– Дякую-сей, Блейне, ти відгадав, – він сів, не постукавши себе в груди, і глянув на Едді. Той негайно підвівся і виступив у прохід.

– Що відбувається, дорогесенький Блейне? – спитав він, і Роланд поморщився, похитав головою і затулив очі скаліченою правою рукою.

Блейн мовчав.

– Блейне? Ти там?

– ТАК, АЛЕ В МЕНЕ НЕ ТОЙ НАСТРІЙ, ЩОБ СЛУХАТИ ФРИВОЛЬНІ ДУРНИЦІ, ЕДДІ З НЬЮ-ЙОРКА. КАЖИ СВОЮ ЗАГАДКУ. ПІДОЗРЮЮ, ЩО ВОНА БУДЕ СКЛАДНА, ПОПРИ ВСІ ТВОЇ ДУРНІ ВИХИЛЯСИ. Я ХОЧУ ЇЇ ПОЧУТИ.

Едді зиркнув на Роланда, і той подав йому знак рукою – продовжуй, заради твого батька, продовжуй! – та знову подивився на карту, де зелена крапка щойно проминула пункт із підписом «Райлі». Сюзанна побачила: Едді зрозумів те саме, про що вона сама здогадалася. Блейн допетрав, що вони збираються перевірити його здібності за допомогою спектра загадок. Він знав… і підігравав їм.

Сюзанна відчула, як душа помалу опускається у п’яти, бо зникла остання надія на те, що вони зможуть знайти простий і легкий спосіб вибратися з цієї халепи.

– Ну, – сказав Едді, – не знаю, наскільки легкою вона здасться тобі, але мене вона вразила своєю складністю. – Відповіді він, звісно, не знав, бо розділ «Загадок і головоломок» із ключем було вирвано. Але в цьому й не було особливої потреби – вони не мусили знати відповіді, це не входило у правила гри.

– Я ПОЧУЮ І ВІДПОВІМ.

– Заговориш – і їй кінець. Що це?

– МОВЧАНКА. ТЕ, ПРО ЩО ТИ, ЕДДІ З НЬЮ-ЙОРКА, МАЙЖЕ НІЧОГО НЕ ЗНАЄШ, – миттєво озвався Блейн, і Едді відчув, як у душу закралася зневіра. Не треба було радитися з іншими. Відповідь була очевидна. А те, що вона пролунала так швидко, було повним крахом. Едді ніколи б у цьому не зізнався, але він потай плекав надію (майже впевненість), що Блейна можна перемогти однією-єдиною загадкою, розбити вщент, і вся королівська кіннота, і вся королівськая рать не зможуть його докупи зібрати. Та сама потаємна самовпевненість, яку він зберігав у душі, коли брав кості, граючи на гроші в якого-небудь крутія, коли набирав сімнадцять і розкривав карти в блекджеку. То було відчуття, що ти не можеш помилитися, бо ти – це ти, найкращий, єдиний і неповторний.

– Угу, – сказав він зітхаючи. – Мовчанка, те, про що я так мало знаю. Дякую-сей, Блейне, правильно.

– СПОДІВАЮСЯ, ТИ ВІДКРИВ ДЛЯ СЕБЕ ЩОСЬ КОРИСНЕ, – промовив Блейн. «Ти паскудний механічний брехун», – подумав Едді. Блейнів голос знову став люб’язним, і Едді не без цікавості відзначив про себе, що ця машина спроможна виражати дуже широкий спектр емоцій. Цікаво, це Великі Древні заклали в нього такі можливості чи Блейн сам створив собі емоційну веселку? Невеличку двополярну красунечку, з якою веселіше проводити довгі десятки й сотні років? – ХОЧЕТЕ, ЩОБ Я ЗНОВУ ПІШОВ І ДАВ ВАМ МОЖЛИВІСТЬ ПОРАДИТИСЯ?

– Так, – відповів Роланд.

Карта маршруту спалахнула червоногарячим світлом. Едді повернувся до стрільця. І перш ніж Роланд встиг сховатися за маскою незворушності, Едді помітив щось жахливе: якусь мить лице стрільця виражало повну зневіру. Едді ніколи його таким не бачив, навіть тоді, коли Роланд помирав від укусів страшних омарів, навіть тоді, коли Едді навів на нього дуло його власного револьвера, навіть тоді, коли огидний Ґешер взяв Джейка в полон і поволік за собою в нетрі Лада.

– Що робитимемо? – спитав Джейк. – Ще один раунд?

– Думаю, це не допоможе, – озвався Роланд. – Блейн, певно, знає тисячі загадок, а може, навіть мільйони. А ще гірше те, що він розуміє сам принцип загадування… знає, до чого має звернутися розум, щоб вигадувати загадки й розгадувати їх. – Він розвернувся до Едді й Сюзанни, які знову сиділи обійнявшись. – Я правий. Ви згодні з цим?

– Так, – відповіла Сюзанна, Едді неохоче кивнув. Йому не хотілося погоджуватися… але він погодився.

– І що тепер? – спитав Джейк. – Що робитимемо, Роланде? Має ж бути якийсь вихід… правда?

«Збреши йому, негіднику», – відчайдушно наказав Едді Роландові подумки. І, можливо, прочитавши думки, Роланд зробив найкраще, що міг: скаліченою рукою скуйовдив Джейкові волосся.

– Думаю, відповідь є завжди, Джейку. Питання лише в тому, чи вистачить нам часу, щоб знайти правильну загадку. Він казав, що проїздить весь маршрут трохи менше, ніж за дев’ять годин…

– Вісім годин сорок п’ять хвилин, – вставив Джейк, – …а це зовсім мало. Ми вже їдемо близько години…

– І якщо карта не бреше, то ми на півдорозі до Топіки, – напружено сказала Сюзанна. – Наш механічний друг міг спокійнісінько нам збрехати про довжину дороги. Трохи підстрахувався, так би мовити.

– Можливо, – погодився Роланд.

– То що робитимемо? – повторив Джейк.

Роланд глибоко вдихнув, затримав подих, потім видихнув.

– Тепер я загадуватиму йому сам. Читатиму найважчі загадки з ярмарків моєї юності, які збереглися в моїй пам’яті. А тоді, Джейку, якщо ми наблизимося до точки… якщо ми наближатимемося до Топіки з незмінною швидкістю, а Блейна досі не буде переможено, ти загадаєш йому останні кілька загадок зі своєї книжки. Найважчих загадок. – Він неуважним рухом потер щоку і скинув поглядом на крижану скульптуру. Ця холодна подоба його самого вже розтанула, перетворившись на суцільну невпізнавану масу. – Я досі вірю в те, що розгадка криється в цій книжці. Інакше навіщо тебе привело до неї, перед тим як ти потрапив до цього світу?

– А ми? — спитала Сюзанна. – Нам з Едді що робити?

– Думати, – сказав Роланд. – Думати, заради ваших батьків.

– Я стріляю не рукою, – процитував Едді. Раптом він став якимось відстороненим, чужим навіть для самого себе. Так уже було, коли він побачив у шматках дерева рогатку, а потім ключ, які чекали на нього, свого визволителя… і водночас ці відчуття були геть різними.

Роланд якось дивно на нього дивився.

– Так, Едді, правду кажеш. Стрілець стріляє розумом. Що ти намислив?

– Нічого, – він міг би сказати більше, але йому завадив дивний образ – образ-спогад: Роланд сидить навпочіпки коло Джейка в одному з місць, де вони ставали табором на шляху до Лада. Вони з Джейком обидва перед нерозпаленим багаттям. Роланд вчителює – це один із його нескінченних уроків. Сьогодні Джейкова черга. Джейк тримає в руках кремінь і кресало, намагаючись оживити вогнище. Він креше іскру за іскрою, іскри розлітаються і згасають у пітьмі. Роланд каже, що він поводиться нерозумно. Що це просто… еге ж… дурість.

– Ні, – промовив Едді. – Він такого не казав. Не міг такого сказати малому.

– Едді? – Сюзанна. Стурбована. Мало не налякана.

«То чого ж ти у нього не спитаєш, що він тоді сказав, братику? — Голос Генрі, великого мудреця і видатного наркаша. Вперше за довгий час. – Спитай, він же буквально поруч із тобою сидить, давай, спитай. Годі вже танцювати довкола, наче малий, що нагидив у підгузок».

Та тільки ідея була погана, бо у світі Роланда все працювало не так. У світі Роланда загадки були скрізь, тут стріляли не рукою, а розумом, траханим розумом. А що казали тому, хто ніяк не міг кинути іскру на хмиз? Піднеси кремінь ближче, ясна річ. Ось що сказав тоді Роланд: «Піднеси кремінь ближче. І тримай рівно».

Тільки вся сіль була не в тому. Розгадка десь близько, але близько – це слизько, як колись любив казати Генрі Дін, ще до того як став великим мудрецем і видатним наркашем. Пам’ять трохи підводила Едді, розпливалася, бо Роланд тоді виставив його дурнем… присоромив його… пожартував за його рахунок…

Можливо, ненавмисне, але… щось було. Щось таке, від чого він почувався так само, як із Генрі, авжеж так, інакше чого б це Генрі вигулькнув після такої довгої відсутності?

Зараз усі на нього дивляться. Навіть Юк.

– Продовжуй, – сказав він Роландові трохи ущипливо. – Ти ж хотів, щоб ми подумали. То ми вже думаємо. – Сам він думав так напружено

(Я стріляю розумом)

що його трикляті мізки могли от-от загорітися. Але старому довготелесому негідникові він не збирався про це говорити. – Продовжуй, загадай Блейнові кілька загадок. Роби своє.