Сюзен і собі мовчала всю дорогу, поки до міста не лишилася якась миля, і тільки потім спитала про те, що не давало їй спокою. Своє питання вона хотіла поставити по тому, як він почне розпитувати її, і порушувати мовчанку самій було вкрай неприємно, але врешті-решт цікавість узяла гору.

– Звідки ви, пане Деаборн? Що привело вас до нашої глухомані в Серединному світі… нічого, що я запитую?

– Анітрохи, – відповів він, всміхаючись до неї. – Мені хотілося поговорити, але я не знав, із чого почати. Я не надто вправний у розмовах. – «А в чому ти вправний, Вілле Деаборн?» – одразу ж виникло в неї питання, бо, вмощуючись у сідлі, вона випадково торкнулася рукою згорнутої ковдри, яка була прив’язана ззаду, і відчула, що всередині щось є. На дотик схоже на револьвер. То не конче мала бути зброя, але Сюзен згадала, як його руки інстинктивно опустилися до пояса, коли вона скрикнула від несподіванки.

– Я з Внутрішніх бароній. Мабуть, ви й сама вже про це здогадалися. Ми балакаємо по-своєму.

– Еге ж. А дозвольте поцікавитися, з якої ви баронії?

– З Нового Ханаану.

Зачувши це, Сюзен оживилася. Подумати тільки: Новий Ханаан! Це ж самісіньке осердя Альянсу! Звісно, це вже не те, що раніше, але все одно…

– Часом не з Ґілеаду? – спитала вона, почувши у своєму голосі відтінок дівчачої сентиментальності та щиро зневажаючи себе за неї.

– Ні, – з усміхом відказав він. – Моєму селу далеко до Ґілеаду. Я з Гемфіла, звідти до Ґілеаду сорок коліс. Воно навіть менше за Гембрі.

«Коліс? – з подивом подумала Сюзен. Слово було застаріле. – Він сказав: коліс».

– А що ж тоді привело вас до Гембрі? Це не таємниця?

– Звісно, ні. Я приїхав зі своїми друзями, Річардом Стоквортом із Пенілтона, що в Новому Ханаані, і Артуром Гітом, дуже веселим молодим чоловіком. От він з Ґілеаду. Ми тут за наказом Альянсу. Ми рахівники.

– І що ж ви рахуєте?

– Усе, що може статися в нагоді Альянсові наступні кілька років, – його голос посерйознішав. – Халепа з Добрим Чоловіком уже сягнула за край.

– Невже? Ми так далеко від центру подій, що до нас майже не доходять новини.

Він кивнув.

– Саме тому ми й тут. Баронія Меджис завжди зберігала відданість Альянсові, тож якщо знадобляться припаси, то їх відправлять з цієї частини Зовнішньої Дуги. Питання в тому, на яку кількість може розраховувати Альянс.

– Кількість чого?

– Так, – погодився він, наче вона не питала, а стверджувала. – І на кількість чого.

– Ви так говорите, наче Добрий Чоловік справді становить серйозну загрозу. Він же лише бандит, що припудрює свої грабіжки та вбивства балачками про рівність і демократію.

Деаборн лише знизав плечима, і Сюзен вже було подумала, що інших коментарів від нього не дочекатися. Але потім він неохоче сказав:

– Так було колись. Часи змінилися. Бандит став генералом, і тепер генерал хоче стати правителем від імені народу, – помовчавши трохи, він похмуро додав: – Північні й західні баронії у вогні, леді.

– Але це за тисячі миль звідси! – Сама розмова була не надто приємною, але чомусь захоплювала. Просто було так незвично вести бесіди на такі теми після нудних буденних балачок у Гембрі, де чиясь висхла криниця на добрих три дні ставала темою для жвавих обговорень.

– Так, – відповів він. Не «еге», а «так», дуже незвично і заразом так приємно для слуху. – Але вітер дме у цей бік. – Повернувшись до неї, він усміхнувся, і усмішка знову пом’якшила його суворе вродливе обличчя, надавши йому виразу дитини, якій давно пора спати. – Але навряд чи ми нині зустрінемо Джона Фарсона.

У відповідь Сюзен обдарувала його усмішкою.

– А якщо раптом зустрінемо, ви захистите мене від нього, пане Деаборн?

– Безперечно, – усміхнено відповів він. – Але ще охочіше я це зроблю, якщо ви дозволите мені називати вас на ім’я, яке дав вам ваш батько.

– Гаразд, адже це важливо для моєї особистої безпеки. І, мабуть, з огляду на те саме я можу називати вас Віллом.

– Мудро й гарно сказано, – сказав він і від радості всміхнувся ще ширше. – Я… – І тут новий друг Сюзен перечепився і мало не впав, не помітивши камінь, що стирчав на дорозі (бо йшов, не зводячи з дівчини очей). Вітер тихо заіржав і трохи подався назад, а Сюзен весело засміялася. Пончо зсунулося, відкривши оголену ніжку, але її власниця не поспішала – почекала кілька секунд і тільки потім вкрилася знову. Він їй подобався. І що в цьому такого поганого? Він же лише хлопчик. Коли він усміхався, Сюзен бачила, що ще зовсім недавно, років зо два-три тому він стрибав у копиці сіна. (Про те, що вона сама не так давно закінчила школу стрибків у сіно, Сюзен чомусь забула.)

– Зазвичай я не такий незграба. Сподіваюся, я тебе не злякав.

Та нічого, Вілле. Я вже звикла. Хлопи збивають собі черевики, відколи в мене груди виросли.

– Та нічого, – сказала вона, аби швидше повернутися до попередньої теми: надто вже вона була цікава. – Отже, ви з друзями приїхали за дорученням Альянсу, щоб порахувати наші запаси?

– Так. Я звернув увагу на ваше нафтове поле, бо один із нас мав полічити робочі вишки…

– Та я тобі, Вілле, й так скажу. Їх дев’ятнадцять.

Він кивнув.

– Тепер я твій боржник. Але ще нам треба з’ясувати, якщо це можливо, скільки нафти викачують ці дев’ятнадцять веж.

– А яке це має значення? Хіба в Новому Ханаані лишилося стільки робочих машин, які працюють на нафті? І хіба ваші алхіміки вміють видобувати з нафти ту рідину, на якій їздять машини?

– Мені здається, цей процес називається не алхімією, а перегонкою. Є одна майстерня, у якій його досі роблять. Але машин у нас не так уже й багато, хоча у Великій Залі Ґілеаду ще збереглося кілька ламп розжарювання, і вони справні.

– Це ж треба! – захоплено сказала Сюзен. Лампи розжарювання й електричні смолоскипи вона бачила на картинах, але в житті – ніколи. Останні такі лампи в Гембрі (в цій частині світу їх називали іскровими, але Сюзен була впевнена, що йдеться про одні й ті самі лампи) перегоріли два покоління тому.

– То, кажеш, твій батько до самої смерті керував стайнями мера, – сказав Вілл Деаборн. – Його звали Патриком Дельґадо, правда ж?

Вражена до глибини душі, вона подивилася на нього вже іншим поглядом – поглядом людини, яку вмить повернули до реальності.

– Звідки ти знаєш?

– Ми дізналися його ім’я, готуючись до виконання своєї місії. Ми ж маємо порахувати худобу: овець, свиней, биків, корів… і коней. З усієї вашої худоби коні найважливіші. Переговорити з цього приводу ми мали саме з Патриком Дельґадо. Мені прикро чути, Сюзен, що він пішов на ту галявину, де закінчується земний шлях. Моє співчуття.

– О, дякую.

– То був нещасний випадок?

– Еге ж, – сказала вона таким голосом, що мав промовисто свідчити: облишмо краще цю тему, не треба запитань.

– Дозволь мені бути з тобою відвертим, – мовив він, і вперше за весь час вона вловила в його словах брехню. А може, їй це лише здалося. Втім, хоч вона й дуже погано знала світ і людей (тітка Корделія мало не щодня їй про це нагадувала), але певний досвід у неї все-таки був. Вона знала, що люди, які починають розмову з випрохування дозволу бути чесними, зазвичай із найправдивішим виразом обличчя починають патякати про те, що дощ падає вгору, гроші ростуть на деревах, а дітей приносить Великий Лелека.

– Еге ж, Вілле Деаборн, – черствуватим тоном сказала вона. – Кажуть, чесність – найкраща політика.

Він нерішуче поглянув на неї, але потім його обличчя знову осяяла усмішка. Небезпечна усмішка, подумала Сюзен, усмішка-як-сипучі-піски, якщо таке можливо. Затягує, та потім важко вибратися на волю.

– Від колишньої міці Альянсу нині не лишилося й сліду. Частково тому Фарсон так розперезався – його амбіції виросли до неба. Він пройшов довгий шлях від розбійника й грабіжника у Ґарлені й Десої до того, ким він є тепер. І якщо Альянс не воскресне і не дасть йому відсіч, це ще далеко не край його прагненням. Він може дійти й до Меджису.