виплести чорні шнурки для татових, а далі побачимо. «Бабунь, а далеко до Царства

Небесного?» Бабуня дивиться на мене поверх окулярів і запитує, навіщо це мені. «Ну, бо я

хотіла би поїхати в гості до мами, вона ж у Царстві Небесному живе? Я вже за нею скучила.

Царство Небесне на небі чи як?» Бабуня каже, що на небі і що туди не можна доїхати. «А як

мама туди потрапила?» «Бог її до себе взяв». «Навіщо?» «Бог усіх забирає, тільки кожного у

свій час, людина вмирає і йде у Царство Небесне». «Вмирає - це коли вона перестає

ворушитися, і вже не говорить, і її кладуть у труну, а потім вкидають у яму, так? То як же

вона звідти піде у Царство Небесне? Вона оживає у тій ямі?» «Не говори дурниць, дитино.

Душа йде у небо, а тіло треба віддати землі». Я вже не хочу запитувати, що таке душа, бо все

й так виглядає занадто складно. І не хочу уточнювати, чи напевно треба померти, щоб

потрапити у Царство Небесне, чи, може, є якісь інші способи. Бо помирати мені ще не

хочеться, і, здається, це страшно. Тому я хочу, щоб був хоча б один інший спосіб. Нехай

натрошки. Я би тільки запитала в мами, яку неї справи, показала би їй жовті шнурки, які

виплела для себе, сказала би, що ми з татом снідаємо канапками з ковбасою і п'ємо каву, що

в мене не болітиме серце, що в Бабуні ломить кості, коли дощ, і що ми всі хотіли би частіше

бачити маму, тільки у нас не виходить її відвідувати, бо добиратися до Царства Небесного

дуже важко.

Якби було можна, я дуже хотіла би зустрітися з Богом і порозмовляти з ним про різні речі. У

тому, що Бог є, я не сумніваюся (правда, на вулиці про це казати не можна, Бабуня мені

заборонила, я не знала, що існування Бога — це така таємниця), хоча хто він, я не дуже

розумію. Здається, він найголовніший у Царстві Небесному і там усім завідує. Бо люди, після

того як помруть, переселяються у Царство Небесне. Тобто коли ми помремо, ми будемо

жити у Бога. Здається, більше нам просто ніде буде жити. Я думаю, що познайомитись із

Богом мені було би цікаво й тепер, не хочу чекати аж до смерті. Я не знаю, чи є у Бога

телефон, думаю, що повинен бути. Бо телефон є навіть у нас. Я питала у тата, чи є в нього

номер телефоне Бога, але він махнув рукою і сказав, що туди не додзвонишся. Думаю, що

можна додзвонитися, якщо набирати номер дуже багато разів, мені би вистачило на це часу,

бо ж я не ходжу на роботу. Я могла би сидіти вдома і дуже багато разів підряд набирати

номер телефону і обов'язково додзвонилась би. Так я татові й сказала. Але він все одно не

дав мені номера, мабуть, він його загубив і посоромився про це сказати. Це сумно, на його

місці я вивчила би цей номер напам'ять. Мені цікаво, чи є у Бога велосипед і як часто він ним

користується. Якщо нечасто, мені хотілось би його позичити, мені дуже хочеться мати

велосипед, але тато не може мені купити його через фінансову кризу. Чи Бог знає, що таке

фінансова криза і чи може зробити так, щоб у тата її не було? А може, Бог міг би подарувати

мені велосипед? Чи подобається Богові пити каву з ковбасою? Чи боліло колись у Бога

серце? Чи у Царстві Небесному в нас буде така сама квартира, чи, може, краща? Мені

хотілося б, щоб вона була краща. Чи він переселить тоді маму до нас? Чи мама за нами

сумує? Чи Бог приходить до неї в гості? Чи не здається Богові, що Бабуня плете забагато

серветок? Може, це від того в неї ломить кості? Чи вміє Бог ремонтувати поламані

телевізори? Чи смакує Богові тушкована капуста з м'ясом і чорносливом? Її часом у неділю

готує тато, коли він у доброму гуморі, може, Бог захоче прийти до нас у гості наступної

неділі? Тоді тато напевно зготує капусту. Які цукерки Бог любить, всякі чи тільки шоколадні,

бо я карамельок терпіти не можу. Гостей треба до чаю частувати цукерками, так заведено.

Тато купує шоколадні батончики, він каже, що це і дешево, і не карамелька. Думаю, якби не

фінансова криза, він купував би їх більше і частіше. А також вафлі, мені подобаються вафлі,

вони кращі за вівсяне печиво, хоча тато думає, що вівсяне печиво смачніше. Чи може Бог

сказати татові, щоб він більше не годував мене вівсяною кашею, бо це дуже несмачно. Нехай

краще годує консервами, мені дуже подобаються сардини в олії. Я могла би їсти їх на

сніданок, обід і вечерю. Але здається, це також неможливо через татову фінансову кризу. Чи

може Бог зробити так, щоб більше не глушили радіо, бо тато тоді дуже нервово бігає по

кухні й Бабуня обіцяє його побити. Якщо Бабуня його поб'є, він не зможе ходити на роботу.

Сьогодні я не можу заснути, чую як за стіною постогнує Бабуня, на кухні тато намагається

ловити радіо свободу. Я думаю, що, мабуть, у Бога немає велосипеда, якби був, він уже

давно мені його подарував би. Хоча це негарно вимагати собі подарунків незаслужено,

принаймні Бабуня завжди так говорить. Я не знаю, чим можу заслужити у Бога велосипед,

мабуть, не роботою, тато он скільки ходить на роботу, а досі не заслужив ні велосипеда, ні

чогось кращого, він завжди каже, що з цієї роботи йому добра ніякого, тільки волосся сивіє.

Я не хочу, щоб у мене сивіло волосся, хоча якщо воно буде такого кольору, як молоко або як

сніг, мені це, може, й сподобається. Можливо, Бог також хотів би отримати від мене якийсь

подарунок, тільки я не дуже знаю, що йому можна подарувати, я не знаю, що в нього є, а

чого немає. Ну, я можу шнурки виплести — жовті, або червоні, або зелені, інших кольорів

ниток у мене тепер немає, чорні вже закінчилися, бо я виплела шнурки для татових

черевиків, але я можу попросити у Бабуні, тільки мені треба знати напевно, який колір Богові

подобається і якого кольору в нього черевики. Хоча черевиків у нього повинно бути багато, у

цьому я навіть не сумніваюся. Тому, мабуть, підійдуть шнурки будь-якого кольору. Це

тільки в нас із татом одні черевики, навіть у Бабуні їх дві пари. Ще я могла би намалювати

йому малюнок. Бог міг би повісити його у себе на стіні в кімнаті й часом на нього дивитися.

Я малюю гуашшю білі квіти на чорному картоні. Тато каже, що в мене добре виходить,

Бабуні також подобається, вона часом стоїть у мене за спиною і дивиться, як я малюю,

журно зітхає, каже: «Малюй, дитино, малюй». «Вам подобається, Бабуню? «Гарно, дитино

моя», — відповідає вона ще сумніше, і я не розумію, чому вона сумує, якщо їй подобається.

Або часом дивиться мої малюнки і плаче. Я там усього понамальовувала: і квіти у горщиках,

такі, як у нас на балконі, і кота крилатого, щоб він міг літати з даху до нас на балкон, бо то

такий кіт, що на даху живе, і нас із Бабунею і з татом. Я питаю, чого вона плаче, може, не

треба було котові крил малювати? Бабуня тоді усміхається, каже, хай будуть у кота крила,

гладить мене по голові, йде на кухню, і спідниця у неї шелестить, як висохла трава.

Тато дуже добре варить каву, а ось супу він зовсім не вміє добре зварити. Часто забуває його

посолити, і тоді Бабуня каже, що суп знову недосолений, а тато каже, що кожен може сам

собі посолити в мисці, головне, щоб було що досолювати. Мені здається, що тато дуже

серйозно ставиться до варіння супу, тому в нього нічого й не виходить. Хоча іноді він

постарається, і в нього все вийде, і він посолить суп якраз у міру, і додасть червоного й

чорного перцю, і вкине лавровий листок. І тоді стукає в батарею — це у нас такий сигнал;

замість того, щоб іти по мене в кімнату, тато стукає в кухні в батерею, декілька разів — це

означає: іди швидко-швидко, бо дуже треба, ось уже негайно треба, приходь. Я заходжу, і

тато каже: «Уже можна їсти суп», — обличчя в нього аж світиться, тому я знаю, що суп йому

вдався. І потім ми їмо суп, я їм із маленької піалки із синіми квітами, вона мені дуже