Ми побачили, як наростала жорстокість ваших воєн, їх масовість і бузувірство. І коли ми нашими радіо і телесистемами отримали перші відголоски-стогони розстрілюваних по масових катівнях, по ваших так званих газових душогубках, коли нам стало ясно, що воєнні руйнування на ваших війнах досягли неприпустимих меж, ми на найвищій нашій раді, званій «Радою спокою», вперше дозволили собі гнів, і той гнів вилився в думку: ми мусимо втрутитися, ми мусимо припинити бунт живих клітин на розтерзаній планеті Земля!
Звісно, ми здатні були тільки на обурення, бо ж у нас не було ані військ, ані поліції, не було навіть елементарної зброї, якою можна когось убити чи привести до покори.
Чим би все закінчилося, невідомо. Аж тут Космос потрясла поява «сірих» руйнівників, про яких ми вже сказали вам. Це означало кінець світового Розуму, «сірі руйнівники» мали привести Всесвіт до цілковитого хаосу і розладу. І тоді ми, «світлі», рішуче втрутилися. Ви запитаєте, як саме? А ось як.
В травні 1945 року (за вашим земним часом) «сірі» вперше зважилися підняти руку на людину і кинули ваш корабель під назвою «Салют» в часову дірку, аби чинити над ним досліди. Ми змушені були діяти. Через 55 років земного часу ми силою Космічного Розуму повернули корабель «Салют» на старе місце, тобто в його майбутнє життя. Мусили квапитися й далі. Ризик перетворення людського єства в «сіру» потвору був надто великий. Ви ж пам’ятаєте, що в кінці другої великої війни один з володарів «сірого» суспільства Адольф Гітлер, будучи покірним знаряддям світових руйнівників, вперше в історії спробував вийти за межі земного тяжіння в пошуках своїх «братчиків». З бази Пенемюнде на острові Узедом Гітлер запустив ракету з трьома пілотами, маючи на меті налагодити контакт з позаземними «сірими» цивілізаціями. Все це закінчилося нічим. Рівно через 47 років ракета, послана фюрером, повернулася на землю і впала в океані, де й була виловлена американськими кораблями ВМС. В ракеті знаходилися живі й неушкоджені німецькі астронавти, яким не вдалося виконати покладену на них місію. Тепер ми знаємо, що вони втрапили в часову дірку. Але з цією ракетою, посланою «сірою людиною» Адольфом Гітлером, все закінчилося більш-менш щасливо. Чого не скажеш про іншу спробу фюрера. Вона мало відома народам землі. І закінчилася для учасників її трагічно. Фюрер, перед самим кінцем свого жорстокого панування, намірився завдати удар по Нью-Йорку і послав туди свою найбільшу ракету-велетень, щоб ударити нею по найлюдніших районах міста. Космічний Розум, осягнувши вандалізм цього заміру, припинив її політ. Ракета була зупинена в верхніх шарах атмосфери, стався раптовий перегрів її оболонки, і вона згоріла. Ніхто тоді гадки не мав, що це була наша акція, наше застереження, в якій виявився гуманний дух Космічного розуму. Та то справа минула. Космічний Розум перешкодив польоту ракети-гіганта, знаючи, що вона не могла б уже нічого змінити в перебігу подій великої війни. Просто не вільно було допустити ще однієї трагедії, бо тих трагедій у війні сталося й так безмір».
В каюті на довгу хвилю западає тиша. І не розібрати: це справжня тиша, чи й далі ллється отой голос, і в душах кожного бринить звук прощання. Він зник, давши надію на повернення. Й від того всім якось впевненіше. І хочеться хутчіше починати щось робити. Діла не ждуть. Життя в розгоні.
— Ну, як вам — наш, старший вчитель і наставник товариш Космос? — озивається першим капранг Севастьянов. — А говорить так, немов живе з нами.
— Або ж, пережив всю нашу минувшину, — докинув Серж Сікора.
Тоді подає голос контр-адмірал. Виявляється, для нього це зовсім не новина, що оце він зараз почув з «червоного ока». Дивно тільки, чому за десятки літ по війні наші історики і вчені не розкрутили такий виграшний момент: Гітлер уже замахувався на найбільше місто в світі... Себто сучасні терористи, які вирішили вчинити там свою колосальну криваву аферу, по-суті повторюють зади фюрера.
А це значить, що їх має спостигти така ж гірка участь, як і мракобіса фюрера, — робить резюме капранг. Погладивши свої спадисті вуса, він піднімає очі на свого сина (боже ж мій, молодшого від батька на роки і роки!): — Дорогий контр-адмірале... пробач, дорогий Михайлику, ти щось говорив про новину-неновину...
— Абсолютна неновина! — жвавішає контр-адмірал, мимоволі ніяковіючи під скромним, зніченим поглядом свого молоденького батька-капран-га. — Можу навіть по пам’яті процитувати вам з книги одного солідного письменника-дослідника. Він вивчив всі події навколо німецьких ракетних запусків, все, що стосується «Фау» в її найрізноманітніших модифікаціях. І, виходить, наш космічний Брат абсолютно має рацію.
— То фюрер стріляв по Нью-Йорку літаком-сна-рядом «Фау-1» чи «Фау-2»? — питає Серж.
— Він стріляв особливою зброєю, ракетою небачених розмірів і потужності, з дальністю польоту...
— Ти, сину, краще цитуй за автором, — радить чемно молоденький батько-капранг.
— Так от, — починає контр-адмірал. — Під самий кінець гітлерівського режиму на горі виникла «ідея» приголомшити захід ще однією супер-зброєю — гігантською космічною ракетою...
— Пробач, синку, уже тоді вживали такий термін: космічна ракета?
— Ні, так її назвали конструктори. Мабуть, були певні, що обов’язково зуміють вирватися в космічний простір. Там був дивовижно талановитий інженер-конструктор на ім’я... здається, Зіппе. І, до речі, великий патріот, антифашист. Був зв’язаний з польським підпіллям, ледь не потрапив у руки гестапо і врятував його... Кальтенбрунер, перший після Гімлера катюга в Німеччині. Ну, то особлива тема. До Зіппе виявляв симпатію сам фюрер, дуже вірив, що Зіппе дасть йому змогу «присмажити» зад американським плутократам. Над цією ракетою-велетнем Зіппе працював під командою генерала Дорнбергера, одного з винахідників «Фау». Одним словом Зіппе старався з усіх сил довести ракету до пуття і водночас тихенько собі підсміювався в кулак, знаючи, що вона далеко не залетить. І от збудували. Буквально при останніх подихах нацизму. Сплановано і змонтовано було цей колос довжиною в 29 метрів із зарядом нітрогліцерінової вибухівки в 350 кілограмів на ракетній базі Пенемюнден на острові Узедом. Назвали її скромно, хоча й не без претензій: «Америка-А 9-10». Мовляв, хочете, не хочете, а в Америку ми вцілимо. Радіус дії її був приблизно 5 000 кілометрів, себто стільки, щоб вдалося дотягнути до Нью-Йорка і вчинити там паніку. Але перед цим малося послати в Штати диверсійну групу «Ельстер», яка б, натуралізувавшись в місті, встановила на одному з хмарочосів маяк самонаведення. Одразу ж скажу, що групи наведення — їх посилалося дві — фюрерової місії не виконали. Одна на підводному човні стала на мілину біля самого Нью-Йорку, і там її хутенько злапала поліція. А друга вискочила десь на півдні, біля Флориди і три дні блукала по штатах, доки її не виловили американські бойскаути. Ось тоді фюрер, не втрачаючи сподіванки на відплату, й вирішив загнати на той світ смертника. В ракету, в оцю саму «Америку», всунули якогось йолопа з СС штурмбан-фюрера Магнуса Шредера. Все відбувалося в січні 1945 року. Можете собі уявити ідіотизм! Радянські війська вже виходять до Одера, східний німецький фронт фактично розвалюється, а Шредер займає місце в ракеті. Дали старт. Ракета піднялася в небо, Шредер вчепився в важелі, а ще більше, мабуть, за кишеню, де лежав для нього спеціальний лист від Гітлера. Тим листом обіцялося, що в разі влучання в Нью-Йорк, як тільки світ дізнається про його подвиг, йому моментально присвоюється звання групен-фюрера, себто він стає посмертно генерал-лейтенантом СС, він, хоч і мертвий, входить в пантеон героїв рейху, його сім’я житиме у вічній славі й достатку, німецькі школярики в школах зубритимуть тексти про нього...
Короче, Шредер тішився райдужними мріями і не знав, що мудрий Зіппе давно прорахував наперед його гірку долю, що ракета, не встигнувши вийти з щільних шарів земної атмосфери, нагріється до скаженої температури, стане вогняним факелом і згорить. Так воно й сталося. Останнє, що почули на командному пункті в Пенемюнде, був істеричний крик Шредера: «Господи! Та вона ж горить!.. Мій фюрер, я вмираю!.. Благаю вас, мій фюрер, я вмираю вашим героєм і вірю у вашу обіцянку — бути призначеним групен-фюрером СС!.. Хайль зіг!..» Більше не донеслося з ефіру жодного звуку. Певне, Шредер, розкусивши ампулу з ціаном, вмер над просторами Атлантики. А ракета, ясна річ, впала в океан.
