– А, О, Е, І, У, – відповів Блейн. – ГОЛОСНІ ВИСОКОЇ МОВИ. – Вагань жодних, ані на хвилю. Тільки той голос, знущальний, за два кроки від сміху, – голос жорстокого малого розбишаки, що дивиться, як по гарячій плиті ошаліло бігають випущені ним жучки. – ХОЧА ЦЯ ЗАГАДКА НЕ ВІД ТВОГО ВЧИТЕЛЯ, РОЛАНДЕ З ҐІЛЕАДУ. Я ЗНАЮ ЇЇ ВІД ДЖОНАТАНА СВІФТА З ЛОНДОНА – МІСТА СВІТУ, ЗВІДКИ РОДОМ ТВОЇ ДРУЗІ.

– Дякую-сей, – сказав Роланд, і це «сей» прозвучало як зітхання. – Твоя відповідь правильна, Блейне, і я не маю сумнівів, що не помиляєшся ти також щодо походження загадки. Я давно підозрював, що Корт знав про інші світи. Мені здається, він навіть не раз балакав з манні, які жили тоді за межею міста.

– ДО БІСА МАННІ, РОЛАНДЕ З ҐІЛЕАДУ. СЕКТА ІДІОТІВ, ОСЬ ЧИМ ВОНИ ЗАВЖДИ БУЛИ. ДАВАЙ ЩЕ ЗАГАДКУ.

– Гаразд. Що…

– ЧЕКАЙ, ЧЕКАЙ. ЗАРАЗ САМЕ НАГРОМАДЖУЄТЬСЯ СИЛА ПРОМЕНЯ. НЕ ДИВІТЬСЯ НА ПСІВ ПРЯМО, МОЇ ЦІКАВІ НОВІ ДРУЗІ! ЗАТУЛІТЬ ОЧІ!

Джейк відвів погляд від кам’яних колосів, що стирчали з водоспаду, але не встиг завчасно підняти руку. І бічним зором побачив, що у позбавлених рис морд зненацька з’явилися очі – розпечені від люті сині очі. З них вирвалися зубчасті шпичаки блискавки і помчали в бік монопоїзда. А потім Джейк опинився на вкритій килимом підлозі баронського вагона, затуляючи очі долонями, чуючи вухом, у якому трохи дзвеніло, як виє Юк. Також він чув тріскотняву електричного струму, що бушував довкруж монопоїзда.

Коли Джейк знову розплющив очі, Водоспаду Гончих Псів уже не було видно.

Блейн зробив стіни вагона непрозорими. Але звук ще й досі долинав до вух Джейка – водоспад електрики, сила, що її якимось чином було видобуто з Променя й пропущено крізь очі кам’яних голів. Невідь-як, але Блейн заряджався саме цією силою. «Коли ми рушимо, – подумав Джейк, – він поїде на акумуляторах. І Лад уже напевно залишиться позаду. Назавжди».

– Блейне, – покликав Роланд. – Яким чином сила Променя зберігається в тому місці? Що змушує її вириватися з очей тих кам’яних храмових псів? Як ти її використовуєш?

Блейн мовчав.

– І хто їх вирізьбив? – докинув Едді питання від себе. – Великі Древні, га? Ні, не вони, правда ж? До них були інші люди. Чи… а взагалі то були люди?

Блейн не відповідав. І, можливо, це було добре. Джейк сумнівався, що йому хочеться дізнатися більше про Водоспад Гончих Псів і про те, що там відбувається за ними. Він уже побував у пітьмі Роландового світу й бачив там досить для того, щоб переконатися: здебільшого там не трапляється нічого доброго і безпечного.

– Краще не питайте його, – долинув голос Маленького Блейна з-понад їхніх голів. – Так буде безпечніше.

– Дурних питань не треба, із нами він не грається, – процитував Едді. Його обличчя знову набуло того далекого замріяного вигляду, і коли Сюзанна покликала його на ім’я, він наче не почув.

Роланд сів навпроти Джейка і повільно провів правою рукою по щетині на правій щоці. Скидалося на те, що цей несвідомий жест він робив лише тоді, коли був стомлений чи його обсідали сумніви.

– Мій запас загадок майже вичерпано.

Джейк вражено поглянув на нього. Стрілець загадав комп’ютеру п’ятдесят із чимось загадок. Це справді багато для людини, яка виступає без підготовки, не порпаючись у закапелках пам’яті, думав хлопчик. Але якщо згадати, що у світі, де виріс Роланд, загадки мають таку велику вагу…

Схоже, стрілець прочитав ці думки на Джейковому обличчі, бо кутики його вуст торкнула легка посмішка, кисла, мов лимон, і він кивнув, наче хлопчик сказав це все вголос.

– Я теж цього не розумію. Якби ти спитав мене вчора чи позавчора, я б тобі відповів, що маю в коробочці, яку зберігаю в найдальшому закутку свого розуму, щонайменше тисячу загадок. Ба навіть дві тисячі. Але тепер…

Він підняв одне плече, знизуючи ним, похитав головою і знову потер щоку.

– Я їх навіть не забув. У мене таке відчуття, ніби їх узагалі ніколи не було в моїй пам’яті. Здається, зі мною відбувається те саме, що й з рештою світу.

– Ти змінюєшся не на краще разом зі світом, – у Сюзанниному погляді був такий жаль, що Роланд зміг підняти на неї очі лише за одну чи дві секунди, так, наче її співчуття його обпалило. – Як і все в ньому.

– Боюся, що так, – він зиркнув на Джейка, міцно стуливши губи. – Ти будеш готовий продовжити гру, коли я тебе покличу?

– Так.

– Добре. І будь мужній. Це ще не кінець.

Слабке потріскування струму зовні стихло.

– Я ЗАРЯДИВ АКУМУЛЯТОРИ, ВСЕ ДОБРЕ, – оголосив Блейн.

– Яка радість, – сухо сказала Сюзанна.

– Ість! – підхопив Юк, точно скопіювавши Сюзаннин саркастичний тон.

– МЕНІ ТРЕБА ВИКОНАТИ ЧИМАЛО ФУНКЦІЙ ПЕРЕХОДУ НА ЖИВЛЕННЯ ВІД БАТАРЕЙ. ЦЕ ТРИВАЄ БЛИЗЬКО СОРОКА ХВИЛИН І ВІДБУВАЄТЬСЯ ЗДЕБІЛЬШОГО АВТОМАТИЧНО. А ТИМ ЧАСОМ, ПОКИ ВИКОНУЄТЬСЯ ПЕРЕМИКАННЯ Й ОДНОЧАСНА ПЕРЕВІРКА СПРАВНОСТІ КОМПОНЕНТІВ, ПРОДОВЖИМО НАШЕ ЗМАГАННЯ. Я ОТРИМУЮ ВІД НЬОГО НЕАБИЯКУ НАСОЛОДУ.

– Це те саме, що перехід з електричного струму на дизель, коли їдеш потягом до Бостона, – Едді говорив так, наче насправді він не з ними, а десь далеко. – У Гартфорді чи Нью-Гейвені, чи якійсь іншій дупі, де не захотіла б жити жодна людина при своєму розумі.

– Едді? – покликала Сюзанна. – Про що ти…

Торкнувши її за плече, Роланд похитав головою.

– НА ЕДДІ З НЬЮ-ЙОРКА НЕ ЗВЕРТАЙТЕ УВАГИ, – сказав Блейн своїм всюдисущим «ну-до-чого-ж-це-все-смішно» голосом.

– Точно, – сказав Едді. – Забийте на Едді з Нью-Йорка.

– ВІН НЕ ЗНАЄ ДОБРИХ ЗАГАДОК. А ТИ, РОЛАНДЕ З ҐІЛЕАДУ, ЗНАЄШ ЇХ БАГАЦЬКО. ДАВАЙ ЩЕ.

І коли Роланд зробив те, що від нього вимагали, Джейк згадав свій Іспитовий Твір. «Блейн негідник, – написав він тоді. – Блейн негідник, ось у чому правда». Так, істинна правда.

Непохитна.

Минуло менше години, і Блейн Моно знову рушив.

Зачарована, Сюзанна з жахом спостерігала, як зелена крапка наближається до Дешервіла, проминає його і просувається фінальним відрізком до кінцевої. Судячи з руху крапки, на акумуляторах Блейн їхав повільніше, і світло у баронському вагоні, як здалося Сюзанні, трохи потьмяніло. Але на кінцевий результат це не надто впливало. Навіть якщо Блейн досягне кінця рейки в Топіці зі швидкістю шістсот миль замість восьмисот, його останні пасажири все одно перетворяться на зубну пасту.

Роланд теж дедалі повільніше й повільніше видобував із пам’яті загадки. Повільно, але видобував, і здаватися не збирався. Втім, як завжди. Відколи він навчав її стріляти, Сюзанна прониклася до Роланда з Ґілеаду якоюсь мимовільною любов’ю, почуттям, що складалося з захвату, страху і жалю. Вона думала, що ніколи не зможе його полюбити (а та частина її «я», котру звали Детта Волкер, узагалі все життя ненавидітиме його за те, що він грубо вхопив її за барки й витяг на світ Божий, не зважаючи на її нестямні крики), але, попри це, її любов була сильна. Врешті-решт, він урятув життя Едді Діну, порятував її коханого. Тільки за одне це вона має його любити. Але вона підозрювала, що любить його ще більше за те, що він ніколи, взагалі ніколи не складав лапок. Скидалося на те, що слова «здаватися» взагалі не було в його запасі, навіть у безнадійних ситуаціях… таких, як ця.

– Блейне, де можна знайти дороги без возів, ліси без дерев, міста без будинків?

– НА КАРТІ.

– Твоя правда, сей. У мене сто ніг, але я не можу стояти, довга шия, але без голови. Я заважаю служниці жити. Що я таке?

– МІТЛА, СТРІЛЬЦЮ. В ІНШОМУ ВАРІАНТІ ЦЯ ЗАГАДКА ЗВУЧИТЬ ТАК: Я ПОМАГАЮ СЛУЖНИЦІ ЖИТИ. ТВІЙ МЕНІ ПОДОБАЄТЬСЯ БІЛЬШЕ.

Цю репліку Роланд пустив повз вуха.

– Не побачити, не відчути, не понюхати, не почути. Лежить поза зірками й попід горами. Закінчує життя і вбиває сміх. Що це, Блейне?

– ТЕМРЯВА.

– Дякую-сей, правильно.

Скалічена права рука ковзнула по правій щоці – жестом стомленого роздратованого стариганя, – і шкряботіння, з яким мозолясті подушечки його пальців пройшлися щокою, змусило Сюзанну здригнутися. Джейк у цей час сидів на підлозі, по-турецькому підібгавши під себе ноги, і спостерігав за стрільцем.