Аж тут озивається на тумбочці радіопристрій. Дзвонять зі штабу? А звідки ж? У капранга Севастьянова нема охоти зараз вириватися з цієї похмуро-величної атмосфери. Проте настійний радіосигнал вимагає уваги, і капранг вмикає апарат:

— Так, слухаю... капранг-2 Севастьянов... — І тут же, мов ошпарений, зривається на ноги, виструнчується: — Товаришу командувач військово-морськими силами Російської Федерації, капранг-2 слухає вас!

— Що ти там галасуєш, капранг-2? — бурчить добродушним тоном далека Москва. — Сядь, прошу тебе... Отак краще. І викладуй усе по порядку.

Капранг-2 переповідає події останніх днів. Згадує й про втручання космосу. Це не химера, не фантазія, сталося те, що мало статися рано чи пізно. Всесвіт вступив у контакт з Землею. І тут в Севастополі багато хто схиляється до думки, що голос Всесвітнього розуму вартий уваги.

Далекій Москві багато з почутого здається дивним, просто таки неприродним, одначе Москва налаштована на серйозну розмову, у Москви є свій план дій, і для його втілення в життя потрібні нові сили, нові духовні й вольові потенції. Починається грандіозна кампанія боротьби зі світовим тероризмом. Не з окремими людьми, тим паче не з народами — будь-то арабським, чи африканським — а з жахливим феноменом підступного, брутального терору проти людей. І це вимагає мобілізації всіх планетарних ресурсів, зміни методів і концепцій. Москва готова до кардинальних змін в ситуації. Більше того, вона вважає за потрібне рішуче змінити керівництво Чорноморським Флотом. Пропонується нова кандидатура командувача. Як на думку Москви, особисто президента Російської Федерації, ця людина цілком визріла для крутого повороту справ у Севастополі.

— Очевидно, вам видніше, товаришу командувач, — озивається з деякою непевністю капранг-2.

— Пропонуємо стати командуючим ЧФ вам, Вікторе Степановичу.

— Як це?.. Може, я неправильно вас зрозумів?..— запнувся Севастьянов.

— Абсолютно правильно зрозуміли. Потрібна ваша згода, і ми посилаємо вашу кандидатуру на затвердження міністру оборони.

Севастьянову на хвилю забракло повітря, він аж присів на стілець.

— Якщо це наказ, я згоден, товаришу...

— Все. Питання вирішене, — повеселів голос командувача ВМФ Росії. Видно, варіант призначення був запропонований ним, а реалізувати свої заміри завжди приємно. — Тільки пам’ятайте одне: вирішуйте все в глобальному масштабі. У вас буде шанс показати світові, що Росія вміє мислити глобально.

— Якщо дозволите слово, то й... космічно.

— Космос вже стукає в наш дім. Дійте рішуче, схвалюю повністю.

Тепер Віруні час і до шпиталю. Призначення капранга-2 командувачем флотом, про яке вона щойно почула у каюті, річ чудова, однак для Віруні нічого в житті тепер не є важливішим і чудовішим, аніж життя її врятованого художника. Мусить його негайно провідати. Хай і він почує про цю дивну новину.

Підхопила десь на вулиці випадкову машину, помчала по сухому, спаленому літньою спекою Севастополю, ось уже й морський шпиталь, ось і знайома бабуся-гардеробниця в фойє. Здавати в гардероб їй нема чого, то вона хутко злітає широкими сходами на третій поверх, шарпає двері і бачить... Боже, що це? Чому тут стільки сторонніх? Правда, всі в білих халатах наопашки, самі чоловіки, молодого віку, уважні, поштиві, сидять на стільцях навкруг її Теренса. І що ж вони роблять? Що, власне, робить Теренс? Він перед мольбертом, він малює щось, водить по ватману олівцем.

Аж тут Віруня впізнає декого з гостей. Це молоді севастопольські художники. Мають свою студію військових мариністів. Прийшли провідати свого американського колегу, знаменитого художника Теренса Реттігана!

Побачивши Віруню, всі зриваються на ноги. Один з них, знайомий Вірунін живописець Микола Стагній лагідно обнімає Віруню.

— Пробач, сонечко, що порушили спокій твого друга, — каже він. — По місту пішли чутки, що якийсь американський майстер живопису вмирає в лікарні. А він, виявляється, уже сів за мольберт!

Гомін, шум, веселі слова, радісні жарти, досить прямолінійні натяки про контакти, які б варто було встановити між Каліфорнією і Севастополем, якби для цього були кошти...

— Потрусимо мого старого, і кошти будуть, — досить рішуче обіцяє Теренс і благально дивиться на Віруню. — Ти могла б організувати нам морську прогулянку? Колеги кажуть, що з моря дивовижна панорама міста. Я хотів би зробити побільше замальовок.

Якщо просить Теренс, Віруня ладна прихилити йому небо. Аби він почувався здоровим. Бо рана ж іще... Чи не нашкодить такий вояж? Та молодий художник не відступає від свого прохання: в море! Тільки в море! І десь за годину невелика військова шхуна виходить зі статечною компанією малярів із Севастополя. Сонце, Правда, вже хилиться до обрію, але літні вечори довгі, і Віруні здається, що яснішого дня вона не знала ніколи. Теренс сидить серед нових знайомих, лагідне море розгортається перед ними, позаду зосталося місто, сірі кораблі завмерли біля причалів. Хто б міг подумати, що це військова фортеця? Що на отих броньованих бойових велетнях зачаїлася смерть і ця мирна тиша лише омана?

Хтось із художників згадує війну, які криваві бої колись точилися на тих кручах, море було постійно в димах, фашисти штурмували фортецю і з моря, і з суші.

— Та й зараз всякого трапляється. Не буду вам казати, ви самі дещо пережили, — нагадує котрийсь з колег американцю. — Боюся, що школа морських баталістів ще матиме роботу.

Від такого прогнозу всім зробилось невесело. Одначе тему розвивати не стали. Годі згадувати про ту кляту війну, аби нової не вибухнуло. Та й до чого тут війна, на оцьому морському просторі, під вечоровим лагідним сонцем, під свіжим, духмяним вітерцем, що всякий смуток і всяку тугу миттю розвіює.

Вітерець, правда, подужчав, хвильки здійнялися, якась наче тривога відчулася в повітрі. Віруня вже хотіла піднятися в капітанську рубку й запитати керманича, чи не час би повертати назад, наплавалися, годі. Бо й справді якось вітряно стало, хмуро, і берег вже ген-ген затягнуло вечірнім туманцем. Слава Богу, хоч здогадався керманич ввімкнути музику, але знову ж на горе ввімкнув якусь тужливу мелодію, своєї печалі додала, свого настрою.

Втім молоді художники не падали духом. Вірунька врешті здогадалася, що було тому причиною. По руках товариства ходила пляшка, ще й, здається, не одна, було чим і закусити, на радість і на втіху, тож хай собі супиться небо, а на палубі шхуни не вшухає весела балачка.

І раптом — кораблик струснуло. Гуркітливо струснуло, наче він напоровся на скелю. Ледь не попадали художники на палубу. Господи, з чого б таке лихо? І тут кораблик дав різкий крен. І за мить почав занурюватися в воду. Віруня нічого потому не пам’ятала, накотилася хвиля, і вона втратила свідомість...

Опритомніла від яскравого світла. Повернувши вбік голову, побачила Теренса, весь гурт художників. Всі сиділи на чомусь м’якому, мовби на великих, надутих подушках, і під спинами теж було м’яко й зручно. Високе приміщення, залляте рожевим сяйвом, рожеві стіни, рожева підлога, навіть якийсь рожевий настрій в усьому. Тепер ясно: вони полонені чи хай — врятовані кимось, вони десь в загадковім помешканні, але, видно, ставлення до них якнайкраще, за ними доглянуто, після страхітливої катастрофи на морі хтось потурбувався про їхній порятунок, хтось опікується ними.

Цей «хтось» непремінно має з’явитися. Ось він уже й стоїть, мовби випливши з рожевої стіни, стоїть у спокійній позі володаря, обриси його дуже розвезені, контури непевні, стоїть собі людина, наче вбрана і наче гола-голісінька, до гостей не підходить, вичікує чи вагається.

І раптом з якогось дива кожен з присутніх, Віруня в тім числі, почули у собі його голос, почули мову свою. Треба ж такого дива. І в тій мові дуже ділові інтонації. З нотками вибачливості. Мовляв, скоїлося лихо. Шхуна їхня була кимось протаранена, замах було вчинено на неї чи що, і довелося рятувати своїх давніх друзів. В слово «друзів» господар вклав максимум тепла, справжнього, щирого тепла, і щоб у тім не було сумніву, нагадав з невидимим усміхом: