— Як справи, Георгію? — привітно звернувся до нього Османов.

— Добре, дякую, Осман-ага!

— Як твій сокіл-сапсан?

.. (Картину з соколом-сапсаном Георгій купив разом з Османовим, перебуваючи у відрядженні в Казахстані). Він мене муштрує... — посміхнувся Липинський.

— Правильно робить, — похвалив Османов. — Його швидкість, гострий зір і безпощадність знадобиться тобі у цьому році... Тяжко буде Україні...

— Довго?

— Та років з п'ятнадцять...

— Ого! Можна не дожити!.. — засміявся Георгій.

— Доживем! — поплескав по плечу Липинського Ільчи-шин, що пробігав повз них і краєм вуха почув уривок розмови.

— Передавай вітання Марині! — посміхнувся Османов. — Як вона там?

— Як завжди, розцвітає... — Ільчишин побіг геть.

«П'ятнадцять років? Цілих п'ятнадцять років? Не може бути! Це надто довго. Але Османов рідко помиляється. Це — чоловік із східною глибиною думки і комплексним баченням світу. Він бачить не лише верхівку айсберга, а цілковито, з усією глибинною суттю...»

Доки Київ знемагав від спеки, яка потроювалася за рахунок підсилення асфальтом, бетоном, вихлопних газів і розжарених транспортних засобів зі спітнілими пасажирами, — в університетському ботсаду стояла райська прохолода. Георгій забрів туди після захисту дипломних робіт майбутніх адвокатів, на який його запросили.

Липинський із задоволенням відвідував рідний Червоний корпус університету. Університет — це традиція. Немає традиції — немає університету. А традиція потребує століть... І скільки б нових модних навчальних закладів не відкривалося, університетів в Україні лишається тільки три — Київський, Львівський і Харківський. У Червоному і Жовтому корпусах університету імені Тараса Шевченка відчувався дух правдивого Університету.

Георгій довго блукав парком. Палкі виступи студентів, які ще не втратили своїх максималістських ідеалів, спонукали його на тяжкі роздуми про те, якою хисткою є межа між законом і беззаконням.

«Гнила країна. Гниле правосуддя. Що можу я один у цій державі? І взагалі, чи можливо тепер щось змінити? Вилікувати хворобу набагато важче, аніж регулярно провадити профілактику. Суспільство інфіковане. Його неможливо вилікувати. Може, наступне покоління зламає цю систему? Хоча тоді буде вже пізно. Україна може втратити все...»

Георгій автоматично подивився на хлопчиська, який сидів на лавочці під вербами у самому низу яру. Може, оцей обдертий хлопчисько колись стане президентом і при ньому Україна воскресне? Хлопчисько читав книгу, поставивши ноги на лавці. «Точнісінько, як я у дитинстві», — подумав Георгій. — Цікаво, що він читає? Жюль Берна? «Трьох мушкетерів»? А-а, мабуть Гаррі Поттера!». Георгій придивився до обкладинки: нічого собі! «Анатомія анархізму». Ну й молоде поколіннячко! — подумав він.

Через деякий час хлопчик підвівся, і Георгій аж підстрибнув на місці. Це був його випадковий знайомий, його тезка! Малий Георгій швидко поклав книгу під пахву і по-сприн-терськи погетів геть. «Наздогнати його!» — скомандував собі Георгій. Він уже давно не тренувався, тож ледь устигав за ним. Хлопчисько вилетів із виходу на вулицю Толстого і звернув на Тарасівську. Георгію-старшому довелося згадати своє легкоатлетичне минуле, щоб устигнути за ним. Хлопчик прудко заскочив в один із старих дореволюційних будинків і помчав сходами нагору. Георгій став унизу і, важко відсапуючись, на звук прорахував поверх і розташування квартири. Трохи відпочивши, піднявся і подзвонив у Двері.

На порозі стояла жінка з такими самими, як у хлопчика, маленькими чорними очима, які сиділи над смаглявими вилицями. Вона спокійно дивилася на Георгія.

Той аж тепер збагнув, що не підготувався до промови.

— Мене звати Георгій Липинський. Я — народний депутат України.

Жінка здивовано його вивчала. Георгій розгубився, потім поліз у кишеню і показав жінці своє голубе посвідчення.

Це справило на жінку належне враження. Вона шанобливо запропонувала увійти до квартири.

Він опинився у величезній кімнаті. Балконні двері були відкриті, і в них нахабно лізли з вулиці зелені каштанові гілки. Кімната була майже порожня. Стіл, два стільці з старою оббивкою. І все. Щоправда, на стіні висіла якась картина. Що його відразу ж вразило — це ідеально вимита і вишкрябана підлога — старий паркет. Такий, як у його мами...

он

— Сідайте, будь-ласка, — запропонувала йому жінка.

— Ні, дякую, — сказав він. — Я власне... ненадовго... Можна подивитися картину?

Жінка здивувалася, проте не заперечила. Георгій підійшов ближче. Це був портрет вилицюватого чоловіка з довгими підкрученими вгору вусами і маленькими східними очицями. «Микола Ханенко» — було підписано під ним.

Георгій обімлів. Він одразу ж згадав мамині слова: «Ми, звичайно, не Ханенки і не Скоропадські, але свій гонор маємо...»

— Це мій прадід, — сказала жінка. її голос був низький, глибокий і рівний. Саме такий голос повинна мати нащадок роду Ханенків.

Георгій обернувся і вже новими очима подивився на жінку. Вона була приблизно одного з ним віку, приблизно одного соціального походження і приблизно одного кола. Так сказав він собі.

Тим часом вона його спитала:

— Чим можу бути корисною вам?

«Ви — мені? — був вражений Георгій. — Це я можу бути корисним вам! Я хочу вам допомогти!» Однак вчасно стримався. Він знав, що жінка його кола, його рівня і його крові образиться, якщо він запропонує їй матеріальну допомогу.

— Я... — зам'явся він. — Я власне... Так би мовити, також нащадок одного давнього українського роду... Щоправда, не такого визначного... — Чи не могли б ви уточнити ім'я вашого роду? — жваво поцікавилася жінка. Здається, це питання її по-справжньому хвилювало.

— Квітка... Це по маминій лінії.

—Так, це давній українській рід, — немовби зраділа вона, і її початкове напруження помалу розвіялося.

— Так от... Я б хотів... Власне, я хочу зібрати докупи всіх нащадків українських династій...

Смагляві вилиці жінки спалахнули рум'янцем. Здається, вона також не раз роздумувала на тему своєї голубої крові.

— Георгію! — зненацька покликала вона сина через плече. — Ходи сюди! Я хочу познайомити тебе з паном Липинським!

З сусідньої кімнати увійшов його малий знайомий. Він здивовано подивився на Георгія-старшого. Упізнав? Невідомо. В усякому випадку виду не подав.

Георгій-старший простягнув руку і по-дорослому потис руку хлопчикові.

Пані Ханенкова (до речі, цікаво, як її звати?) заметушилася.

Вона відкликала хлопчика в коридор і стала посилено щось шукати в гаманці. Згадавши півчісбурґера, які ховав для мами хлопчик, Георгій підхопився з місця:

— Я хотів би запросити Вас у честь знайомства на вечерю! — як Пилип з конопель визвався Георгій, щоб попередити незаплановані витрати господині. — До кафе чи ресторану!

У коридорі запала мовчанка. Обидва вилицюваті Ханен-ки зайшли до кімнати і в непевності зупинилися.

— Розумієте, — зам'ялася Ханенкова. — Я сто років нікуди не виходила...

— Нема проблем! — сказав Георгій. — Ми замовимо піцу і решту продуктів сюди! — І поки вони не передумали, додав: — Де у вас телефон?

Жінка почервоніла.

Георгій усе зрозумів: відключили за несплату. Ось тобі направду «збіднілий дворянський рід».

— Момент!

І він витяг із кишені мобільний телефон, замовив піцу у піцерії і деякі продукти з супермаркету.

Господарі дивилися на нього як на факіра.

Тим часом господиня принесла з сусідньої кімнати стару, однак накрохмалену і бездоганно випрасувану скатертину, де аплікації троянд були нашиті на місці дірочок.

Піцу привезли раніше, ніж вино. Малий Георгій так накинувся на неї, що мати тихенько дала йому потиличника. Обоє перелякано подивилися на гостя: чи, бува, він не завважив. Однак недаремно гість був однієї з ними крові: він зробив вигляд, що нічого не помітив.

Нарешті принесли кошик з супермаркету.

Георгій виклав фрукти, сир, шинку, відкоркував вино, налив собі і господині, а малому — кока-коли. Підняли келихи, і він запропонував тост: