, які самі рубають ворога, поки козаки сплять; про здатність козаків бути невидимими. І це не дивно. Те, що виробляли ті обідранці на полі бою, інакше, як фантастикою, назвати не можна. Обідранці-козаки — це воїни супер-класу, їм під силу було неможливе: здобути перемогу в безвихідній ситуації.
Щирий (читай: справжній) український президент повинен бути характерником і бездоганно володіти тактикою Дикого поля: діяти несподівано і блискавично влучати в ціль. Це одна з умов виживання української держави.
Георгій продовжував уважно слухати виступи, хоча те, що діялося, його вже не зачіпало. Ось виступив Йосип Вінчук. Його класичною фразою було «та' я' має бути» (так, як має бути). Ця фраза — суто українська. А ще кажуть, що українська мова нелаконічна. Лаконічна вона! Тільки вона стала розвиватися не тим шляхом, не «та' я' має бути». їй нав'язали стилістику і синтаксис російської мови — мови важких книжних конструкцій. А пішла б вона своїм шляхом, усе було б інакше. Колись Георгієва мама казала: українська народна мова, з багатьма синтаксичними конструкціями, є більш європейською, аніж російська. Так, наприклад, у мовознавстві вважається чисто британською конструкція «Сьогодні гарна погода, чи не так?» А в народній мові українців є така ж сама конструкція: «Нині надворі ловко, ге?» І скільки таких «перлів» втрачено через нашу неповороткість!
Узагалі ресурси української мови до кінця ще не вивчені. Скільки колоритних слів в українському політичному словничку виникло за останні кілька років: «спікеріада», «касетний скандал», «темники», «українські остарбайтери», «більшовики», «гарант», «під куполом»... У кожному з цих слів виявляється український гумор, або, як писали в XIX столітті російські українофоби, «пресловутьш малороссий-ский юмор», якого росіяни ніколи не розуміли.
Тим часом слово узяв Самчук. Георгій давно вже переконався: цей генерал належав до тих ораторів, які чим більше вип'ють, тим краще говорять. Зараз він виступав тверезим, тож кайфу від його виступу — ніякого.
Ось і Плющ. Зал, та й вся Україна, слухаючи його виступи, почувають справжній «драйв», саме завдяки «пресловутому малороссийскому юмору», такому незрозумілому сусідам. Яка мова! Георгія зовсім не дратували, а навпаки, — захоплювали — колоритні й неповторні «плющизми», особливо в фонетиці: українській вимові чужий грецький звук «ф», споконвіків у нас вживалося «хв». Плющ — це поки що неперевершений у новій українській історії політичний шоумен. Забудуть усіх політиків перших десятиліть незалежності, а його — ні.
Юрій Яценко. Ну господи! Чи є у нього іміджмейкери чи не-має? Він же ключова фігура в українській політиці: та навчіть же його говорити по-людськи!
Діма Білоцерківський. Хто тобі, друже, прищепив смачну черкаську вимову? Тебе від українця і не відрізниш! Мудро говориш, але... не вражає. Чому? Мабуть тому, що Біло-
церківський бездоганно володіє мовою як технікою, однак неправильно володіє нею як сигнальною системою: він завжди когось або щось виправдовує...
Борис Бородач, гарант гаранта. Юрист — і цим все сказано. Виступи юристів завжди «несмачні». Хоча вони й хизуються своєю «професійністю», проте насправді — це міф. Одне й те ж саме явище два різні юристи можуть витлумачити цілком протилежно. Липинський завиграшки міг би просто двома влучними ударами розбити палку Борисову промову вщент. Однак він не хотів цього робити. Він не хотів опускатися до рівня словесного маніпулятора. Георгій вважав, що парламент — це цілком окремішний вил діяльності — над'юридичний, надекономічний, надполітич-ний — парламентський. У парламенті має бути спеціальна порода людей — професійних парламентарів, які працюють «на стику всіх жанрів»...
У Сполучених Штатах баскетбол набагато популярніший від футболу. Чому?Бо американці — нація, яка любить отримувати результат від власних дій негайно. Тому що це нація, де вчать блискавично приймати рішення. Чому в Україні футбол популярніший від баскетболу? Бо футбол — це модель української поведінки. Зусиль багато, хоча результат не гарантований. До речі, спокійні прибалти також цінують баскетбол, може тому вони так швидко справилися зі своєю незалежністю? Щоб переламати ситуацію в Україні, треба примусити українців полюбити баскетбол більше, аніж футбол... Хоча це неможливо. Це суперечить українській суті. Президент, при якому ситуація в Україні зміниться на краще, буде класним гравцем у баскетбол.
Коли Липинський виходив із парламенту, побачив машину швидкої допомоги.
— Хто? — спитав він лікаря.
— Османов. Георгій похолов.
— Це;— серйозно?
— На жаль... Він дивився услід «швидкій». Липинському заболіло серце. По-справжньому. Не заскімлило, не стислося, а заболіло. '
За один день кілька втрат і кілька надбань... А точніше, два надбання і дві втрати. Перша втрата — Андрій Браниць-кий, або Студент. Перше надбання—дитина, яка має з'явитися на світ. Друге надбання — величезні гроші. Друга втрата — Осман Османов, людина-загадка. Липинський ніколи не був прямо зв'язаним з ним. Принаймні, він так думав. Однак сьогодні з'ясувалося, що їх таки щось єднало. Щось таємниче і дуже потужне... Осман-огли знав, що сьогодні помре. І він не жартував, коли говорив про гроші. Що це все означає?
Липинського лякало його теперішнє життя. Він завжди боявся невизначеності й непрогнозованості. А тепер усе стало таємничим і заплутаним...
Він відігнав від себе сумні думки.
Стояв гарний осінній вечір. Бабине літо — щемливе й тужне. У Георгія в руках -— рожеві патлаті хризантеми. Він ішов додому. І там його чекали: дружина і діти. Народжені й ненароджені... Майбутні президенти й спікери...
Чим ближче він підходив до свого дому, тим більше його охоплювала непевність. Георгій не знав, як йому бути. Він не знав, як зайти в квартиру, як подивитися Євдокії в очі, що їй сказати.
«Що повинен сказати чоловік жінці, яка повідомила, що чекає дитину? «Я люблю тебе»? «Я щасливий»? Чи ще щось? Як дивно! Я дорослий мужчина. Я прожив чи не половину свого життя, однак нічого не знаю про це саме життя. Я не вмію робити елементарних речей».
Георгій стояв на вулиці під своїм під'їздом і дивився на вікна своєї квартири. Звечоріло. На фоні вікна з'явився силует Євдокії. Вона визирнула із-за фіранки і побачила його. Він помахав їй. Вона також відповіла йому легким помахом руки.
Євдокія була в його піжамі. її обличчя трохи припухло від сліз. Невже так пізно? Георгій подивився на годинника. Навіщо він примусив її стільки чекати? До того ж, у перший день, коли дізнався про те, що стане батьком. Йому стало соромно. Чоловіки інколи бувають дуже жорстокими до хоча часто це відбувається від незнання, від нерозуміння, від власного чоловічого егоїзму. І справді. Замість того, щоб кинутися їй на шию від звістки, що стане батьком, він холоднокровно пішов на роботу, зробив усі свої справи і, не поспішаючи, повернувся додому. Добре, що Ірина Марківна вклала йому в руки букета. Інакше він би зараз виглядав абсолютним ідіотом. Ніжно-рожеві патлаті пружні хризантеми навіювали сентиментальний настрій. Георгій стояв перед вагітною жінкою не як сильний мужчина, а як слабка дитина, на яку новина впала, як сніг на голову, і вона не знає, що з цим діяти. Чоловік дивиться безпорадними очима і, замість того, щоб дати жінці те, що вона чекає від нього — чоловічої сили, плеча, підтримки, — сам просить від неї того ж.
