— Ні, Григорію Юхимовичу, не атомні центри, а ядерні ракетні установки, щоб не допустити великої ядерної катастрофи, — відрізав чітко Севастьянов.
— Ти говориш мовою «братчиків», — буркнув у слухавку командуючий.
— Говорю те, що почув від одного з членів екіпажу. Наш гість з «Салюту» має важливе доручення від уряду однієї з планет Сиріусу.
—Ти про кого говориш?
— Про капітана-лейтенанта Сікору, Григорію Юхимовичу. Він п’ятдесят років вивчав їхнє життя...
— Тобто жив у них?
— Не певен... — завагався з відповіддю Севастьянов. — Можливо, мав інші контакти. Сиріусці постійно прилітають до нас. Всі оті НЛО, «блюдця», «тарілки»... коротше* від них він одержав кілька серйозних попереджень. А останнє і взагалі убивче! Сиріусці точно вирахували і навіть змоделювали наше близьке майбутнє. Щось страшне! Схоже на...
— На ядерну війну, так? І ти певен, що це не фальшивка? Ти добре придивився до свого космічного гостя? Хто він? Не якийсь агент? Чи, може, просто шарлатан, пройдисвіт, шизофренік?
— Яз ним познайомився... бачив його офіцерське посвідчення.
— Містика, контр-адмірале, — бовкнув командувач. — І взагалі розмова не телефонна. Зайди до мене завтра вранці. А пришельця я запрошу до себе. Пошлю за ним ад’ютанта.
— Краще б ви самі провідали шановного гостя. Власною персоною. Він має дипломатичні повноваження від цілої зоряної системи.
— Кажу ж — містика! Ось мої офіцери приведуть його до мене в кабінет, і я гарненько до нього придивлюся.
— Прошу тільки вас, Григорію Юхимовичу, не влаштовуйте йому допит — зітхнув Стояновський. — І врахуйте: провал його місії Москва нам не подарує.
Перед світанком в квартирі Сікор озвався телефон. Різко й вимогливо. Мовляв, годі спати, коли світ зрушується з місця, і людина вже перестає бути Богом Всесвіту. Олег Сергійович подався у вітальню і схопив трубку.
Дзвонив контр-адмірал Стояновський. В голосі його бриніла досада.
— Чому так довго не береш трубки?
— Прошу вибачити, Михайле Вікторовичу... Важка голова, доки почули з дружиною дзвінок. Що там?
— Буди Сержа. Його хочуть заарештувати.
— Хто?
— Не будь наївний... Найстарший в гарнізоні, — з болем мовив контр-адмірал. — Хоче втрутитися. Я боюся, що його методи перетрактацій погублять справу. Маємо унікальний шанс знайти контакт з тими, хто стократно розумніший за нас. Я гадаю, що на розмову з нами виходить Космічний Розум. Не пирхай і не смійся, Олегу Сергійовичу. Більшовики дуже довго сміялися і ледь не просміяли кібернетику і комп’ютери. А секрети ядерної зброї були змушені самі викрадати в американців... Я всю ніч не спав... і повіриш, під ранок в мені озвався якийсь дивний голос. Абсолютно реальний, ніби хто промовляв до мене. Такого зі мною ніколи не було.
— Михайле, — дозволив собі легку фамільярність Олег Сергійович, — не забудь, що ми вчора трохи перебрали. У мене досі важка голова.
— Ні, Олежку, я чув дуже виразне, дуже суворе попередження якогось незнайомця. Потому я навіть записав мовлені ним слова: «Військова база в небезпеці... Великий корабель під номером 7, який називаєте лінійним крейсером... Може статися лихо... даємо вам дані... все зосереджено на другій силовій установці, яка вийшла з ладу... Ця аварія невипадкова... невипадкова... невипадкова...»
— Якась галіматья! — обізвався глузом Олег Сергійович.
— Не думаю. Про аварію на другій силовій установці я вчора нічого не чув. Чому «голос» знає про неї і передає мені інформацію серед ночі? Зараз я подзвонив на «7-й». Ти знаєш, що це лінійний крейсер «Звитяжний», пришвартований до другої стоянкової бочки. Був недавно в плановому ремонті, все норма, готовий до морських навчань. І раптом вчора о 22-й вечора — так мені сказав командир крейсера капітан 1 рангу Кулик — аварія на другій силовій! Це вже не містика.
— Я теж думаю, що це гірше, ніж містика, Ми-хайле Вікторовичу — відбуркнувся Олег Сергійович, ворушачи пальцями ніг, аби зігрітися на холодній підлозі. — Спасибі за попередження. Буду будити свого «батечка».
Він поклав слухавку. На розбалакання не було часу. Ще не вистачало, щоб в його домі арештували якогось космічного пройдисвіта! Десь мотався зі своїм кораблем по світах, а тепер вдає з себе мученика. Гаразд, хай дім спить, а Олег Сергійович має потурбуватися про свого загадкового родича. Вчора ж бо він, Олег Сергійович, був трохи непоштивий до нього. Мовити б, вказав йому на двері. Егоїстично і безтактно вказав. Але справа є справа. Спить він зараз, чи у них на Сиріусі розучилися спати?
Олег Сергійович відчиняє двері до кабінету і бачить, що Серж уже давно вдягнений, здається, навіть поголений, сидить біля письмового столу і переглядає якісь старі журнали. Є чому дивуватися. Усміхається, радіє, згадує своє давне минуле.
— Годі сміятися, батьку! — досить грубо каже Олег Сергійович і, не без внутрішньої зловтіхи, сповіщає про недобрий дзвінок від контр-адмірала. Власне, щось там затіває ця паскуда командувач!
— А чим ти кращий за нього, мій любий синочку? — примружує очі Серж. — Ти мене гониш з мого дому, той проганяє з Севастополя. Та Бог з вами. Все одно Сиріус за нами стежить. І особливих дурниць ви вже не вчините.
— Ти певен, що ота зірочка, отой далекий Сиріус, який ранком ніби плаче над землею, то твої захисники?
— І мої, і твої, любий сину Олегу Сергійовичу.
Пішли на кухню. Олег Сергійович підсмажив яєчню, запарив кави, сіли до столика, вкритого жовтою цератою. І враз... ото вже лихо!.. В парадному почулися голоси і тупіт ніг. Це прийшли за Сержем, це виконувався наказ мерзенного, зухвалого і самовпевненого командувача Чорноморським флотом.
У Сержа скам’яніло обличчя. Він засунув руку в кишеню штанів.
— Я можу відстрілюватися, у мене є зброя, — сказав він твердо, мовби зважившись стрибати з кручі у страхітливу прірву. — Але, мабуть, не варто... Краще віддамся їм в руку добровільно, щоб не наражати тебе на прикрощі. — В Сержевому голосі забринів злісний гумор: — Бо чого доброго не отримаєш високої пенсії.
А голоси наближалися, були вже майже перед самими дверима. У Сікори-каплея закалаталося серця, рука в кишені стиснула пістолет. Ті в парадному на хвилю зупинилися, чути було їхнє перемовляння, радилися, як бути. «Бандит» з космосу міг вчинити опір.
У Олега Сергійовича змигнула думка: другий поверх, можна ще врятуватися, можна просто втекти.
— Стрибай, Серже, внизу сарайчик. Спустишся по даху на землю і тікай на свій корабель.
Серж падає на похилий дах, скочується на землю. Біжить через двір, вилітає на вулицю і втрапляє... прямо в руки морського патруля. Молоденький мічман, перетягнутий портупеєю, в оточенні двох моряків, наче жде його на вулиці. Це не арешт, а прямо-таки дружня зустріч.
— Ви — капітан-лейтенант з корабля «Салют»? — ввічливо запитує він, не виказуючи ні найменшого бажання гніватися на втікача.
— Все як в старих радянських фільмах, — супиться Серж. — Мене прийшли арештувати, але при цьому виявляють до мене цілковиту турботливість.
— Безперечно, дорогий каплей, — усміхається вусатий мічман і показує рукою в бік військового «уазика», що стоїть оддалік під домом Олега Сергійовича.
Жест досить промовистий. Сержеві нічого не лишається, як з виразом зверхньої байдужості влізти в «бобика» і сісти там на заднє сидіння. Коли вони під’їжджають до парадних дверей штабу, з-за далеких будинків вже витикається багряний окраєць сонця, на широкому проспекті стає ясніше і видно, який гарний, урочисто святковий дім штабу флоту.
В фойє, на широких сходах тиша і застигла строгість військової установи. Серж іде в супроводі міч-мана-вусаня коридором до приймальні командувача, вступає в неї і тут натикається на контр-адмірала Стояновського, який стоїть біля столика чергового ад’ютанта. Лице в контр-адмірала бліде, ні кровинки, втома, видно, зморює його, а проте він вдає зраділого і простягує Сержеві руку.
— Мені доручено зустріти вас, — каже він. — Жаль, що так вийшло... з патрулем. Прошу вибачити командувача.
