Своїм успіхом він завдячував головним чином тому, що вмів угадати великий шанс і немилосердно його експлуатував. Близько десятої того недільного ранку – невдовзі по тому, як він побачив гнаного в бік поліцейської дільниці Нечупару Сема – йому підкотився черговий великий шанс. Як це завжди трапляється, коли сам їх невпинно вишукуєш.

Ромео помітив дітей, котрі вішали плакати, зроблені на комп’ютері, і то вельми професійно. Підлітки – більшість на велосипедах, парочка на скейтбордах – густо заліпили ними Мейн-стрит. Демонстрація протесту на шосе 119. Ромео замислився, кому ж це стукнула в голову така ідея?

Він зупинив одного з хлопчаків і спитав:

– Це моя ідея, – відповів Джо Макклечі.

– Не брешеш?

– Я ніколи не брешу, – сказав Джо.

Ромео простягнув хлопцю п’ятірку і, не зважаючи на його протести, засунув банкноту глибше йому в задню кишеню. Інформація була варта грошей. Роммі гадав, що люди мусять зібратися на цю дитячу демонстрацію. Всім шалено хочеться висловити свій розпач, страх і справедливий гнів.

Невдовзі по тому, як він відпустив Опудала Джо і той пішов своєю дорогою, Ромео почув, як люди балакають про післяобідню спільну молитву, яку вестиме пастор Коґґінс. Божою волею те саме місце і той самий час.

Ясно, що це знамення. І читається воно так: Є МОЖЛИВІСТЬ ГАРНОГО ВИТОРГУ.

Ромео пішов до своєї крамниці, де торгівля наразі перебувала в апатичному стані. Цієї неділі покупців узагалі було мало, та й ті йшли головним чином до «Фуд-Сіті» та «Палива & Бакалії». Більшість людей перебували або в церкві, або залишалися вдома, дивилися новини. За касою сидів Тобі Меннінг і теж дивився телеканал Сі-Ен-Ен по маленькому телевізору, що працював від батарей.

– Вимикай цю маячню і замикай касу, – наказав йому Ромео.

– Ви серйозно, містере Берпі?

– Так. Дістань зі складу великий тент. Скажи Лілі, щоб допомогла тобі.

– Той тент, що для нашого літнього ярмарку-розпродажу?

– Саме той, бейбі. Ми встановимо його на тому коров’ячому пасовищі, де розбився літак Чака Томпсона.

– На лузі в Алдена Дінсмора? А якщо він захоче за це грошей?

– Заплатимо.

Ромео рахував. У його універмазі продавалося геть усе, включно зі здешевленими бакалійними товарами, і якраз тепер у промисловому холодильнику позаду крамниці лежало десь з тисяча паків прострочених сосисок «Щасливчик». Він купив їх напряму з фабрики в Род Айленді (компанія «Щасливчик» вже закрилася, якісь невеличкі проблеми з мікробами, слава Богу, хоч не кишкова паличка), сподіваючись розпродати туристам і тим місцевим, котрі скуплятимуться на пікніки перед Четвертим липня. Не так сталося, як йому гадалося, завдяки цій чортовій рецесії, але він все одно тримався за ті сосиски, вперто тримався, як мавпа за горіх. І от, можливо, тепер…

«Продавати їх наштрикнутими на оті тайванські шпичаки для садових прикрас, цього добра в мене ще не менш мільярда, – міркував він. – Вигадати якусь дотепну назву, типу Соси-За-Бак». Плюс, ще є лаймовий концентрат, близько сотні ящиків лимонаду «Яммі-Таммі» й різні інші неліквіди, яких він уже й не сподівався позбавитися без збитків.

– Гадаю, нам доведеться також використати усіх «Блакитних Носорогів»[141], – тепер вже його мозок клацав швидко, як комптометр, саме так, як це подобалося Ромео.

Тобі перейнявся його ентузіазмом.

– Є ще ідеї, містере Берпі?

Роммі продовжував вигадувати, яких ще йому, може, вдасться здихатися товарів, котрі він вже було думав провести по бухгалтерії в графі «чисті збитки». Так, оті дешеві вітрячки на паличках… залишки бенгальських вогнів після Четвертого липня… злежані цукерки, які він був притримував до Гелловіну…

– Тобі, – сказав він. – Ми влаштуємо найбільший пікнік посеред поля з усіх, які лишень траплялися у цьому місті. Ворушися. У нас багато роботи.

Расті був якраз у лікарні на обході з доктором Гаскеллом, коли в нього в кишені зацвірінчала рація, котру він узяв з собою, піддавшись наполегливості Лінди.

Голос її звучав тихо, проте ясно.

– Расті, мені все ж таки доведеться вийти на роботу. Рендолф каже, що після полудня, схоже, півміста збереться на шосе 119 проти бар’єра – дехто на спільну молитву, а інші на демонстрацію. Ромео Берпі збирається напнути там намет і продавати хотдоги, тож чекай цього вечора напливу пацієнтів з гастроентеритом.

Расті застогнав.

– Доведеться залишити дівчаток з Мартою, – голос Лінди звучав ображено-занепокоєно, як у жінки, котрій доводиться захищатися. – Я їй шепну про проблему Дженні.

– Гаразд, – він знав, що вона залишиться вдома, якщо він наполягатиме… і досягне цим лиш того, що всі її тривоги, які почали вщухати, тільки посиляться. А якщо там збереться аж такий натовп, вона там дійсно потрібна.

– Дякую тобі, – промовила вона. – Дякую за розуміння.

– Не забудь і собаку також відправити до Марти, – нагадав їй Расті. – Сама знаєш, що сказав Гаскелл.

Цього ранку доктор Рон Гаскелл – Чудотворець – виріс в очах родини Еверетів.

Виріс, як ніколи до початку цієї кризи. Расті навіть очікувати на таке не міг, але сприйняв це з вдячністю. По мішках під очима, по відвислих губах, він бачив, як важко лікареві. Чудотворець був уже занадто старим для такої напруги. Найкраще, що йому тепер вдавалося, це дрімати у спочивальні на третьому поверсі. Але зараз, окрім Джинні Томлінсон і Твіча, тільки Расті з Гаскеллом тримали оборону. Як на зло, Купол накрив місто в такий гарний вікенд, коли всі, хто міг звідси кудись поїхати, так і зробили.

Чудотворець, хоча й наближався до свого сімдесятиріччя, весь минулий вечір провів на ногах у лікарні разом з Расті, аж поки Расті буквально силоміць не виштовхав його за двері, і знову був тут о сьомій ранку, коли прибули Расті з Ліндою і з дочками на буксирі. І з Одрі, котра, потрапивши до шпиталю «Кеті Рассел», почувалася в новій для неї атмосфері доволі спокійно. Джуді і Дженілл ішли обабіч великої собаки, для впевненості торкаючись її спини. Дженілл виглядала на смерть переляканою.

– Що з собакою? – спитав Гаскелл. А коли Расті йому розповів, той тільки кивнув і звернувся до Дженілл: – Давай-но ми тебе оглянемо, любонько.

– Буде боляче? – з острахом спитала дівчинка.

– Не більше, як від цукерки, яку ти отримаєш після того, як я подивлюся твої оченята.

Коли огляд було закінчено, дорослі залишили дівчат з собакою в кабінеті, а самі вийшли в коридор. Доктор Гаскелл зсутулений. Здавалося, за минулу ніч він ще більше посивішав.

– Який твій діагноз, Расті? – спитав Гаскелл.

– Мала епілепсія, короткі напади. Гадаю, через неспокій і збудження, проте скавчання Оді тривало протягом кількох місяців.

– Правильно. Ми почнемо давати їй заронтин[142]. Ти згоден?

– Так, – Расті був зворушений тим, що в нього питається сам лікар. Йму стало соромно за ті колишні свої слова й думки про Гаскелла.

– А собака нехай залишається поряд з нею, так?

– Абсолютно.

– Роне, з нею буде все гаразд? – спитала Лінда. Тоді вона ще не знала, що їй доведеться виходити на роботу; тоді вона ще гадала, що спокійно проведе весь день разом зі своїми дівчатками.

– З нею і зараз усе гаразд, – відповів Гаскелл. – У багатьох дітей трапляються напади малої епілепсії. У більшості з них все минається після кількох разів. У інших інколи триває роками, але потім теж проходить. Дуже рідко бувають якісь довготривалі негаразди.

Лінда повеселішала. Расті мав надію, що їй ніколи не стане відомим те, про що промовчав Гаскелл: замість того, аби знайти вихід із неврологічних хащів, деякі нещасливі діти заглиблюються в них, виростаючи в дорослих епілептиків. А великі епілептичні напади можуть заподіяти негаразди. Можуть і вбити.

І от діждався, тільки-но закінчив вранішній обхід (усього з півдесятка пацієнтів, одна з них мамуня-породілля без усяких проблем), сподівався на горнятко кави перед тим, як перебігти до амбулаторії, і тут цей дзвінок від Лінди.