Георгій хотів був сказати: «Як фракція — так і я!» Але не сказав. Усе і так було ясно. Вони розуміли один одного з півслова. Колись в університеті вони трохи товаришували, трохи конкурували, разом працювали на комсомольській роботі, разом їздили в будзагони.

— Підеш у заступники, коли мене оберуть? — запропонував Борис, абсолютно переконаний, що так воно і буде. — Мені потрібні аси. Такі, як ти. Бо мені норовлять підсунути свиню у вигляді заслужених артистів.

Георгій знизав плечима. «До Бориса? В заступники? Яка честь! Я був би не гіршим головою комітету. Однак хто запропонує мою кандидатуру?»

—Знаю, ти був би не гіршим від мене головою комітету, — неначе читав його думки Борис. — Але ж тебе не виберуть. Твої ж і не виберуть. Що правда, то правда.

— Неправильну ти собі партію обрав, Джордже! Був би з нами, ми б твою світлу голову оцінили по заслугах.

— Тільки не треба, старий. Ти ж знаєш, мені неприємно про це говорити.

— Знаю, знаю! — зітхнув. — Якщо чесно, я тобі навіть трохи заздрю. Ти один із небагатьох політиків, чиї ворота ще не вимазали дьогтем і не написали на них «хвойда!»

— Я не один.

—Ну, ще пару чоловік — Серьожка Соболєв, Ігорьок Ільчишин і... Він знову засміявся, приховуючи свої зуби.

Називається — похвалив! Яка Георгієві користь від політичної цноти? Як не дивно, а Георгій, у свою чергу, трохи заздрив спритності і конформізму Бориса, який був набагато мобільнішим у політиці й бізнесі, незважаючи на зовнішню огрядність.

Борис у своєму житті не керувався, як він, Георгій, принципами, а тільки своїм політичним нюхом. І це йому значно полегшувало життя. А оскільки в парламентсько-президентській республіці з ознаками постсовкової авторитарності найвигідніше містечко — це представник пропрезидентської фракції у парламенті, то він завжди там був на видному місці.

Хоча що діялося в його душі, не знав навіть Георгій. Якось після гучного політичного скандалу Борис забіг до Георгія в кабінет і, розмахуючи руками, почав репетувати: «Ганьба! Що за президента ми маємо? З нас увесь світ сміється! Мало того, що невиїзний! Мало того, що інтелектуальна убогість! Мало того, що маріонетка! Хоч би навчився слухати професіоналів! І не ляпати дурниць у прямому ефірі! І такого президента я повинен захищати?» Виливши всю свою агресію в Георгієвому кабінеті, Борис побіг на телебачення, щоб у прямому ефірі захищати «такого» президента.

Натомість Георгій ніколи не поливав брудом президента. Президента, який би він не був, треба поважати, інакше взагалі немає ніякого сенсу в державі. Однак на задніх лапках на червоному килимку Георгій також ніколи не стояв. А результат такий: Борис у фаворі, а він — ні. Борису набагато легше жилося під теплим крильцем влади. Тож і в його юридичній фірмі спрайи йшли значно краще, аніж у

Георгієвій. Єдине, чим міг похвалитися Георгій, так це бездоганною репутацією.

Георгію розмова про поділ комітетів була неприємною, вона зачіпала його самолюбство. Тому він зробив вигляд, що згадав про якусь термінову справу, вийняв з кишені мобільника і включив його. Проте набрати номер йому не вдалося. Телефон заспівав лезгінку. Георгій подивився на номер. Знову Аліса. Зі свого мобільника. І він знову вимкнув телефон і намірився піти до зали, де засідала його фракція. Однак Борис його смикнув за рукав. «Стара студентська звичка смикати за рукав», — роздратовано подумав Георгій і обернувся до товариша. Той стояв без здобутої в довгих сеансах аутотренінгу маски лагідної зухвалості, яка йому так допомагала ладити і з начальством, і з підлеглими. Цієї миті Борис виглядав колишнім закомплексованим від власної повноти і непривабливості хлопцем — Пупсом — так називали його за спиною однокурсники.

Борис м'явся, неначе вагаючись казати йому щось чи ні.

— Може зустрінемось якось... — невпевнено спитав він.

— Давай! — швидко погодився Георгій, аби тільки той відчепився.

... У залі засідання фракції емоції не вгамовувалися.

До Георгія підсів Кащук. Він також удруге пройшов до парламенту. На початку минулого скликання в них зав'язувалося щось на зразок дружби, проте несподівано ниточка увірвалася. Кащук був із тих сільських хлопців, які од самих низів самі, тільки дякуючи власній голові та вродженій сільській кмітливості, видерлися на верхівку піраміди суспільної ієрархії. Якщо поглянути на українських політиків, то левову частку серед них становлять саме вони — колишні сільські хлопці. Половина з них — так і залишилася простими сільськими хлопцями, у яких поєднується дивним чином сентиментальна співучість і селянський прагматизм, а друга частина — «запаніла», виправдовуючи мудру народну приказку — «бійся не того пана, що з пана, а бійся того пана, що з Івана». Георгій колись і відійшов від Кащука з цієї причини. Георгій—«пан з пана»— недолюблював «пана з Івана» Кащука за його зневагу до «чорної» депутатської роботи: він завжди крутився на виду: перед телекамерами, на прийомах, створюючи ілюзію своєї значущості, не представляючи насправді нічого путнього і конкретного. Та Бог з ним. Адже життя продовжувалося. Належність до однієї фракції, до однієї партії змушує до корпоративної солідарності.

Кащук сів біля Георгія і почав розповідати про свій новий костюм. Георгію було нецікаво слухати про нові віяння чоловічої моди в інтерпретації Кашука. Однак це було краще, аніж думати про комітет, який по праву мав би належати йому, але ніколи йому не припаде.

Георгій поглядом сноба зміряв Кашука знизу вгору. Та-ак. Не засвоїв Іванко його, старого сноба, уроків хорошого смаку. Напевно, це даремна справа вчити одягатися людину, в якій генетично закладений несмак. Кащук навчився заробляти великі гроші на своєму сякому-такому бізнесі, навчився без остраху відкривати двер; дорогих магазинів, однак так і не навчився основних правил джентльмена. Сказати б Іванкові все у вічі.- Але ж він смертельно образиться. Треба б йому популярне пояснити: «Знаєш, Іванку, джентльмена видно по взуттю. Погане взуття видає

людину за кілометр. Ніколи не жалій грошей на взуття і на догляд за ним! Тепер шкарпетки. Невже вони так дорого коштують, шо ти економиш на них? Думаєш, їх ніхто не бачить? їх бачать. їх бачу не тільки я, їх бачить офіціант у ресторані, їх бачить журналіст. Подивившись на шкарпетки, вони бачать твою нижню білизну, на якій ти також економиш. Я вгадав? Твій дорогий костюм — це для людей. А твоя нижня білизна — це для тебе особисто. Це твоя

внутрішня суть. Перш ніж думати про дорогий костюм, подумай про білизну. Перш ніж думати про те, що ти значиш для людей, які оточують тебе, навчися поважати себе. Зроби перший крок до цього — поміняй білизну. А сорочка з краваткою і костюмом справді куплені в якісному магазині. Однак вони представляють стандарт. А головне для джентльмена — стиль. Цей стандарт дорогих магазинів не може зробити людину стильною. А людина без стилю ... словом, не може вона називатися джентльменом. У Верховній Раді доволі багатих людей. А от стильних — немає. За винятком, ну, Серьожки Терьохіна, ну Ігоря Ільчишина і, звичайно, мене... Господи, що в тебе за годинник? Навіщо тобі цей дорогий «котел» з кількома циферблатами і секундоміром?..»

— Ну, як тобі? — перебив його роздуми Кащук.

«Що тобі сказати, Іванку? Гірку правду чи солодку брехню?»

— Нормально... — сказав багатозначно Георгій і поспішив поміняти тему:

— Іване, твоя остання стаття у «Дзеркалі тижня» — дуже потужна. Ти став класним макроекономістом.

Георгій знав, що цей комплімент сподобається Кащуку. Він мав слабкість до компліментів. Причому чим незаслу-женішим він був, тим більше задоволення він від нього отримував. От і зараз Георгій вже вкотре скривив душею. Був у Кащука такий прищуватий помічник — Костик Нерідний. Прізвище повністю відповідало його суті: нікому він був не потрібен. Кащук розгледів за прищами і сколіозним худорлявим тільцем справді аналітичний гострий розум. Він пригрів безрідного Нерідного, дав йому зарплату, і той на знак удячності пече для нього економічні статті, до речі, досить професійні. Від Георгієвого компліменту Кащук почервонів із задоволення. Він дуже любив лестощі. Це була його слабкість. Він став активно переказувати зміст статті Георгію. «Ну й нехай. Аби тільки не про чоловічу моду і не про комітет», — подумав він.