Просто хлопчик, просто камінець на схилі. Він уже відколовся і скоро покотиться вниз.

У багатті тріснув сучок. Десь у цьому сні канзаських рівнин голосно зітхнула якась звірина. Сюзанна дивилася, як іскри облітають Роландове обличчя, зараз більше подібне до лиця столітнього старого, і бачила в ньому хлопчика, улюбленця матінки-літа, що спав у ліжку хвойди. А потім почула, як хряснули двері кімнати, обриваючи останній його сон у Ґілеаді.

Великими кроками чоловік рішуче перетнув кімнату й підійшов до ліжка (Роланд не встиг навіть розтулити очей, а жінка, що спала на ліжку поряд, ще не почала реагувати на звук). Він був високий, худий, вбраний у линялі джинси й запилену сорочку з синьої тканини. Голову покривав темно-сірий капелюх зі стрічкою зі зміїної шкіри. Низько на стегнах гойдалися дві старезні шкіряні кобури. З них стирчали сандалові руків’я, що їх хлопчик одного дня візьме з собою в ті краї, де навіть не мріяв побувати цей похмурий чоловік з несамовитим поглядом, сповненим синього вогню.

Роланд, ще навіть не розклепивши повіки, зірвався з місця. Він перекотився на лівий бік постелі й сягнув рукою вниз, по те, що лежало під ліжком. Він рухався, як блискавка, так швидко, що аж страшно ставало, але Сюзанна побачила, чітко побачила, що чоловік у линялих джинсах був спритніший. Він ухопив хлопця за плече й смикнув, від чого Роланд упав з ліжка й розтягнувся на підлозі. Але й там не розгубився: рука блискавично потяглася під ліжко. Але вхопити не встигла, бо чоловік у джинсах припечатав йому пальці чоботом.

– Козел! – задихнувся від болю хлопчик. – Ти вилуп…

Але очі в нього вже були розплющені, тож ніщо не заважало йому побачити, що вилупком, який вдерся в кімнату, був його батько.

Хвойда вже прокинулася і, кліпаючи очима, сиділа тепер у ліжку. Вираз обличчя в неї був тупий і невдоволений.

– Шо це таке? – зарюмсала вона. – Не можна так ломитися до людей! От я зараз як закричу…

Не звертаючи на неї ані найменшої уваги, чоловік сягнув рукою під ліжко й витяг дві кобури, в кожній по револьверу. Вони були великі й у світі, де мало хто володів зброєю, здавалися дивом. Та все одно до тих револьверів, які носив Роландів батько, їм було далеко. І руків’я в них були не з дерева, а з іржавих металевих пластин. Щойно повія побачила револьвери на стегнах у незнайомця і револьвери в нього в руках (ті, що їх носив її юний клієнт, аж поки вона не повела його нагору і там не зняла з нього всю зброю, крім однієї, з якою була найкраще обізнана, бо до цього зобов’язувала професія), як вираз тупої капризулі з її обличчя мов рукою зняло. Натомість воно стало якимось лисячим – повія вміла виживати від природи. Вона так швидко зірвалася на ноги й вискочила у двері, що гола дупа тільки майнула в променях ранкового сонця.

Але ніхто не звернув на неї уваги: ні батько, що стояв біля ліжка, ні син, який лежав оголений на підлозі біля його ніг. Чоловік у джинсах простягував кобури, які Роланд дістав із закапелку під казармою для учнів, відкривши зброярню ключем Корта. Чоловік потрусив кобурами перед самим Роландовим носом, наче син був безпорадним щеням, а револьвери – порваними й пожованими капцями. Він тряс так сильно, що один револьвер випав. І Роланд упіймав його, хоч і був у заціпенінні.

– Я думав, що ти на заході, – сказав хлопець. – У Кресії. Після того як Фарсон і його…

Батько дав йому таку зуботичину, що хлопчика відкинуло в інший куток кімнати. З кутика рота потекла цівка крові. Першим бажанням розлюченого Роланда було націлити на батька револьвер, який він тримав у руці.

Стівен Дескейн, взявши руки в боки, стояв нерухомо. Він дивився на сина і прочитав цю думку ще до того, як вона сформувалася повністю. Його губи розійшлися в широкій посмішці, безрадісній і безнадійній.

– Ну ж бо, стріляй. Покінчи зі мною, я не проти. О боги, яке це буде полегшення!

Роланд поклав револьвер на підлогу і тильним боком долоні відштовхнув його подалі. Раптом спусковий гачок здався йому якимось чужим, його пальці більше не хотіли відчувати його. Ці пальці перестали слухатися господаря. Він збагнув це вчора, десь приблизно о тій порі, коли зламав Кортові носа.

– Тату, я вчора пройшов випробування. Я забрав у Корта палицю. Я переміг. Тепер я справжній чоловік.

– Тепер ти справжнісінький йолоп, от ти хто, – відрубав батько. Його усмішка зів’яла, і без неї він здавався смертельно змученим і старим. Він важко опустився на хвойдине ліжко, подивився на кобури, що їх досі тримав у руках, і кинув їх на підлогу. – Ти чотирнадцятирічний дурень, а це найгірший, найвідчайдушніший різновид дурнів, – він знову розлючено зиркнув на сина, але Роланду це навіть сподобалося. Принаймні гнів був кращий за той вираз утоми. Ту печать старості на чолі. – Ще відколи ти був малий, я знав, що ти не геній, але вчора ввечері зрозумів, що ти ідіот. Дозволив йому відправити себе, як того бичка, на бійню! О боги! Ти забув лице свого батька! Скажи це!

І тут хлопчик розгнівався сам. Все, що він учинив учора, було зроблено перед лицем батька, яке ні на мить не стиралося з його пам’яті.

– Це неправда! – закричав він, сидячи голим задом на гострих скабках дерев’яної підлоги борделю, спиною до стіни. У вікно вже зазирали промені сонця й лагідно торкали пушок на його чистій, ще не вкритій шрамами щоці.

– Ні, правда, малий ти йолопе! Кретине! Вибачайся, або я з тебе шкуру живцем здеру!

– Я їх бачив! – вибухнув Роланд. – Твою дружину і твого міністра… твого чарівника! Я бачив його засос на її шиї! На материній шиї! – Він потягнувся до револьвера й підняв його. Проте навіть попри весь сором і гнів, пальці навіть близько не торкнулися спускового гачка – револьвер учня він тримав за простий, неприкрашений метал ствола. – Сьогодні я покладу край його мерзенному життю зрадника й спокусника. І якщо ти не хочеш мені допомагати, якщо тобі бракує мужності, то принаймні відійди вбік і дай м…

Перш ніж Роланд устиг помітити якийсь порух, один зі Стівенових револьверів уже опинився в руці господаря. У маленькій кімнаті прогримів оглушливий постріл. Минула ціла хвилина, поки Роландові вуха змогли розрізнити тривожне белькотіння розмов, що йшло знизу. А револьвер учня мов вітром здуло: від нього не лишилося нічого, крім пекучого свербіння в руці. Револьвер вилетів у вікно і щез, змигнувши в повітрі розтрощеним руків’ям. Так безславно закінчилася його коротенька історія в житті стрільця.

Шокований, Роланд зиркнув на батька, і Стівен відповів йому довгим поглядом. Мовчки. Але тепер обличчя стало таким, яким Роланд пам’ятав його з раннього дитинства, – спокійним і впевненим. Втома і лють зникли, наче їх і не було.

Нарешті батько заговорив.

– Я помилився. Вибач мені. Ти не забув мого лиця, Роланде. Та все одно ти діяв нерозумно. Ти дозволив спровокувати себе людині, яка стократ хитріша за тебе. Дякуй богам і ка, що тебе не відправили на захід, бо до цього був один крок. Ще одного стрільця Мартен усунув би з дороги… з дороги Джона Фарсона… з дороги, що веде до істоти, яка править ними всіма. – Він встав і розспростер обійми. – Якби я втратив тебе, Роланде, я б цього не пережив.

Роланд звівся на ноги і, як був, голий, пішов до батька, а Стівен Дескейн прийняв його в обійми й міцно стиснув. Він поцілував сина в одну щоку, потім у другу, і Роланд розплакався. А потім Стівен Дескейн прошепотів йому на вухо шість слів.

– Яких? – спитала Сюзанна. – Яких шість слів?

– «Я це знаю вже два роки». Ось що він прошепотів, – сказав Роланд.

– Ого, – тільки й спромігся пробурмотіти Едді.

– Він звелів мені не потикатися до палацу, бо інакше ще до сутінок я перетворюся на труп. Сказав: «Попри всі Мартенові підступи, тобою, сину, керує доля. Але він заприсягнувся вбити тебе, поки ти ще не став йому на заваді. Хоч ти й виграв змагання, тобі все одно треба поїхати з Ґілеаду. Поїхати, але не назавжди, і не на захід, а на схід. Втім, ти поїдеш не сам, і без місії я тебе не залишу. – А потім, наче згадавши, додав: – І без пари револьверів. Але не тих жалюгідних учнівських».