Отут терористи (ясно ж, що підіслані Союзом Східних Держав!) і дали маху. Як було ними заплановано рвонути по узгодженому плану, в хвилину відкриття спільної наради, так вони й рвонули. А як саме це їм вдалося — чи з допомогою годинникового механізму, чи з допомогою радіопристрою — хай докопується спецвідділ. Зараз же обидва президенти — російський і український — забувши й про обід, заборонивши проведення всяких урочистих прийомів і зустрічей, фанфар і дефіляд, гарматних салютів і телетрансляцій, хутко сідають в якійсь досить скромній кімнатчині, запрошують до себе обох командувачів і ставлять перед ними одне питання: що тут діється? Чому Севастополь мимоволі перетворюється в найболіснішу точку в Європі?

Нічого певного не можуть сказати президентам командувачі флотів. Одне їм ясно: є в цій історії хтось, кому довелося відчути пряме зіткнення із подіями. Є й такі, котрі були пожовані цими подіями, кинуті на саме дно, потоптані, понищені. Наприклад, командир корабля «Салюту», нині контр-адмірал Віктор Степанович Севастьянов...

— Погукайте цього контр-адмірала! — пропонує український Президент. — Послухаємо бодай одну конкретну людину.

— Так це ж я, товаришу Президенте, — підводиться перед українським лідером командуючий російським ЧФ. — Я справді пережив чимало... Може, вам доповідали, що мій сторожовий корабель через п’ятдесят п’ять років повернувся в Севастополь...

— Ах, пам’ятаю, — сумно посміхається український Президент. — Страшна гра космічних сил, чи не так? І як ті сили поводяться зараз? Чи не їхніх оце рук справа — вибух?

— Довго пояснювати, товаришу Президенте. З ними я останніми днями не мав спілкування. На прийомі, так би мовити, у товариша Космосу побувала одна чудова жінка. Дивовижна жінка! Сьогодні ж вона прибула звідти.

— Звідки? — підключається до розмови Президент з Москви, невисокого зросту, худорлявий чоловік, років на двадцять молодший за свого українського колегу.

— Хай вона сама вам розповість, — з прихованою усмішкою відповідає Севастьянов. — До речі, вона тут, в приймальні.

Погукали Віруню. Впурхнула до кабінету в своєму рожевому платтячку, завмерла на порозі. Президенти і адмірали з приємністю оглянули її з ніг до голови. Дівча ж іще, який там космос. Але личко серйозне і губенята суворо стиснуті. Стріпнула нетерпляче головою, мовляв, що хотіли від мене? Запитуйте!

— Віруньо, — усміхнувся до неї контр-адмірал Севастьянов, — тебе щойно підібрали в морі разом з твоїм американським другом. Ти бачиш, яка у нас ситуація. Уже підривають наші штаби. Як ти гадаєш, Вірунечко, твої космічні друзі не мають до цього якогось відношення? А, може, у них є відомості, хто міг вчинити терористичний акт?

— Є відомості, — з певністю заявила Віруня, і аж порожевіла личком. — На «Салюті» знають усе!

В кабінеті жвавість, навіть стривоженість. Молоденьке дівча (Севастьянов тільки знає, що жіночка, а не дівча!) і так просто оперує он якими фактами. Правда, неймовірними. Наука поки що нічого подібного не допускає, на планетах сонячної системи про це і мови бути не може. Ці слова належать російському Президентові, хоч він їх вимовляє з ледь відчутною іронією. Український же Президент трохи іншої думки.

— Шановна Віро, в питаннях космогонії я більше довіряюсь власним почуттям, — каже він розважливо. — Коли я вчився в інституті, то одного разу бачив у небі еволюцію дивної зірки, еволюцію абсолютно нереальну, не схожу ні на що: ні на політ нічного літака, ні на політ супутника. І я повірив: там щось є, у тому Космосі! Скажіть мені з усією відвертістю: а ви в це вірите?

— Зараз повірите й ви, — каже Віра. — Не тільки повірите, а й скуштуєте. — І вона дістає з бічної кишеньки на своїй сукні якусь кругленьку річ, щось схоже на пряник. Показавши його присутнім, вимовляє загадковим голосом: — Сьогодні я взяла оцей хлібець зі столу «космічного брата». На глибині 500 метрів. — Її голос стає ледве чутним: — Можу відкусити його, а якщо хочете ви — то прошу. — Віруня обережно надламує шматочок пряника і кладе собі в рот, розжовує його, ковтає. — Повірте, не смертельно.

Пряник пішов по руках. Дехто спробував його на зуб. Непогано! їй право, їстівна річ! То, може, шановна Віруня розповіла б про свої підводні пригоди? Хто її пригощав? Як вона потрапила в царство Нептуна? Чи в царство морського диявола?.. Тоді Віруня забирає надгризений пряник і кладе його собі назад в кишеню. Про «диявола» не варто говорити. «Диявол», або нацьковані ним темні сили вчинили сьогодні вибух у штабі. І Віруня хотіла б зараз, при всій своїй повазі до сучасної науки, заявити, що «дияволи» пряниками не розкидаються, «дияволи» розкидаються бомбами. І науці пора визнати їх. Але, на щастя, є сили в Космосі, які хочуть добра людям, нашій планеті, усьому живому.

— Гаразд, сідайте до нашого столу Віро, — припрошує жінку Президент України. — Кажіть, де ви були, хто вас пригощав пряниками, і що б ви хотіли нам розповісти? Якби не цей вибух у штабі, я ще міг би припустити факт елементарного кримінального тероризму. Тепер я певен: терористи діють за чиєюсь вказівкою. Схоже на велику політичну акцію.

— Можливо... тільки я не певна.

Втручається в розмову контр-адмірал Севастьянов і просить Віруню пригадати все-все. Як вони опинилися на дні моря? Начебто їх торпедували, це так? Дуже схоже на події 45-го. Тоді також випірнув якийсь дивний підводний човен, вони, себто весь екіпаж, втратили свідомість і... опритомніли аж через півстоліття. Виходить, не обійшлося без космічних сил. Тільки цього разу космічні сили діяли в іншому напрямку: вони не торпедували, не вганяли нікого в часову діру, не чинили лиха, а з’явилися, як добрі духи.

Російських Президент стримано сміється: чортівня якась! Космічні сили, часова діра, добрі духи!.. Він не вірить у такі дивацтва, він переконаний тільки в силу атома, в неподужність ядерної зброї, в раціональність державної політики.

Йому заперечують. Мовляв, з’явилися нові факти й свідчення, і вони змушують по-новому оцінювати давні аксіоми. Російський Президент байдужно відмахується: він не вірить! Росія була й лишиться незрушним бастіоном стабільності. Антитерористична кампанія на Кавказі майже завершена. Союз Східних Держав не має сил (та й бажання) виступати проти Світового Атлантичного Бастіону. Такі балачки умисне роздмухуються панікерами і авантюристами. А вибух у штабі Чорноморського Флоту... то й що? Росія вистояла не таке. І цю трагедію вона зуміє подужати.

Тут Віруня просить слова, і не чекаючи дозволу, несміливо відводиться з-за столу. Чоловіки насторожуються. У російського Президента іронічно звужуються очі. Що вона хоче сказати, ця мила, дещо зафантазована жіночка? Полякати їх поганими прогнозами? Гаразд, хай говорить.

— І я скажу, скажу, товариші Президенти і адмірали, — знаходить у собі мужність Віруня. — Не всі з вас повірили в те, що пережив мій дідуля і ви, Вікторе Степановичу, на своєму славному «Салюті». Але то було в минулому. Я ж мушу сказати вам про те, що доля «Салюту» була попередженням. Послухайте востаннє. І послухайте «космічного брата». Так, я розумію, це абсолютно комічно і наївно, це просто казочка для дітей. Та що ж я маю зробити, коли це правда?

— Конкретно? Яка правда? — роздратовано кидає Президент Росії.

— А ось яка, — прямо, з викликом дивиться йому в лице жінка. — Ми всі на порозі великого лиха. Дуже великого лиха! І про нього вас попереджають «космічні брати». — Віруня глибоко вдихає в себе повітря, лице її блідне, жили на тоненькій шиї напружуються. — До нашого кримського берега наближаються кораблі... ви мусите зупинити їх і самі пересвідчитися: ті кораблі везуть біду! Замасковану біду! В їхніх трюмах — тисячі терористів, бандитів, озброєних зарізяк, на їхніх палубах замасковані ядерні гармати... Ви можете думати що завгодно про мене, про дурну, наївну жінку, яка лякає вас, наганяє жах на ваші мужні серця. Зупиніть їх! Доки не пізно, зупиніть їх, благаю вас, панове президенти і адмірали!

Президенти міркують по-різному. Російський не хоче вірити в усі ці жахи й наслання, йому не страшні бандити з їхніми погрозами, з їхніми ядерними пристроями на замаскованих кораблях. Росія все подужає, Росія — то велич і могуття!