— Знаю, шановний міністр... — почав був господар і тут же примовк.

— Шановний, не шановний, але, мабуть, слабинку допустив. І коли це сталося, я собі подумав: ось де засукуй рукава і копай поглибше. Запущене поле! Дехто не потягнув свого воза як слід.

— А, може, й не зовсім так? — заперечив господар. — Міністрові було дано вказівку згори.

— Неправда, Андрію! Всім; святим клянуся, що я, верховний головнокомандуючий, одержував найутішливіші зведення. Мені генерали дзвонили щохвилини і запевняли, що все гаразд. А через два дні міністр оборони нарешті зізнався, що він, бачте, все знав від початку. Точно знав, чия ракета влучила в російський літак. Знав і викручувався. Мовляв, може, пронесе.

— Тут проблема в іншому, — набрався сміливості Горбенко і заговорив з усією настійливістю. — Мовити б, у площині відповідальності. Хто за що відповідає? Скажімо, я відповідаю за мою лікарню. Не більше. Міністерство охорони здоров’я за всі лікарні, за їхні порядки, методи роботи, науковий рівень, фінансування. Так і в армії. Міністр оборони не повинен дбати про забезпечення пальним, ракетами, грішми, це прерогатива уряду. А, вийшло, що недолугий міністр, замість того, щоб дбати про оперативне керівництво, про військові навчання ракетників, вчити їх роботі з радарами і влучанню в ціль, мотався день і ніч, щось вибивав, щось канючив, плакався про мізерне фінансування. Так, мізерне до непростимості. Я добре пам’ятаю, як він нещодавно прямо заявив, що Міноборони одержало втричі менше від запланованого. І таким чином, дорогий друже, ракетники практично виявилися нездатними оперувати своїми системами. То влучили, в житловий будинок. То послали свою болванку до чорта в небо... Ет! Що говорити? — махнув рукою Горбенко і потягнувся до пляшки. — Виходить, що ти... — слово «ти» він вимовив з наголосом, — найвища державна особа, страждаєш більше за всіх, думаєш більше за всіх і — нерідко — виконуєш обов’язків більше за всіх. Тому так і проймаєшся справами. І навіть впадаєш у відчай. — Горбенко аж розсердився: — Ба! Чи, може, я неправий?

Президент довго дивився на чисту, сяючу білизною скатертину. Мабуть, Горбенко формально таки мав слушність. Але щось у його словах ображало. Не про розподіл функцій, зрештою, ішлося. Горбенко бив словами у сферу казенної відповідальності, і за цією логікою, мабуть, Президентові справді не варто було втручатися в окремі деталі життя. їх стільки розкидано по землі, по всіх дорогах, в усіх людських душах і в усіх людських вчинках. Скрізь ті деталі нагадують про себе, волають, плачуть, ремствують, нагадують, що далі так бути не повинно. Ось вчора він пробіг мигцем міську газету. Там і смішного, і грішного не перечитаєш. Половина ліфтів у місті в аварійному стані... собаки дичавіють і нападають на людей... проданий Китаю велетенський есмінець відірвався під час шторму від своїх буксирувальників і дрейфує в Егейському морі, як сірий привид... Несхожі факти. Як поставишся до них? Як знайдеш першопричини? Мабуть, для цього потрібні спеціалісти, знавці, компетентні люди. Та комусь же повинне боліти серце за все!.. Отак просто — боліти. І, мабуть, йому, Президентові, найперше. Й тому він справді почувається відповідальним за все. За найменше. За наймінімальніше! Ну, що поробиш? Така його доля. Мусить, і годі!

Горбенкові стало жаль гостя. І він простягнув до нього через стіл руку. Легенько провів пучками пальців по його долоні. Невже перед ним сидів Президент великої країни? Півсотмільйонної держави? Отака проста, звичайна людина, з утомленими очима, із зібганою від утоми постаттю.

І тоді Президентові слова набули в свідомості Горбенка іншого, істинно людського значення.

— Я, мабуть, не зрозумів тебе. Пробач, друже, — зважився він на теплі слова і знову потягнувся руков через стіл до гостя. — У тебе так складно все... Може, ти не всім зрозумілий, не все знаєш, але тепер мені стало ясно, що тобї все болить. — Горбенко відчув ніяковість: — Даруй, у тебе сльози на очах. Справді, ти дуже розстроївся, я бачу.

— Та ні, це не сльози, — тернув себе по очах Презвдент. — Це мить моєї слабості. Має ж право Президент держави бодай на хвилину дозволити собі слабість? Чисто людську?

— Ти не маєш такого права, — стиха і водночас тепло мовив Горбенко.

— Може, й твоя правда. — Президент раптом щось прикинув у думках і, прояснівши обличчям, вимовив зваженим тоном: —А що якби ти... Одне слово, переселяйся до мене в Київ. Ти своє подвижництво відпрацював. Лікарню й скальпель я тобі гарантую.

Головлікар відхилився на спинку стільця. Подумав. В його голосі озвалася вдячність:

— У тебе вистачає радників. Спасибі. На великі діла у мене вже немає сил. Залиш мені оце село і оцю лікарню. А друзями ми завжди будемо. Хто це з поетів сказав: «Чим далі серцем ми від серця, тим найтепліше на душі». Повір, я з тобою до останнього...

Тут озвався телефон. І головлікар, схопившки трубку, вислухав повідомлення:

— Так, розумію.... Ну, що ж, готуйтеся. Я скоро прийду.

Це означало прощання. В очах головлікаря з’явилася похмурість. Мабуть, не думав вже ні про що, окрім операційної.

Підвівся і ступив до Президента. Той стояв біля столу і нервово тарабанив пальями по ньому.

— Я повторюю своє запрошення, — з притиском мовив Президент. — Якщо ти мені справжній друг, ти подумаєш...

Зненацька в кімнаті погасло світло. Чорнота миттю розпливлася по оселі. Усе на хвилю мовби загусло і стало велетенською чорною пусткою. І в тій пустці наче озвалася смертельно трагічна думка: що ж робити? Там, в операційній, теж немає світла! Там, де буде операція — темно і чорно.

У Горбенка болісно вихопилося з грудей:

— Знали, коли вимкнути!

Стояв у пітьмі, геть заціпенілий. Господи! Яка лиха година накликала це ідіотське відключення? Наче умисне, щоб продемонструвати перед Президентом всю безглуздість і всю нестерпність становища. Дроти, сніговії, енергосистеми, життя і смерть... і чортзна-що, коли вже ніхто не володіє ситуацією і ніяка, навіть президентська, влада не здатна щось учинити.

На вулиці гули машини, усе вже було готове до руху, відчувалася напруга, коли забувається миттєво все і кличе тільки далека дорога.

Горбенко стояв непорушно. Йому хотілося, щоб гнівлива присутність високого гостя врешті закінчилася. Тепер йому належало самому боротися з бідою, яка впала на нього.

— Дорогий Президенте, — мовив він дещо піднесенно офіційним тоном, — я мушу вибачитися і йти до лікарні. Але все одно оцей ваш приїзд до нас... ви самі... ти сам розумієш...

— Зайві балачки, — урвав його Президент. З кухні внесли запалену лампу, і його обличчя потепліло. — Не уявляю, як ви впораєтеся з операцією.

— Сам не знаю, — трохи непевно мовив головний лікар, окинувши поглядом темні кутки кімнати. — Є двигунець... побачимо.

— То ходімо, — взяв Горбенка за руку Президент, — побуду ще трохи з тобою.

— У тебе ж дорога, Президенте.

— Ні, ходімо. Хочу побачити, як ти впораєшся з ситуацією.

У лікарні вже горіли в коридорах гасові лампи. У палатах чаділи свічки.

Президент віддав комусь із супроводжуючих наказ:

— Організуйте вертоліт! Негайно! — Підійшов до Горбенка і взяв його міцно за плечі: — Мої хлопці не підведуть... Можеш перевезти в обласну.

— Якось буде, — кивнув Горбенко.

Пішли в кабінет головлікаря. Тут горіло дві гасових лампи. Принесли чай в гранчастих склянках, що нагадало про убозство лікарнянського господарства. А лікарня ж — святе місце. Народ до лікарів за всіх часів ставився з найглибшою шаною, близькою до містичного поклоніння. Тут і народжуються, тут і вмирають. Недарма раніше колгоспи утримували цілі лікарнянські комплекси, вибудовували цілі медичні містечка. Та й утримувать було неважко. Все ж дешеве, все за рахунок держави: і будинки, і апаратура.

— Мені незручно, що ми отак в темряві... — почав Горбенко, подзенькуючи ложечкою в склянці. — Бідність принижує. Та й відбиває охоту до великих справ. Ось ти, Президенте, припросив мене в столицю. Знаю, що маючи при боці друга-президента, я не бідував би. А що тут зараз? Випускники медінститутів тільки й позиркують на двері, щоб відбути положений строк і гайда до ваших столичних вершин.