Тиждень я себе заспокоювала, переконувала, що все ще виправиться, і заручини, які минулого місяця відсвяткували, переростуть у велелюдне, масштабне щастя для всієї родини – моє весілля. Може, до батьків поїхав, може, не доведи Господи, хтось заслаб несподівано, може, хто з друзів потребував його допомоги… Поїхав, не встиг подзвонити, телефон розрядився, не до того було… Марно. З кожним прийдешнім днем розуміла, що все марно. Сподіватися марно, чекати марно, надіятися нема на що. І не помилилася. Рівно через півроку, коли основний біль ущух, коли потроху почала приходити до тями, випадково зустріла Остапового друга, з яким не раз їздили за місто.

– Привіт, – щиро зрадів він, але одразу похопився.

– Привіт, як життя?

Петро перший, кого зустріла з дня, коли пропав Остап. Мов окропом обдало. Усе, що зрослося, загоїлося, раптом заятрило, занило від нового болю. Не думала, що знову доведеться пережити той розпач, той синій відчай і подих безкінечної прірви, який манив-заманював своїм холодом і неосяжною глибиною.

– Та все начебто гаразд… – І заглядає на мене так, одним боком, як сорока в кістку. – А в тебе? Добре виглядаєш. Зачіску змінила?

– Ні, пофарбувала у світліший тон. Ти зауважив?

От не думала, що це комусь може впасти у вічі, особливо чоловікові. «Приємно», – з якимось жалем подумала я, і раптом спогади про спільні веселощі лягли мені на плечі, як опускаються різнобарвні кульки на якомусь святі. Тільки в тих кульках не повітря, а всі мої сподівання, надії, розбите кохання. Може, якби я хоч знала, де він, що з ним, то легше б це пережила…

Петро наче підслухав мої думки.

– А знаєш що? А давай вип’ємо кави! – начебто щиро.

Я розгублено обвела поглядом довкола. Ми стояли посеред супермаркету, в одному кутку якого готували каву. Чому ні? Наче й магазин, а наче й кав’ярня – жодних зобов’язань, жодних правил.

– Охоче, тим паче, що сьогодні я ще кави не пила… – Це була щира правда.

– Ну ти даєш! Це потрібно виправити. – Він тішився, бо розмова зав’язувалася сама собою. – Тобі яку?

– А будь-яку, – всміхнулася я.

Просто так. Без будь-якої причини. Петро не метушився, приніс каву, дві цукерки і, зручно вмостившись, приготувався уважно мене слухати.

– Ти начебто почала розповідати, що хочеш змінити роботу? – Знову глянув на мене, схиливши набік голову. Так мимоволі виказують щирий інтерес до співбесідника.

– Ні. Я такого не казала, але… подумаю над тим. Ти краще скажи, що з Остапом?

Я боялася, що він зараз зірветься на рівні і, глянувши на годинник, втече, пославшись на важливу зустріч. Якнайменше – закине ногу на ногу і перехрестить руки на грудях, замкнувшись таким чином від мене. Але ні. Виявляється, погано я знаю чоловіків.

– Знаєш, я чекав, що ти мене про це спитаєш. Так-так, не роби таких круглих очей. Не так добре ти виглядаєш, як я тобі казав і як хотілося б.

– Хіба так можна? – Ледве вичавила із себе криву посмішку.

Геть не хотілося, аби бачив, як мені зле.

– Можна, можна, коли людина тобі не байдужа. – Зашарівся.

– А я тобі не байдужа? – байдуже.

– Не те щоб ти як жінка, ні. Ти не в моєму смаку. Але як людина ти мені подобаєшся і подобалася давно, – витримуючи паузи після кожного твердження.

– Справді? Хоч хтось валить мені всю правду, – іронізую я.

– Зачекай, не іронізуй. Буде ще тобі правда. Вся правда.

Якісь незрозумілі нотки обурення в його голосі. Петро, завжди такий спокійний і виважений, Петро, на якого завжди можна покластися, як невтомно повторював Остап, раптом обурюється…

Навіть якби я й хотіла щось спитати, хай би від того запитання залежало моє життя, я б не змогла вичавити із себе ні звуку. Слова застрягли мені в горлі. Я боялася почути щось таке, від чого не змогла б оговтатися.

Петро сам продовжив:

– Мені дуже дивно, що він тобі цього не сказав… Спочатку, коли ви тільки познайомилися – нехай. Мовчав, бо не знав, чи будуть ваші стосунки мати продовження. Але ніяк не второпаю, чому мовчав, коли купував ділянку під будинок, коли замовляв проект, коли… заручини.

Мені здавалося, що я перетворилася на заціпенілий соляний стовп. Здавалося, достатньо одного невластивого слова – і я розсиплюся, перетворюся на рівну гірку кришталево-білого порошку. Я забула дихати, розуміла: зараз почую те, через що моє серце розбите.

– Ти не знала, що в нього дружина і двоє маленьких дітей?

– Де? – Здається, він таки почув.

– На селі, вдома.

Далі я не знала, що запитувати і що ще мало для мене значення. Чи гарна його дружина? Чи має вищу освіту? Чи дуже малі діти? Хто? Хлопчики, дівчатка чи хлопчик і дівчинка? Любив її? Вона його?

– Ти знав?

– Усі знали.

Отакої. То як же це виходить? Я бавлюся в наречену, складаю плани на майбутнє, проектую будиночок своєї мрії, а навколо всі знають, що він одружений, і продовжують мовчати. То що ж це таке має бути?

– Як так? Чому ніхто не сказав? Чому ти не сказав?

– Чоловіча солідарність.

Матінко рідна, що ж це таке – та чоловіча солідарність?! Я знала, хто такі чоловіки, принаймні, досі я думала, що знаю. Знала, що таке солідарність, але це словосполучення після щойно почутого не знаходило місця в моїй голові.

– Ти впевнений, що саме це і є чоловічою солідарністю?

– Ні.

Здивовано дивлюся на нього і розумію, що Петро хвилюється чи не більше від мене. У нього ледь помітно тремтить голос, дрібно трусяться руки, коли невидющими очима роззирається навколо в пошуках знаку, що забороняє курити. Витягує з початої пачки цигарку, яку так і не підносить до рота, хоч знаку не видно. Крутить її в тонких штивних пальцях, ламає і, з тамованою злістю скришивши у стиснутому кулаку, висипає в чорну скляну попільничку.

– Через те сам і зачепив тебе. Я не вперше зустрічаю тебе в місті, але досі не насмілювався підійти. Не міг, і все. Не подумай, я з того не мучусь, мене не мучать жахіття, і твої особисті справи мене не обходять, але якось це не по-людськи було. З тобою.

– Навіщо тоді розповів?

– Вирішив, що ти повинна про це знати.

– І що тепер?

– Не знаю. Принаймні тепер ти маєш вибір.

– Спасибі.

– Та нема за що. Справді нема за що. Потрібно було тобі одразу розповісти, але, видно, так мало статись… – Він стояв уже вдягнутий і чекав, поки я застібну свою торбинку.

– Мабуть. Як він?

– Хто?

– Остап?

– Ти що, цілковита дурепа, чи це і є та любов, про яку в книжках пишуть?

– Мабуть, перше.

– Гаразд. Твій Остап…

Слово «твій» боляче різонуло слух, але я втрималася, бо вирішила почути все до кінця. Люди іноді вміють бути найстрашнішими мучителями для себе самих.

– Твій Остап кілька років тому приїхав до Львова з якогось села Волинської області. У нього не було нічого, крім обручки на пальці і шаленого бажання зробити кар’єру. Спочатку в нього наче й непогано виходило, але справи посувалися не так швидко, як він хотів. А тут ще й ти з’явилася. Як сніг на голову. Молода, амбітна, львівська. От він і втратив голову. Ще коли з тобою не познайомився, щотижня їздив до дружини та дітей, казав, дочекатися не може, поки купить квартиру у Львові, щоб забрати їх до себе.

– Чому ж не забирав у ту, що винаймав? – не витримую, бо не бачу жодної логіки.

– Казав, що в чужу не хоче. Казав, що його дружина повинна бути господинею на власній кухні.

– Добре казав, – думаючи про залитий фундамент на ділянці, зауважила я.

Петро здивовано озирнувся, ми якраз ішли вулицею до його машини. Я погодилася, щоб він мене підвіз, тим більше, що руки обривала важка торба із закупами.

– Мабуть, – знизавши плечима, погодився він. – А далі все сталося ніби само собою. Він почав усе глибше і глибше залазити в якісь фінансові операції з конкуруючою фірмою. Ти потребувала уваги, дружина і діти чекали грошей на життя, перший пай в новобудову, фундамент у передмісті… Усе це разом вимагало від простого хлопця в чужому місті надзусиль. Остап зламався. Щось не врахував, десь помилився – і все: кінець кар’єрі, кінець амбіціям, кінець стосункам із тобою.