Вдалині зменшувалося червоне око: хвостовий ліхтар Блейна.

А вгорі, з-за полотна хмар, вийшов повний місяць, забарвивши галявину й ручай у строкаті відтінки дешевої біжутерії. На місяці вирізьблювалося обличчя, але не з тих, на які радо задивляються закохані. Скупими обрисами воно нагадувало череп, схожий на ті, що лежали в кендлтонському готелі; обличчя, що з цікавістю божевільного дивилося на ті декілька вцілілих істот, які борсалися внизу. В Ґілеаді, до того як світ зрушив із місця, повний місяць Кінця Року називали Демоном. Дивитися на нього прямо вважалося поганою прикметою.

Утім, тепер такі речі не мали значення. Бо тепер демони були скрізь.

Сюзанна глянула на карту, де зелена крапка, що позначала поточне місце їхнього перебування, вже пройшла півдороги від Кендлтона до Райлі, наступної зупинки Блейна. «Та тільки хто ж зупинятиметься?» – подумала вона.

Відвернувшись від карти, вона подивилася на Едді. Той втупився у стелю баронського вагона та й досі так сидів. Простеживши за його поглядом, Сюзанна побачила квадрат, який міг бути лише люком (хоча у випадку з таким лайном із майбутнього, як цей балакучий потяг, мабуть, цю штуку слід урочисто величати шлюзом чи навіть якось ще модніше). На нього було нанесено простий малюнок червоною фарбою, який зображав людину, що ступає в отвір. Сюзанна спробувала уявити собі, як хтось, дотримуючись інструкції, вигулькує з люка назовні, поки поїзд мчить зі швидкістю понад вісім тисяч миль за годину. І побачила чітку, хоч і нетривку картину: голова жінки відривається від шиї, наче квітка від стебла, і летить уздовж усього баронського вагона, один раз навіть стукається об його дах, а потім зникає у темряві – очі вибалушені, волосся розвіює вітер.

Сюзанна притьмом відігнала від себе цей моторошний образ. Все одно той шлюз зачинено на замок, майже сто відсотків. Блейн Моно не мав жодного наміру випускати їх назовні. Можливо, їм і пощастить здобути собі право на вихід, але Сюзанна сумнівалася в задовільному завершенні цієї оборудки, навіть якщо вони спроможуться втерти Блейнові носа загадкою.

«На жаль, сонце, всі твої слова для мене – це одна велика лажова обіцянка білого мудака, – прозвучав у неї в голові механічний голос, трохи подібний до голосу Детти Волкер. – Не довіряю я твоїй механічній мармизі. Схоже, переможений, ти будеш ще небезпечніший, ніж коли вдаєш із себе люб’язного, причепивши до своїх блоків пам’яті блакитного бантика».

Джейк простягував стрільцеві свою пошарпану книжечку загадок, так, наче хотів зняти з себе відповідальність за її зберігання. Сюзанна здогадувалася, що малому зараз непереливки. Можливо, десь на цих замусолених сторінках криється порятунок для їхніх життів. Вона чудово розуміла Джейка, бо якби книжка була в неї в руках, то їй самій не хотілося б за неї відповідати.

– Роланде! – прошепотів Джейк. – Хочеш взяти?

– Ати! – сказав Юк, нагородивши стрільця непривітним поглядом. – Олан-еш-яти! – Шалапут узяв книжку зубами, забрав її в Джейка і витягнув свою непропорційно довгу шию до Роланда, пропонуючи йому «Загадки й головоломки на будь-чий смак!»

Роланд виглядав відсторонено і стурбовано. Затримавши погляд на книзі, він похитав головою.

– Ще не час. – І знову подивився на карту маршруту. У Блейна не було обличчя, тож єдиним місцем, на яке можна було дивитися під час розмови, залишалася карта. Зелена крапка вже блимала ближче до Райлі. Сюзанна на мить замислилася над тим, як виглядає місцевість, яку вони зараз перетинають, але потім вирішила, що краще їй цього не знати. Особливо після того, що вони побачили, виїхавши з Лада.

– Блейне! – покликав Роланд.

– ТАК.

– Ти можеш залишити нас самих? Нам треба порадитись.

«Та ти геть здурів, якщо сподіваєшся, що він на таке погодиться», – подумала Сюзанна. Але Блейн не забарився із відповіддю.

– ТАК, СТРІЛЬЦЮ. Я ВИМКНУ ВСІ СВОЇ ДАТЧИКИ В БАРОНСЬКОМУ ВАГОНІ. КОЛИ ВИ ЗАКІНЧИТЕ СВОЮ РАДУ Й БУДЕТЕ ГОТОВІ ГРАТИ В ЗАГАДКИ, Я ПОВЕРНУСЯ.

– Ага, разом із генералом Макартуром, – пробурчав собі під носа Едді.

– ЩО ТИ СКАЗАВ, ЕДДІ З НЬЮ-ЙОРКА?

– Та нічого. Тихо сам із собою побалакав.

– ЩОБ ВИКЛИКАТИ МЕНЕ, ПРОСТО ТОРКНІТЬСЯ КАРТИ. ПОКИ КАРТА ЧЕРВОНА, МОЇ ДАТЧИКИ ВИМКНЕНО. ПРОЩАВАЙ, АЛІГАТОРЕ. БУВАЙ, КРОКОДИЛЕ. НЕ ЗАБУВАЙ МЕНЕ, ПИШИ. – Пауза. А потім: – ОЛИВКОВА ОЛІЯ, АЛЕ НЕ КАСТОРКА.

Прямокутник карти спереду вагона зненацька запалахкотів червоним, та так яскраво, що Сюзанна мимоволі примружилася.

– Оливкова олія, але не касторка? – повторив Джейк. – Що це в біса таке?

– Це не має значення, – відповів йому Роланд. – У нас мало часу. Все одно моно швидко їде до кінцевої зупинки, байдуже, присутній із нами Блейн чи ні.

– Ти ж не думаєш, що він справді нас залишив? – спитав Едді. – Отой слизький тип? Та годі тобі, спустися на землю. Він підглядає, повір.

– Дуже в цьому сумніваюся, – відказав Роланд, і Сюзанна відчула, що ладна погодитися з ним. Принаймні, поки що. – Ти ж чув, як він зрадів, що після стількох років нарешті випала можливість погратися в загадки. І…

– І до того ж він впевнений у собі, – докинула Сюзанна. – Знає, що з такими, як ми, впорається легко.

– А він справді впорається? – спитав у стрільця Джейк. – Чи ми йому насиплемо на хвіст солі?

– Не знаю, – сказав Роланд. – У мене нема туза в рукаві, якщо ти про це питаєш. Це чесна гра… Та принаймні цю гру я знаю, грав у неї раніше. До певної міри ми всі в неї грали. От такі справи. – Він кивнув у бік книжки, яку Джейк забрав у Юка. – Тут діють певні сили, могутні сили, але не всі вони хочуть, аби ми трималися подалі від Вежі.

Сюзанна слухала його, але думала в цей час про Блейна – Блейна, котрий забрався геть і залишив їх самих. Наче дитина, якій випало шукати у грі в піжмурки, він слухняно заплющив очі, поки його товариші розбіглися хто куди й ховаються. А хіба вони не стали зараз товаришами Блейна? Товаришами у грі. Ця думка чомусь здалася їй ще нестерпнішою, ніж картина того, як вона намагається втекти через шлюз у стелі і їй відриває голову.

– То що ж нам робити? – спитав Едді. – Мені здається, ти щось замислив, інакше не відіслав би його геть.

– Можливо, він сам про це не здогадується, але зараз його могутній інтелект, подвоєний за роки довгої самотності й вимушеної бездіяльності, більше подібний до людського. Принаймні, я на це сподіваюся. Спочатку нам треба зробити розвідку. Маємо з’ясувати його сильні і слабкі сторони, у чому він впевнений, а в чому не дуже. Вправність відгадника залежить не лише від його розуму, навіть не думайте. Багато ще залежить від прогалин у його знаннях.

– А в нього вони є, ці прогалини? – з сумнівом спитав Едді.

– Якщо нема, – спокійно відповів Роланд, – ми помремо у цьому поїзді.

– А ти вмієш заспокоїти, – насилу видушивши з себе посмішку, сказав Едді. – Мені це подобається, це твоя фішка.

– Для початку ми загадаємо йому чотири загадки, – вів далі Роланд. – Просту, складнішу, складну і дуже складну. Він відповість на всі чотири, я в цьому не сумніваюсь, але ми дослухатимемося до того, як він відповідатиме.

Едді закивав, і Сюзанна відчула, як глибоко в душі заворушився маленький, майже неохочий проблиск надії. Здавалося, підхід був правильний.

– Потім ми відішлемо його геть і знову радитимемося, – провадив стрілець. – Може, тим часом якісь ідеї з’являться. Ці загадки можна брати скільки завгодно, проте… – він серйозно кивнув у бік книжки, – судячи з того, що Джейк розповідав про книжкову крамницю, відповідь, якої ми потребуємо, має бути десь там, а не в моїх спогадах про ярмаркові загадки. Вона мусить бути там.

– Запитання, – озвалася Сюзанна.

Роланд зиркнув на неї, звівши брови над збляклими небезпечними очима.

– Ми шукаємо питання, а не відповідь, – пояснила вона. – Цього разу саме відповіді, ймовірніше за все, можуть нас убити.

Стрілець кивнув. У нього був спантеличений, навіть засмучений вигляд. Сюзанні зовсім не подобалося бачити такий вираз на його обличчі. Втім, цього разу, коли Джейк простягнув книжку, Роланд її взяв. Якусь мить потримав її (вицвіла, проте досі весела червона обкладинка виглядала якоюсь чужою, неприродною в його великих засмаглих руках… особливо у правій, суттєво вкороченій на два пальці), а потім передав Едді.