Подумавши так, Едді ще трохи побув із друзями тілом і думками, але потім знову повернувся до своїх роздумів. «Едді завтикав, – сказав би Генрі. – Не чіпайте його».

Його не полишала одна картинка: Джейк б’є кресалом об кремінь. Секунду-дві він дозволяв розуму її розглядати, а потім знову шукав щось інше. Бо не цей спогад був йому потрібен. То був просто спосіб підібратися ближче до потрібного, ще одні двері, як ті, на березі Західного моря, або ті, які він накреслив на землі у велемовному кружалі перед тим, як вони видобули Джейка… тільки тепер ці двері стояли у його свідомості. Те, що він шукав, ховалося за ними. Зараз він наче… гм… копирсався у замку.

Втикав, кажучи генрімовою.

Більшу частину свого життя брат присвятив тому, щоб принижувати Едді. Генрі боявся, заздрив і ревнував, зрештою збагнув Едді. Та якось настав день, коли Генрі буквально приголомшив його, сказавши дещо приємне. Навіть не просто приємне, а неймовірно приємне.

Вони тусувалися в завулку позаду кафешки Дальберга, хтось їв морозиво, «попсикли» й «худсі-рокетси», хтось палив «Кент» із пачки, яку Джиммі Поліно (його обзивали Джиммі Поліо, бо той клишоногий таки був хворий на поліомієліт) витяг із комода своєї матері. Генрі, як можна було здогадатися, був серед тих, хто палив.

У банді, до якої належав Генрі (а також Едді як менший брат), був свій особливий спосіб називати речі, своє арго їхнього жалюгідного маленького ка-тету. У банді Генрі нікого не били – їх відправляли додому з довбаною тріщиною. Дівчину ніхто не спокушав – це називалося «трахати давалку до крику». Ніхто не казав, що він обдовбаний – попав під бомби, не інакше. А з іншою бандою не билися, а хрінячилися.

Того дня говорили про те, з ким би вони хотіли бути, якби довелося хрінячитися. Джиммі Поліо (він мав право говорити першим, бо ж приніс цигарки, які Генрі з корешами називали траханими раковими паличками) вибрав Шкіпера Бреніґена, бо Шкіпер, сказав він, нікого не боявся. Якось, сказав Джиммі, Шкіпер похрінячився з одним вчителем – у п’ятницю на танцях – і ледь не вибив з нього все лайно. Щоб ви знали, відправив СРАНОГО НАСТАВНИКА додому з довбаною тріщиною, хай вам буде це відомо. Отакий був у нього кореш Шкіпер Бреніґен.

З урочистим виразом пик всі слухали, киваючи й лижучи «рокетси», смокчучи «попсикли» чи смалячи «кенти». Всі знали, що Шкіпер Бреніґен – останній боягуз, та й Джиммі від нього не відставав, але вголос ніхто цього не сказав. Тільки не це. Якби вони не вдавали, що вірять у відверту брехню Джиммі Поліо, то ніхто б не повірив у їхні побрехеньки.

Томмі Фредерікс віддав голос за Джона Пареллі. Джорджі Прат – за Чабу Драбніка, якого прозвали Схибнутим Довбаним Угорцем. Френк Дуґанеллі номінував Ларрі Маккейна, хоч Ларрі й сидів тоді у в’язниці для неповнолітніх; Ларрі – рульний чувак, сказав Френк.

Настала черга Генрі Діна. Він, як годиться, театрально витримав паузу, а потім обійняв свого здивованого молодшого брата за плечі. «Едді. Мій малий брателло. Він реально мужик».

Всі хлопці вражено повитріщалися на нього – всі, включаючи Едді. Щелепа в нього відвисла аж до пряжки на поясі. А тоді Джиммі Поліо сказав: «Та ну, Генрі. Не клей дурня. Це серйозне питання. Хто б прикривав твою дупу, якби сталася якась дурня? Кого б ти хотів бачити коло себе?»

«А я серйозний», – відказав Генрі.

«Чому Едді? – спитав Джордж Претт, наче прочитавши думку, що бродила в голові в Едді. – Та він же з паперового кулька ні в жисть не виборсається! З мокрого. То чому, в біса?»

Генрі ще трохи помовчав – Едді був певний, що мовчить він не тому, що не знає відповіді, просто Генрі думав, як це висловити. А потім відповів: «Бо Едді самого чорта намовить стрибнути у пекельний казан. Він це може».

Знову повернувся образ Джейка, один спогад напливав на інший. Джейк шкрябає кресалом об кремінь, іскри летять на хмиз багаття й згасають, не встигаючи долетіти й розпалити вогонь.

Він самого чорта намовить стрибнути в пекельний казан.

«Піднеси кремінь ближче», – сказав Роланд, і з’явився третій спогад, про Роланда і двері, які вони знайшли в кінці пляжу, Роланда, що палав у гарячці, стояв за два кроки від смерті, трусився, як осика, кашляв, не відривав від Едді погляду своїх синіх снайперських очей, Роланда, який казав: «Підійди трохи ближче, Едді… трохи ближче, заради твого батька!»

«Він хотів мене вхопити», – подумав Едді. Слабо й невиразно, наче крізь ті чарівні двері з якогось іншого світу, до нього долинав голос Блейна: він розповідав, що почався ендшпіль, і якщо вони притримали свої найкращі загадки на потім, то зараз саме час їх видати. У них лишилася година.

Година! Одна година!

Його свідомість спробувала на цьому зосередитися, але Едді заборонив їй. Щось відбувалося в нього всередині (принаймні, він благав Бога, щоб це було так), якась відчайдушна гра в асоціації, і зараз він не міг дозволити собі все перепаскудити через граничні терміни, наслідки та іншу дурню; якби він це зробив, то втратив би навіть той примарний шанс, який мав. Певним чином це нагадувало проступання обрисів у шматі дерева, обрисів, за якими можна різьбити – лук, рогатку, можливо, ключ, що відчиняє якісь незбагненні двері. Втім, дивитися надто довго не можна було. Принаймні на початку. Щоб не втратити все. Це було все одно, що різьбити в себе за спиною.

Він відчував, як під ногами нарощують оберти Блейнові двигуни. А внутрішнім зором бачив, як кремінь вдаряє об кресало, і внутрішнім слухом чув, як Роланд наказує Джейкові піднести кремінь ближче. І не бий по ньому кресалом, Джейку, а шкрябай.

Чому я тут? Чому я весь час подумки повертаюся до цього місця, якщо не воно мені потрібне?

Бо тут я в безпеці й разом з тим найближче до зони болю. Не надто сильного болю, середнього, але він змушує мене згадати Генрі. Про те, як він мене принижував.

Генрі ж сказав, що ти самого чорта переконаєш стрибнути в пекельний казан.

Так. Я завжди його за це любив. Це було чудово.

І зараз Едді побачив, як Роланд бере Джейка за руки (в одній кремінь, у другій кресало) і підносить ближче до хмизу. Джейк нервувався. Едді це бачив, а Роланд і поготів. І тоді, щоб хлопчику стало легше, щоб він трохи забув про велику відповідальність розпалювання вогню, Роланд…

Він загадав малому загадку.

Едді Дін дмухнув у замкову шпарину своєї пам’яті. І цього разу тумблери повернулися.

Зелена крапка вже наближалася до Топіки, і вперше за весь час Джейк відчув вібрацію… наче колія під ними була настільки поруйнована, що Блейнові компенсатори не могли впоратися з цією проблемою. А разом з вібрацією прийшло відчуття швидкості. Стіни й стеля баронського вагона досі лишалися непрозорими, але Джейкові навіть не треба було бачити, як мигтить у вікнах довколишній краєвид. Він і без того чудово все уявляв. Блейн розігнався до краю і мчав спустошеною землею, а за ним тягнувся шлейф останнього звукового удару. Невдовзі вони прибудуть до того місця, де закінчується Серединний світ. А ще Джейк легко зміг уявити трансталеві стовпи в кінці моноколії. Вони точно розфарбовані діагональними смугами чорного й жовтого кольорів. Він не міг сказати, звідки йому це відомо, але знав напевно.

– ДВАДЦЯТЬ П’ЯТЬ ХВИЛИН, – люб’язно повідомив Блейн. – ВИПРОБУЄШ МЕНЕ ЩЕ РАЗ, СТРІЛЬЦЮ?

– Навряд чи, Блейне, – у Роланда був стомлений голос. – Ти мене переміг. Джейку?

Джейк звівся на ноги й став обличчям до карти маршруту. Кожен удар серця в грудях здавався уповільненим, але дуже лунким, кожна пульсація – наче удар кулаком об шкіру барабана. Юк зіщулився в нього під ногами й стривожено зазирав йому в лице.

– Агов, Блейне, – Джейк облизнув губи.

– АГОВ, ДЖЕЙКУ З НЬЮ-ЙОРКА, – улесливий голос старого педофіла, який час від часу заводить діток у кущі. – ХОЧЕШ ВИПРОБУВАТИ МЕНЕ ЗАГАДКАМИ ЗІ СВОЄЇ КНИЖКИ? ТЕРМІН НАШОГО ПЕРЕБУВАННЯ РАЗОМ ДОБІГАЄ КІНЦЯ.