Віруня різко підвелася, на ній червоний сарафанчик, волосся розтріпане. Чим вона може домогти?
— Тільки ви можете... ви здатні врятувати його!
— Не розумію, містер Реттіган.
— Зараз... чекайте хвилинку, — майже благальне видушує з себе старий політик-банкір, і його кістлява рука добуває з кишені піджака маленький аркушик паперу. Простягає його Віруні. — Читайте!
У Віруні змружились очі. Враз ожили. Проясніли. Спалахнули радістю. Господи, що це? Що за благовіст? З папірця на неї дивляться розвезені, немов проступаючі з туману слова: «Тільки та, що найпалкіше кохала його, має змогу подарувати йому життя. Чому не сидить вона біля нього? Чому не вірить у нього?»
— Які страшні слова!.. Не знаю, що вони значать, пане Реттіган. Я справді його палко кохала, але що я можу...
— Міс Віро, повірте, я сам нічого не розумію, — белькоче барон, трохи отямившись, і сідає на стілець біля жінки. — Хтось його лишив в моїй кишені, цей дивний папірець. Коли ми клали тіло мого дорогого сина в труну, мені зненацька щось страшенно запекло в грудях, і я добув з кишені цю записку.
Віруня встає з койки, обсмикує на собі сарафанчик.
— Він кличе мене... Я мушу йти...
— Але ж звідки це? — запитує сам себе Реттіган.
— Не знаю... мабуть, Бог. Я йду до нього. Віруня забирає в барона аркуш і виходить з каюти.
Що ж, може, й справді Бог чи Провидіння вказало цій молодій жінці шлях до великого подвигу, до порятунку Теренса. Та як би там не було, барон не забув своєї головної мети, з якою він прийшов на цей корабель. Йому потрібний човен. Де той молодий капітан-лейтенант, який зустрів їх біля трапу?
Ось він іде назустріч банкіру Реттігану. Дуже поштивий, дуже симпатичний молодий офіцер в якомусь старомодному темно-синьому кітелі з бойовими орденами на грудях.
— Де моя онука? — питає він барона.
— Побігла... Дай Бог, щоб не даремно... — каже Реттіган. — А я вас благаю... Вам мусив дзвонити контр-адмірал Севастьянов... Я про моторного човна, яким я поїду до тих, що там на лінкорі. Бо може статися лихо!
— Човен за кормою. Якщо ви справді зважилися на цей крок.
— Все вирішено. Але мені потрібна вибухівка... Все, що у вас є... І якомога хутчіше! Це обговорено з контр-адміралом.
Тут підходить і командир «Салюту» капранг Севастьянов, тисне руку баронові. В чому річ? Потрібна вибухівка? І багато? Капранг починає все розуміти. Насупив брови. Хвилиночку! Капранг кидається в бойову рубку, про щось розпитує високе начальство. За мить повертається. Дозвіл є, містер Реттіган! Хоча не зовсім ясно, як це буде здійснено. Після такого шаленого вибуху ніхто на лінкорі не врятується. І містер Реттіган також.
Тоді барон Реттіган дістає з кишені ще один папірець і показує його командиру корабля. Це від невідомого благодійника... друга записка, яка запекла йому груди. Заклик до рішучої дії. Він мусить виконати його заради свого любого сина!
Севастьянов не зовсім довірливо читає розвезені, мов з туману проступаючі слова: «Якщо ви здатні на жертву в ім’я свого Теренса, не вагайтеся ні хвилини. Ми допоможемо вам».
— Бачите... Кожна мить важить...
Справді дивовижна загадка. Але в ім’я сина... Гаразд, вибухівка буде. Її приносять з трюмних відсіків. Складають в моторний човен, коричневими брусками, важкими коричневими брусками, якомога більше, до такої міри, що моторний човен занурюється мало не до ватерлінії. І все це щільно прикривається брезентом. Ще й зверху кидається якесь старе мотуззя. Повне й цілковите маскування.
— Востаннє питаю вас, містер Реттіган, — звертається до барона в моторці суворо владний капранг Севастьянов, — чи розумієте ви, що цього три-нітротолуола вистачить на моментальне знищення всього корабля?
— Так, я все розумію, містер Севастьянов, — зігнувшись біля мотора, бурмоче старий банкір. — Чекайте! Я мушу влаштувати їм такий феєрверк, щоб уся ця кавказька банда запам’ятала собі навіки.
— У вас мусить бути годинниковий механізм.
— Обійдуся без нього, — мотузиться біля двигуна барон. — Якщо вони вволять моє прохання, феєрверка не буде.
Барон сідає на брезент — дарма що незручно — і натискує на кнопку двигуна. На обличчі його вираз похмурого піднесення, якась фантастична одухотвореність. Ревище мотора розлунюється по затоці. Сіренький, зібганий дядечко, володар всемогутнього «Мажестіка-12» вирулює з бухти у відкрите море.
А в бойовій рубці іде хаплива нарада. З радіоп-ристрою лунає спокійний голос контр-адмірала. Син наказує батькові. Син одержав цілковиту владу в межах військової бази, ба навіть і всього міста. Командувачу після всього пережитого стало недобре, підвело зношене серце, і тому Севастьянов сам насичує своєю волею і своїм оптимізмом всі клітини флотського життя.
Якщо баронові не вдасться виконати свій задум, все мусить бути в повній готовності до упереджувального удару по терористах. А це означає, що може виникнути якась критична, хай найкоротша мить, коли після запуску вбивчих ракет по лінко-ру-бунтівнику кавказькі терористи встигнуть натиснути на кнопку пуску і кинуть свої страхітливі ядерні ракети на місто.
— Тому я прийняв рішення: почати негайну евакуацію населення! Всі автобуси, весь наявний транспорт задіяно для вивезення цивільних, найперше дітей, хворих з лікарень, немічних і старих. Транспортуємо їх подалі в гори.
— Контр-адмірале, яке моє конкретно завдання? — питає у сина, у свого рідного сина капранг-2 Севастьянов.
— Пошли своїх людей на кораблі і дай команду всім екіпажам цієї ж миті покинути порт і базу в цілому.
— Невже вони здатні...
— Татусю рідний, багато говориш! лунає з динаміка голос контр-адмірала. — Не виключено, що серед екіпажів є агенти терористів. Надто з призовників Кавказу. Кожне наше слово, ти розумієш...
— Я все розумію, контр-адмірале, — тихим голосом озивається командир корабля. І тут же до Сержа, який стоїть поруч нього в бойовій рубці: — Мені аж млосно зараз стало... Якщо лінкор встигне вдарити першим... — Він раптом похоплюється: — Слухай, а як там наші? Домашні? Я то — старий вдівець, і Сашко мій давно в Москві в інституті Курчатова, і внуки з ним, а твій Олег з Ніною, і Вірунька...
— Вірунька побігла в морг, — насупився Серж-каплей. — їй дав якусь записку барон... Стривай! Ану глянь в бінокулярну трубу, де він, наш великий американський герой?
— Уже не видно. Мабуть, пройшов Равелін, — супиться в окуляр труби командир корабля. — Іди посилай вістових. І щоб не гайнували ні хвилини. Бо, чесно кажучи, я не дуже вірю в великий подвиг нашого барона.
— Батькове серце, воно на все здатне, Вікторе Степановичу, — робить глибокодумний висновок Серж і хутко іде до трапу.
* *
Дідусь Реттіган тисне на сектор газу, йому мало швидкості, він забув про страх, про обережність, він певен, що ті на лінкорі вже гнойовими жуками виповзли на палубу і чекають його. Барон аж підгецькує на цупкому брезенті. Бризки б’ють йому в лице, все баронове тіло напружилось, як у молодого легеня. Хто б міг подумати, що тобі, містере Реттіган, після розкішних офісів на Уол-Стріті, після пишних прийомів в президентському палаці, гучних тостів, сяючих лімузинів, славлень на широченних екранах телевізорів випаде отака скажена гонитва до смерті!
Каліфорнія, певне, вже обізвалася. Власне, голос «сірих», голос найжорстокіших космічних убивць, які володарюють над усім чорним світом землі. А коли так, то й балачка на лінкорі буде особливою. Ці, що вбили його сина, знають пошану до «Мажестіка-12». І мусять виконати його веління. Мусять!
Лінкор усе ближче, сіре громаддя його виростає з морських глибин сталистим муром, на палубі якісь крихітні постаті, метушня, неспокій, там не знають нічого, там готові до нових наказів. Реттіган збавляє оберти двигуна і моторка робить під сірою сталевою стіною крутий віраж.
Зі спущеного трапу якийсь кавказець кидає йому линву. Мовляв, зачіпляйся! Йому подано руку, ось він, забувши про вік, переходить на трап і впевнено іде вгору.
