Втім, я починаю збиватися на журналістський пафос. Краще розповім про одну місцеву традицію, котра від дитинства не дає мені спокою, а до того ж має опосередкований стосунок до архітектури. Віддавна в українських селах перед святами білили вапном дерева. Це був типовий приклад поліфункціональності патріархальних практик: вапно оберігало дерево від шкідників, а побілені стовбури надавали саду святкового, прибраного вигляду. В процесі урбанізації сільського, переважно українського, етносу виникла за часів СРСР дивна міська традиція: малювати до свят не лише дерева, але й стовпи та бордюри. Без огляду на історичну смерть комунізму цю традицію свято бережуть. І незважаючи на те, що бордюри давно пощерблені, а шкідники так і не призвичаїлися повзати стовпами, напередодні свят декалітри вапна витрачаються на цю безглузду, але вже ритуальну процедуру.
Тож якщо йти Калушем, не піднімаючи погляду, милуючись строкатістю площин та білизною вертикалей, можна відчути себе в Європі навіть не по коліна — значно вище. Однак наскільки вище, не уточнюватиму, адже це вже цілком інша, анатомічна, а не архітектурна історія.
Розділ п'ятий. Неформат
Біографія аутисти
А тим часом гайдамаки ножі освятили.
Intro:
На тридцятому (десь так) році життя я раптом усвідомив, що абсолютно не розуміюся на літературі. Моя мєнделєєвська літературно-періодична таблиця виявилася просто розграфленим на квадрати ватманом — не більше. Зате я можу, не встидаючись, відверто признатися, що, як і раніше, мені подобається тато Гем і його прості розповідні речення. На жаль, тато Гем встиг не тільки народитись, а й померти ще до того, як я зіп'явся на ноги, отож простими розповідними реченнями мені скористатися не вдасться. Крім того, іноді мені подобаються різні розумні, на мій погляд, думки. Наприклад, думка, що сучасній ментальності притаманна так звана «семантична сверблячка». Себто кожну річ або явище ми сприймаємо не самі по собі, а лише як певний знак, за котрим стоїть певний зміст і суть котрого ще треба розкрити. Гарно. На жаль, це я не сам придумав, а вичитав у журналі. Це наштовхнуло мене на здогад, що для нас характерний іще й метод «ієрархізації». На кожну новостворену теорію ми намагаємося створити якусь метатеорію, тобто теорію теорій, потім теорію метатеорії і так без кінця. Зрештою, це теж, напевно, не мені першому спало на думку. Може, такий метод вже давно названо якимось добре відомим словом — «дедукція», скажімо, або «індукція». Що ж, доведеться зайнятися вигадуванням власних слів, це хоч якийсь зв'язок матиме з літературою. Кінець офф інтродакшин. Данке шон.
Отак уранці жид поганий
Над козаком коверзував.
Undo:
Тільки-но я ступив на землю, як позад мене зарипіли зчеплення-з'єднання-пружини, і поїзд рушив. Я відразу злякався, що висів не на тій станції — то знаєте, дітки, як буває: вночі зо сну прокинешся і приверзеться, ніби тато-мама тебе покинули, рідня повмирала, і страшний Вова з лісу йде. Таке й зі мною. Страх минувся швидко — скупо освітлена станційна вивіска мене заспокоїла, тільки залишився в роті гіркий присмак недоспаної ночі. Жиди б тебе з'їли — так в помийницю скирти разом й полетіли. Ніч, темна глупа ніч, маленька станція невідомого містечка, скупо освітлена, про що, власне кажучи, і йшлося. Ніхто, крім мене, не зійшов. Трохи далі, десь так вагонів — тих, що вже поїхали, — за п'ять, виднілися дві постаті. Старша пані з хлопчиком, як визначив для себе я.
Ви знаєте, я дуже встидливий, вірніше, не те, щоби встидливий — радше, лякливий, а кажучи по правді, я просто не люблю людей. Тобто я люблю, коли вони мною захоплюються у відведений мною-для-цього-їм час, але спілкуватися з ними — це для мене «сущий ад». З іноземної. Навіть від тих, хто мною захоплюється, я стомлююся швидко-швидко. От. То ви вже зрозуміли, що я ніяк не міг у цій ситуації, у цьому незнайомому місті піти розбудити службовця й розпитати його про місце-знаходження-готелю. Господи, хто ж це буде читати. До речі, звати мене сьогодні Отто. От. То я вирішив піти за тією жінкою з хлопчиком. У такому сраному, перепрошую, місті, певно, одна вулиця і один готель, і як-небудь я туди дійду. От. То я рушив за ними. Там була якась така ніби привокзальна площа, а потім якісь пішли дерева. У вигляді, певне, невеличкого парку. Ні, невеличкої лісосмуги. Ні — величкої лісосмуги і то досить-таки величкої, як виявилося невдовзі. Такої, як ото знаєте, біля аеропортів восени буває борщ із квасолею разом. Лісосмуга все більшала і більшала. Себто все не кінчалась і не кінчалась. Жінка попереду засвітила ліхтарик, і я втішився, що можу трохи відстати, бо я вже почав встидатися, що мене буде потрактовано яко переслідувача. Сирота Ярема, сирота убогий. Пересилю себе і продовжу. От. То ми все йшли і йшли, земля була волога, а мешти в мене були лаковані-італійські. Вогник ліхтарика блимав десь там попереду, а довкола був ліс страшний-престрашний. І штани в мене були світлі. Ага, то вже був не перелісок, а ліс. І я вже почав було себе проклинати, чому я, ідіот сраний, перепрошую, не запитав дороги. Встид мій тимчасово згас. Ландшафт був доволі порепаний, і земля під ногами круто пішла донизу, чому передувало зникнення вогника ліхтарика. Я послизнувся, вхопився за кущ, вилаявся, і так десять разів підряд. Подробиць не пам'ятаю. Вийшов я з лісу на галявину хвилин десь так через 20–25 після прибуття поїзда. Походивши по тій галявині, впізнав смітник. Ну, я вам не буду розповідати, самі, дітки, знаєте, що таке вештатися смітниками поночі. Ой, маразм. Потім був паркан із колючим дротом, котрий я мужньо подолав, пам'ятаючи уроки першої світової і досаафу. Це не сатира, прошу пані. І втрапив на дорогу. Скупий ліхтар (як я зрозумів у результаті перечитування, в цьому місті все світло було скупе) освітлював довгу фабричну вулицю. Посередині пролягала трамвайна колія. Пся крев, у цьому місті був трамвай! Я вже потроху знову трусився з холоду і страху. Страшно було ночувати на фабричній вулиці. Я знову подумав, що потрапив не туди. Тепер частину походеньок я пропускаю. То довго, нудно і не цікаво. Я йшов трамвайною колією, справедливо вважаючи, що трамвай тут один і мусить їздити повз центр. Принаймні потраплю в трампарк. Трам-парам-парам. За якийсь кілометр колія пішла в землю і зникла, ніби то мало бути метро. Тільки ніякого метра там, звісно, не було. Просто рейки втопилися в асфальті та й по всьому. А я вже мав ковбасняк і відчай. Бо зліва, і справа, і далі виднілися самі лише бетонні та дротяні паркани і купи залізного ломаччя. Ми сокирою гу-гуп — заєць з-під ломаччя. Так що я це все пропускаю і пропускаю, аж поки вдруг как ні вазьмісь маленькій камарік, і ва лбу єво гаріт маленькій фанарік. З іноземної. То була курва. За перепрошенням, або ж, як тепер кажуть, «путана мадонна». Я перелякався ще більше, бо то знов треба було спілкуватися, а спілкуватися, як ви вже знаєте, я не люблю. Крім того, мене могли пограбувати або заразити венеричною хворобою. А спати з жінками — для мене жодного задоволення. Бо я люблю з дитинства онанізм. Займайтеся, дітки, онанізмом, це я вам раджу, от-такий Отто, великий мастурбатор. До того ж вона була абсолютно чорна. Себто негритянка. Тут я вже остаточно впевнився, що зійшов не на тій станції, подарував курві бляшанку м'ясних консервів і прокинувся. Було десять хвилин на третю, скоро моя зупинка і час виходити, от тільки звати мене, як і раніше, Отто.
Одчиняй, проклятий жиде!
Бо будеш битий… одчиняй!
Insert:
Писати, як ви помітили, я не люблю. А ще менше люблю опрацьовувати написане. Я цього і не збираюся робити. Що то я попережив за своє життя! Зараз розкажу. Колись, як я був ще малий і ходив до школи, нас, дітей, взяли на воєнкомат перевіряти на предмет військової повинності. Нас там дуже довго бадали і мені сказали, що я льотчиком не можу бути, бо в мене щось там у носі скривлене, і як буде високо і мало повітря, то я ся вдушу. А якщо я хочу бути льотчиком, сказали, то треба робити операцію, різати ніс тощо. Льотчиком я не захотів бути, і без операції обійшлося. А ще сказали, що танкістом я теж не можу бути, бо маю дуже довгі ноги, а в танку і без мене мало місця. На операцію я знову не погодився. А для моряка-підводника в мене була занадто яскраво виражена клаустрофобія (боязнь Клауса, з іноземної); для піхотинця — заслабкі плечі; отож мене записали в автомобілісти. Тим більше, що я хотів колись бути шофером. На третьому десь так році життя, здається.
