Її поводок висів на цвяху біля дверей комори. Він зробив крок у тому напрямку (перед тим перекинувши через голову шнурок, повісивши собі на шию ліхтарик), але Одрі стрімко забігла поперед нього, наче не собака, а кішка. Якби не ліхтарик, він би об неї точно перечепився і впав. Імпозантне було б завершення для такого паскудного дня.

– Зачекай лише хвильку, зачекай.

Але вона гавкнула на нього й позадкувала.

– Цить! Одрі, тихо!

Замість замовкнути, вона знову загавкала, у сплячому домі це прозвучало шокуюче лунко. Він аж смикнувся від здивування. Одрі метнулася вперед, вхопила зубами його за холошу і почала задкувати до передпокою, намагаючись тягти його за собою.

Заінтригований Расті дозволив їй себе вести. Побачивши, що він іде, Одрі відпустила його штани і побігла до сходів. Подолала пару сходинок, озирнулася й гавкнула знову.

Нагорі, у їхній спальні, ввімкнулося світло.

– Расті? – голос Лін звучав сонно-похмуро.

– Так, це я, – відгукнувся він, намагаючись промовляти якомога тихіше. – Хоча насправді це Одрі.

Він рушив услід за собакою вгору по сходах. Одрі не промчала їх одним духом, як звичайно вона це робила, а раз у раз зупинялася, озираючись на нього. Для собачників міміка їхніх тварин є часто цілком зрозумілою, і зараз Расті бачив її велику тривогу. Одрі притиснула вуха до голови, хвіст так і залишався підібганим. З тихого скиглення вона перейшла на вищий рівень. Раптом Расті подумав, а чи, бува, не ховається десь у хаті злодій. Кухонні двері були замкнуті, Лін зазвичай завжди замикала всі двері, коли залишалася вдома сама з дівчатками, проте…

Лінда вийшла на сходовий майданчик, підперізуючи білий махровий халат. Побачивши її, Одрі знов гавкнула. Прозвучало це, як «геть-з-мого-шляху».

– Ану перестань, Одрі! – прикрикнула жінка, але Одрі промчала повз неї, штовхнувши її в ногу так сильно, що Лінда аж поточилася на стіну.

А собака побігла коридором у бік дитячої спальні, де все ще було тихо.

Лінда теж видобула з кишені халата ліхтарик.

– Що це тут таке коїться, заради всього святого…

– Гадаю, краще тобі повернутися до спальні, – відповів їй Расті.

– Чорта з два!

Вона побігла по коридору, випереджаючи його, тонкий яскравий промінь стрибав перед нею.

Дівчаткам було сім рочків і п’ять, вони нещодавно увійшли в той період, що його Лінда називала «фазою жіночої секретності». Одрі вже стала на задні лапи перед їхніми дверима й почала шкрябати їх пазурами.

Расті наздогнав Лінду в ту мить, як вона прочиняла двері. Лінда влетіла всередину, навіть не кинувши погляд на ліжко Джуді. Та їхня п’ятирічна донька спала.

Не спала Дженілл. Але й не прокидалася. Тієї ж миті, як два промені зійшлися на ній, Расті все зрозумів і вилаяв себе за те, що не второпав раніше того, що відбувається – того, що, либонь, триває вже від серпня, а може, й від липня. Бо те, чим дивувала їх Одрі – оте скиглення, – було добре задокументовано. Він просто не помічав правди, хоча вона зирила йому прямісінько у вічі.

Дженілл, з розплющеними очима, в яких виднілися лише білки, не билася в конвульсіях (слава Богу й за це), але тремтіла всім тілом. Вона зіштовхнула з себе ковдру ногами, мабуть, на початку приступу, і в подвійному світлі ліхтариків він побачив вологу пляму на її піжамних штанцях. Пальці в неї ворушилися так, ніби вона розминалася перед тим як заграти на роялі.

Одрі сіла біля ліжка, захоплено-уважно дивлячись на свою малу хазяєчку.

– Що це з нею? – скрикнула Лінда.

На іншому ліжку заворушилася Джуді.

– Мамуню? Вже сніданок? Я запізнилася на автобус?

– У неї епілептичний припадок, – промовив Расті.

– То допоможи їй! – заплакала Лінда. – Зроби що-небудь! Вона помирає?

– Ні, – відповів Расті, та частина його мозку, що зберегла здатність до аналізу, підказувала, що це майже напевне тільки малий епілептичний припадок – як і всі, що могли траплятися в неї раніше, інакше б вони про це вже дізналися. Але все сприймається по-іншому, коли таке відбувається з твоєю рідною дитиною.

Джуді сіла в ліжку, розкидавши навсібіч свої м’які іграшки. Очі в неї були широко розплющені від переляку, дитина не вельми зраділа, коли Лінда вихопила її з постелі й притиснула собі до грудей.

– Нехай вона перестане! Зроби щось, аби вона перестала, Расті!

Якщо це малий припадок, він сам собою припиниться.

«Прошу Тебе, Господи, нехай він припиниться сам собою», – подумав він.

Він обхопив долонями дрібно тремтячу голову Джен і спробував легенько її підвести й покрутити, щоб перевірити, чи чисто в дихальних шляхах. Спершу йому це не вдалося – заважала чортова поролонова подушка. Він скинув її додолу. Та, падаючи, вдарила Одрі, але собака, не відриваючи від дитини закоханого погляду, тільки здригнулася.

Тепер Расті вдалося трохи відхилити назад доньчину голівку і він почув її дихання.

Не прискорене, і не чутно брутальної рвучкості, як при нестачі кисню.

– Мамуню, що трапилося з Джен-Джен? – запитала Джуді крізь плач. – Вона збожеволіла? Вона захворіла?

– Не збожеволіла, лише трішечки хвора, – Расті сам здивувався, як спокійно він говорить. – Чому б тобі не попросити маму віднести тебе вниз до нашої…

– Ні! – скрикнули обидві разом перфектно гармонійним двоголоссям.

– Гаразд, – погодився він. – Тоді поводьтеся тихенько. Не налякайте її, коли вона прокинеться, бо їй і так буде страшно.

– Трохи страшно, – виправився він. – Одрі, наша люба дівчинко. Ти наша дуже-дуже гарна дівчинка.

Зазвичай такі компліменти викликали в Одрі пароксизми радощі, але не цієї ночі. Вона навіть хвостом не вильнула. Раптом собака видала короткий рик і лягла, впустивши морду на лапи. Буквально за кілька секунд Джен припинила тремтіти і очі в неї заплющилися.

– Хай мені грець, – промовив Расті.

– Що? – перепитала Лінда з ліжка Джуді, на краєчку якого вона сиділа з меншенькою на руках. – Що?

– Минулося, – відповів Расті.

Але ж ні. Не зовсім. Дженні знову розплющила очі, і вони виглядали нормальними, але нікого й нічого не бачили.

– Великий Гарбуз! – скрикнула Дженілл. – Це Великий Гарбуз у всьому винен! Треба зупинити Великого Гарбуза!

Расті її легенько струснув.

– Дженні, тобі щось привиділося. Мабуть, поганий сон наснився. Але все минулося і з тобою тепер все гаразд.

Якусь мить вона ще не приходила до тями, хоча очі рухалися, і тому він зрозумів, що дочка його бачить і чує.

– Припини Гелловін, тату! Ти мусиш припинити Гелловін!

– Гаразд, донечко, зараз же. Гелловін відміняється. Цілком.

Вона моргнула, підняла руку, щоби прибрати з лоба жмут просякнутого потом волосся.

– Що? Чому? Я ж хотіла убратися в костюм принцеси Леї![122] Отак все пішло прахом в моєму житті? – заплакала вона.

Підійшла Лінда (слідом дріботіла Джуді, тримаючись за поділ матусиної спідниці) і, примовляючи: «Ти обов’язково виступиш принцесою Леєю, любонько, я тобі обіцяю», взяла Дженілл на руки.

Джен дивилася на своїх батьків здивовано, підозріливо, дещо перелякано.

– Що ви тут робите? А вона чому не спить? – показала дівчинка на Джуді.

– Ти обпісялась у постелі, – радісно повідомила Джуді, а коли Джен зрозуміла, що так воно й є, заридала ще сильніше.

Расті ледь утримався, щоб не дати меншій добрячого ляпаса.

Він завжди вважав себе доволі цивілізованим батьком (особливо в порівнянні з тими, котрі подеколи нишком приводили до амбулаторії своїх дітей – кого з поламаною рукою, кого з підбитим оком), але сьогодні він себе таким не відчував.

– Це не має значення, – оголосив Расті, міцніше обіймаючи Дженілл. – Це не твоя провина. Ти була трошки захворіла, але тепер усе вже минулося.

– Її треба везти до лікарні? – спитала Лінда.