– Багато, – зітхнув Енді.
– То до чого ти маєш примушувати дітей?
– Щоб доїдали гарнір, інакше не отримають десерту.
– Атож! І подеколи не обійтися без ременя.
– Ти мені якраз нагадав, – стрепенувся Енді. – Я балакав з Самантою Буші там, на полі в Дінсмора, це подружка Доді. Вона сказала, що дехто з копів діяли там доволі брутально. Вкрай брутально. Нам про це треба поговорити з шефом Рендолфом…
Джим скривився.
– А чого ти очікував, друже? Реверансів? Там було ледь не до бунту дійшло. Ми мало не отримали нікчемашний бунт тут, у себе, в Честер Міллі!
– Я розумію, ти правий, але просто…
– Я знаю ту дівчину Буші. Знав усю її родину. Наркомани, крадії машин, порушники закону, неплатники кредитів і податків. Ті, яких ми колись звали бідним білим непотребом, поки це не стало вважатися неполіткоректним. Це якраз ті люди, за якими ми зараз мусимо наглядати. Якраз ті самі люди. Це ті, хто роздеруть на шмаття наше місто, лишень дай їм волю. Такого ти хочеш?
– Ні, звісно, що ні…
Але Великий Джим уже розправив крила.
– Кожне місто має своїх мурах, що роблять добро, і своїх цикад, котрі добра не роблять, але ми можемо жити з ними поряд, бо розуміємо їх і вміємо примушувати їх робити те, що в їхніх же інтересах, навіть якщо заради цього їх доводиться трохи утискати. Але в кожному місті присутня також сарана, як про це сказано в Біблії, і це саме такі люди, як оті Буші. На них ми мусимо опускати наш молот. Це може не подобатися тобі, може не подобатися мені, але особиста свобода хай собі піде десь погуляє, поки все це не закінчиться. Ми теж дечим жертвуємо. Хіба не закриваємо ми наш маленький бізнес?
Енді не хотілося нагадувати про те, що вони просто не мають вибору, оскільки все одно не можуть вивозити товар поза межі міста, тож він просто обмежився кивком. Він більше не хотів нічого обговорювати і побоювався засідання, куди вони прямували, яке могло затягнутися геть до півночі. Нічого йому не хотілося так сильно, як тільки піти додому, випити чогось міцного, лягти, і думати про Клодетт, і плакати, допоки не провалиться у сон.
– Що дійсно має зараз значення, друже, так це підтримування балансу. Це означає закон, і порядок, і нагляд. Наш нагляд, бо ми не цикади. Ми мурахи. Мурахи-солдати.
Великий Джим замислився. Коли він заговорив знову, голос його звучав уже суто по-діловому:
– Я обдумав і вважаю неправильним наше рішення дозволити «Фуд-Сіті» працювати, як звичайно. Я не кажу, що ми мусимо закрити цю крамницю, принаймні зараз цього робити не варто, але в наступні пару днів нам треба буде за нею уважно спостерігати. Пильно стежити. Те саме стосується «Палива & Бакалії». І я от подумав: непогано було б нам конфіскувати дещо з тих продуктів, що швидко псуються, для наших власних…
Він зупинився, примружено дивлячись на ґанок міської ради. Він не міг повірити власним очам і тому прикрив їх рукою від вечірньої зорі. Але картина залишилася: Бренда Перкінс і той гаспидський баламутник Дейл Барбара. Проте не пліч-о-пліч. Між ними сиділа і жваво балакала з удовою шефа Перкінса Ендрія Ґрінелл, третя виборна. Вони передавали одна одній з рук у руки якісь папери.
Великому Джиму це не сподобалося.
Абсолютно.
2
Він рушив уперед, воліючи припинити ту балачку, про що б там не йшлося. Не встиг він зробити і півдесятка кроків, як до нього підбіг якийсь хлопець. То був один із синів Кіл’яна. Цих Кіл’янів близько дюжини жило на мерзенній фермі, що стояла ледь не на межі з Таркер Міллом. Ніхто з цих дітей не відзначався метким розумом, що, чесно кажучи, було природним, зважаючи на вбогих батьків, котрі їх породили. Але всі були ревними парафіянами Святого Спасителя; спасенними, іншим словом. Цього звали Ронні… так принаймні вважав Ренні, але не був у цьому цілком певен. Всі вони були гостроголові, носаті, з випнутими надбрівними дугами.
Одягнений у зношену футболку РНГХ хлопець приніс записку.
– Агов, містере Ренні! – вигукнув він. – Господи, я шукаю вас по всьому місту!
– Боюся, Ронні, я зараз не маю часу на балачку, – сказав Великий Джим. Він не зводив очей із трійці, що сиділа на сходах міськради. Трійко Гаспидських Ідіотів. – Можливо, завтра…
– Я – Річі, містере Ренні, Ронні – то мій брат.
– Річі. Авжеж. А тепер, якщо ти вибачиш…
Великий Джим зробив крок уперед. Енді взяв у хлопчика записку і встиг затримати Ренні, перш ніж той підійшов до тріо, що розсілося на сходах.
– Краще прочитай оце.
Перше, що побачив Великий Джим, було лице Енді, ще більше витягнуте й занепокоєне, ніж зазвичай. От тоді він вже взяв записку.
Джеймсе…
Я мушу побачитися з тобою сьогодні ввечері. Господь говорив зі мною. Тепер я мушу поговорити з тобою, перш ніж мені заговорити до міста. Чекаю твоєї відповіді. Річі Кіл’ян доставить твою записку мені.
Преподобний Лестер Коґґінс
Не Лес, навіть не Лестер. Ні. Преподобний Лестер Коґґінс. Не на добро це. Ну чому, чому все таке мусить траплятися одночасно?
Хлопець стояв перед книгарнею, у своїй вицвілій футболці й мішкуватих, сповзаючих джинсах він був схожий на якогось дурв’ячого сироту. Великий Джим кивнув йому, щоб підійшов. Той з готовністю підбіг. Великий Джим витяг із кишені ручку (на циліндрику якої йшов напис золотом ВАМ ГАРНИЙ НАСТРІЙ, БУДЬТЕ ПЕВНІ, ДАРУЄ БІЗНЕС ДЖИМА РЕННІ) і надряпав відповідь з трьох слів: Опівночі. Мій дім. Склав папірець і вручив хлопцеві.
– Віднеси йому. І не читай сам.
– Я не буду! Нізащо! Благослови вас Господь, містере Ренні.
– І тебе теж, синку, – провів він очима хлопця.
– Про що це він? – спитав Енді. І перш ніж Великий Джим встиг щось відповісти, припустив: – Про лабораторію? Про мета…
– Стули пельку.
Енді аж спотикнувся, так його це вразило. Великий Джим ніколи раніше не казав йому таких слів. Не на добро це.
– На все свій час, – промовив Великий Джим і вирушив назустріч нагальній проблемі.
3
Перше, що подумав Барбі, побачивши наближення Ренні: «Він іде, як дуже хвора людина, котра сама ще цього не знає». У його ході також вбачався чоловік, котрий усе життя роздає підсрачники. Потискаючи Бренді обидві руки, він тримав на лиці найбільш хижу зі своїх світських посмішок. Вона сприйняла це зі спокійною, природною люб’язністю.
– Брендо, – мовив він. – Мої найглибші співчуття. Я мав би відвідати вас раніше… я, звісно, буду на похороні… але я був дещо зайнятий. Ми всі були зайняті.
– Розумію, – відповіла вона.
– Ми вельми журимося за Дюком, – сказав Великий Джим.
– Саме так, – включився Енді, котрий підійшов услід за Джимом: катерок на буксирі в океанського лайнера. – Вельми журимося.
– Я так вам обом вдячна.
– І, хоча я радо обговорив би ваші проблеми… я ж бачу, ви їх маєте… – усмішка Великого Джима поширшала, утім навіть зблизька не змінивши виразу його очей. – У нас дуже важливе засідання. Ендріє, чи не могла б ти піти й мерщій розкласти на столі всі ті папери?
У цю мить Ендрія, котрій недалеко було вже до п’ятдесяти, стала схожою на дитину, котру застали за тим, як вона намагалася поцупити з підвіконня гарячий пиріжок. Вона вже почала підводитись (кривлячись від болю у спині), але Бренда утримала її, міцно стиснувши руку. Ендрія знову сіла.
До Барбі дійшло, що обоє – і Ґрінелл, і Сендерс – мають вигляд на смерть переляканих людей. І то не через Купол, не зараз принаймні, бо причина їх переляку ховалася в Ренні. І знову йому майнуло: з халепи та й в багнище.
– Джеймсе, я вважаю, вам варто приділити нам якийсь час, – промовила люб’язно Бренда. – Безумовно, ви розумієте, що якби питання не було важливим, і то вельми… я сиділа б удома, перебуваючи в жалобі за моїм чоловіком.
