1. Виправдання письма
Існування мови є рудиментарним. Вона давно втратила всі свої звичні функції, понадто — комунікативні, а різке зростання семантичної ентропії сьогодні робить цю рудиментарність остаточною.
За дивним шаблоном підручника біології поруч із рудиментарністю з'являються й атавізми: повертаючись до власних першооснов, мова знову постає простою акустичною лінеарністю.
Тож неможливо уникнути докорів сумління, беручись за stylus, перо, авторучку, сідаючи за друкарську машинку чи — гірше того — за комп'ютер.
Будь-який текст виявляється палімпсестом.
Будь-який текст тяжіє до комплетної тавтологічності.
Найзмістовнішим видається найбезсенсовніше: «мова мовить про мову», «свобода свобідна висвободжуватися», «кожне суще є як суще в хотінні», «несправжність несправжнього несправджується».
A propos, ця несправжність дає мені шанси до виправдання. Адже текст — лише імітація мови, намарні спроби зафіксувати згадану вже лінеарність у графічних площинах.
Лінеарність тексту позірна — завжди можна повернутися до щойно прочитаного.
Текст належить візії.
Мова належить звучанню.
Звучання є прообразом ріки, в котру не ступиш двічі. А текст — лише зображення ріки. Його вода мертва. В таку воду можна вступати скільки завгодно, принаймні вдруге — напевно:
«Існування мови є рудиментарним». А отже, якщо вірити філософам, рудиментарним є і саме буття. Одначе яко ссавець, більше того, як ссавець віруючий, не можу соромитися буття — мушу приймати його з покорою. Соромлюся тільки мовлення, що, очевидно, не є логічним, та оскільки логіка — категорія щойно осоромленого, не братиму її до уваги.
Осоромлене соромиться сорому.
Осоромлене сонориться солоно.
Оскоромлене содомиться в середу.
Все ж таки: чи знайшов я виправдання — якщо не лінеарне, то бодай графічне? Не знаю.
2. Станіслав (прелюд)
Я не живу в Станіславі. Я з'явився сюди ненадовго, власне кажучи, мене вже немає тут. Однак моя поява була вчасною. Я зловив те, що виникло непомітно і зникло безповоротно — НЕСПРАВЖНЄ. Це швидкоплинне НЕСПРАВЖНЄ було єдиним справжнім, яке належало цьому місту. Все інше виявилося СПРАВЖНІМ, а тому, за неминучістю тавтонімічних обмежень, не зовсім справжнім.
Це, очевидно, потребує пояснень.
3. Пояснення (інтродукція)
Силою обставин Станіслав ніколи не був центром виникнення поважних міфів. Був провінцією, для якої все значне відбувається «деінде, тільки не тут». Особливо це стосується часів «залізної завіси», коли не лише інформаційна, а й екзистенційна ізольованість були настільки повними, що викликали сумніви в загальноприйнятому образі світу. Важко було повірити, що направду десь існує Америка, що Париж — це не вигадка безсовісних писак, що зображення Мони Лізи походить не з жіночих календарів, що Сальвадор Далі — реальна людина, а не хтонічне чудовисько новітнього епосу, що обгортка від жувальної ґумки — незаперечний доказ існування самої ґумки. Чого гріха таїти — навіть напис на потязі: «Чернівці-Перемишль» багатьма сприймався як цинічний жарт невидимих ідеологів. Утім, траплялися диваки, котрі знали людей, що мали знайомих, чиї сусіди бачили щасливців, друзі яких у тому ж таки Перемишлі нібито відвідували далеку родину.
«Залізну завісу», якби вона направду була завісою, можна було б тільки вітати. Однак вона виявилася навіть не ситом, а радше друшляком. Крізь неї проникали не лише обгортки, а й сама жуйка. Десь ходили по руках переписи Міллера, друкувався для фахівців Августин, у схронах Лєнінки дотлівав іще за Леніна виданий Фройд. Під соусом класової критики подавалась ілюстрована історія модернізму і новітнього мистецтва. Прихована хулою похвала доносила в обширних цитатах Джойса, Пруста, Беккета, Йонеско. Що й казати про лівих фліртунів: Араґона, Лорку, Сартра, Леже, Пікассо, Кортасара та іже з ними. Карикатурний образ блюзу леґалізував чорний товариш Поль Робсон, леґітимізацією стерилізованого рок-н-ролу слід завдячувати темній конячці Діну Ріду. Фірма «Мелодія» під камуфляжною етикеткою «вокально-інструментальний ансамбль» видавала недогризки Бітлів, десь виникав на телебаченні загримований під комсомольця Кліфф Річард, навіть проколені вуха Елтона Джона мигцем з'являлися в академічних програмах «Музичного кіоску». Особисто для мене, як, напевно, і для багатьох галичан, існувало ще й радіо «Jedynka», звідки вперше прозвучали «Hotel California» та «Good Вуе, Yellow Brick Road», пізніше — Томаш Бекшінський із його ґрунтовними роковими антологіями; не можна не згадати поцінований у всьому світі польський джаз 70-х і, як на мене, абсолютно недооцінений польський рок 80-х. «Lady Punk», «Lombard», «Baim», «Exodus», «Perfect», «Maanam», «SBB», «Rezerwat», «Oddział zamknięty» тощо були доступніші й ближчі, ніж автентична західна рок-альтернатива — зайвий приклад несправжності нашого «пост-модерністського» досвіду, сформованого вторинним, епігонським, копією, коментарем, репродукцією, цитатою. Значною мірою цим пояснюється гіпертрофована заміфологізованість нашої свідомості: якби можна було торкнутися ідола, він би втратив значну частку свого магічного магнетизму. Відсутність оригіналу надавала самому ідеалові незрівнянно вищої якості.
Ідол обертався в божество.
Будь-чого-філів інформаційний голод перетворював на фанів.
Фанів косила інфекція фетишизму.
Фетишисти виростали в адептів.
Божество вимагало безконечно довгого наближення до себе. Адже запорука існування божества — в його відсутності. Бо якщо зустріч фанів із кумиром лише зрідка закінчується смертю кумира, то смерть божества від зустрічі з адептом неминуча.
(Усе воно стосується не лише рок-культури, якщо, може, так комусь видалося. Все це стосується всього.
І справа зовсім не в сусідстві ліберальнішого режиму, хоча, мабуть, у цьому теж. Справа у перевернутості вектора суб'єктивного досвіду порівняно з вектором загальнолюдським: для нас початковою була не Summa theologiae, a Summa technologiae. Звинувачувати ідеологію в технологічності було би принаймні ідеалістично…
Вперше побачивши фігурки Майоля, я був вражений їх невідповідністю з тими, що були в моїй уяві. В моєму примарному хлопчачому гаремі жінки Майоля перебували на рівні з венерами Джорджоне, Боттічеллі, Веласкеса, поруч із євами Ван Ейка і Дюрера, з оголеною махою Ґойї та Рембрандтівською Данаєю, денними красунями Ходлера, Олімпією Мане. Я знав їх із батькових енциклопедій, я владарював над ними і з ними розкошував. Я думав: якщо вони такі прекрасні на знімках, якою ж повинна бути їхня справжня краса! Справжня краса розчарувала. Мої бронзові коханки виявилися нічим не цікавіші за олов'яних солдатиків. Уява перевершила фетиш.
Подібних прикладів можна навести безліч. Як, скажімо, «Sąd ostateczny» Мемлінга прикро вразив саме своєю остаточністю, винятковістю, раз-на-завжди-зафіксованістю, опредмеченою присутністю. До того він існував як безліч зображень: кольорових і чорно-білих, яскравих чи збляклих, лискучих або стертих; він виникав на сторінках найрізноманітніших видань: енциклопедій, досліджень, трактатів, — схований під напівпрозорими покривалами кальок або в безсоромному сусідстві з творіннями Мікеланджело, Мане, того ж таки Майоля; перебував у фраґментах — деколи самоцінних, деколи страшних своєю недокінченістю, інколи збільшених настільки, що за анатомією анемічних тіл проступала фактура полотна, а навіть і структура фотоплівки. Він був безпритульним: коментарі про місцезнаходження оригіналу нічого не важили, але в цій безпритульності була всеприсутність, подібна до всеприсутності Біблійного тексту, якому він слугував не ілюстрацією, а інакшою формою буття.)
Та не сама інформаційна ізольованість була найбільшим злом, а те, що ця ізольованість була неповною. Адже все, чому вдалося проникнути крізь нашу друшлякову залізну завісу, ми сприймали абсолютно некритично — як незаперечний факт світової культури, як щось таке, що вже не потребує ніякої оцінки й має бути негайно внесено до наших доморослих реєстрів. Зрештою, неперебірливість не лише етична, а й навіть естетична, виявилась інтуїтивно вловленим знаменням часу. Ми ще не знали, що культура тотальна і всеохопна, що вона, як вселенський монстр, пожерла все, що не залишилося ні клаптика несплюндрованої культурою екзистенції. Ми ще нічого не знали, ми тільки хотіли до тієї культури прилучитися.
