— Недобра прикмета! Ви знаєте, що цим знаком передав нам той хижий душогуб? Він, гаспид, рече: «Я прийду до вас через стонадцять років, приведу з печер нових братів-приблуд, і ми стопчемо вас і ваші ліси дотла!»
— Ну, коли-то воно було! — загув розважливо Вертутій.— Воно, може, колись і було, та давно спливло. А може, це й просто вигадка або така давня пригода, що вже
вся мохом обросла. Зараз не ті часи. Отроки наші лісові в школу ходять, та й ми з вами, кхем, вже не теє... У вас музей, а в мене вітряків наплодилося, що ого-го!
— Воно, брате, не все, що старе, то й древнє,— мудро зауважив Сиз XII. — Буває давня пригода правдивіша і живучіша за теперішню. І я б думав, що все те старе й мохом побите, та от чуєте: оте нудливе виття-перегукування над озером... Щось на дуже погану пам'ять воно навертає...
Однак нічне виття віддалялось, затихало, глухло в лісах, і Чублик навіть подумав: а може, то йому спросоння здалося? Може, нічого й не було?
Вони вже підпливли до широкої греблі-загати. Похмуро здиблювалися вгору вивернуті колоди, корчі, корневища, весь той чортолом, з якого було колись нагорнуто греблю. Між колодами ховалась принишкла темрява, і десь видзвонював струмок, збігаючи вниз під греблю.
Всі троє примовкли, обережно зійшли з човна.
Вертутій взяв довбанку на плечі і сам, крекчучи, поніс її нагору, крутим косогором у Верхнє озеро.
А ось і воно, Верхнє озеро. Ще більше, ще розлогіше за перше. І місяць тут світив ясніше.
Підпливли до мілкого піщаного берега. І здалеку почули: на березі щось рівно, басовито гуло, як гудуть бджоли на пасіці. То невтомно, день і ніч, працювало Вертутієве господарство: сотні, тисячі млинків. Вони хлюпотіли, перелопачували воду, співали, виторохкували, хурчали,— і все те зливалося в густе джмелине гудіння. Вертутій ожив, закахикав, швидше прив'язав човна і став покваплювати Сиза: ну як вам, мовляв, подобається музика в моїх володіннях?
Гарне місце вибрав для себе Вертутій! Під місяцем сяяв високий пагорб білого- білого чистого піску. І на пагорбі, який овівали вітри з усіх боків, стояв древній корч, ні з яким корчем його не можна було сплутати: на дверях, на віконницях, на димарі, на дашку — скрізь стирчали, тяглися вгору вітрячки. Були вони різні, великі,й маленькі, були й зовсім мініатюрні, співали вони всі теж по-різному, бо зроблені були так: одні з дерева, інші з очерету, а ще інші — з кори, берести, червоного лубу, кленових вертлячків, засушеного листя, з жолудів. А були тут млинки навіть із черепашок, з великої риб'ячої луски, з лебединих пір'їн. І це тільки ті, якими утикав , Вертутій свій зчорнілий від часу, трохи розхитаний вітрами корч.
Далі за корчем починалось царство водяних млинків. З піску Вертутій намив і нагорнув під пагорбом старовинні фортеці, башти, мости, прокопав канави. З озера пустив у канали воду і поставив на протоках рівно двісті водяних млинків. Уявляєте: двісті лотоків і двісті дерев'яних коліс, які б'ють, крутять, переганяють розшумовану воду, і те лопотіння, той шум день і ніч не стихають над озером.
Нарешті, найбільша гордість Вертутія — два ряди піщаних млинків. Згори вузькими жолобками сиплеться на них чистий, ніби пересіяний пісок, і млинки з сухим шелестом крутяться, весело гомонять, збиваючи золотими колами дрібний піщаний
пил. В повномісячну ніч любив тут посидіти Вертутій, послухати вічний шум води і піску на березі і філософськи промовити до неба: «Воно, звичайно, м-да, якщо воно, конєшно, той...» І скріпити свою думку солідним прикашлюванням: «Кхем!»
Ось тут і присіли відпочити наші подорожні.
А вони таки добре стомилися: і динями, і втечею від Хворощі, та й скупатися довелось їм в озері. Отож сіли розморено на піску і замислено слухали, як плюскотить вода у лотоках, як гудуть вітрячки на корчі.
Чумацький Віз поволеньки-поволеньки опускав своє зоряне дишло донизу, вже почало сіріти на сході. Млявість, втома огортали нашого Сиза. І тоді над головою його безшумною тінню промайнула зозуля. Сиз знав: то вона нагадує йому — треба швидше повертатися додому, до свого корча, бо скоро світатиме. Та і Вертутій бачив, що затримувати друга не можна: коли б тільки зійшло сонце, вони б тут же попадали на піску і заснули б, і вже ніщо не розбудило б їх до вечора.
Хутенько розпрощалися. Вертутій допоміг спустити човна у Нижнє озеро.
Блідли зорі у високому небі, легенький туман курився над водою, і Сиз налягав на весла, щоб до схід сонця доскочити додому.
В себе під горою він прив'язав човна. Закурив люльку. І з димком почимчикував сходами нагору. Сходи у нього повзли вгору, дуже довгі, скрипучі, з маленькими лавками для перепочинку, з різьбленими поруччями і стовпцями, на яких висіли ліхтарики. Сиз ступав неквапно, часто зупинявся, заглядав у кожний ліхтарик. «Ну що ж, пора спати!» — казав світлячкам. І ліхтарики гасли, гасли за ним, вгорталися в сиву передранкову сутінь.
Підійшов Сиз до ґанку, ще раз потягнув міцного буркуну. І довгим чубуком торкнув, зупинив один вітрячок, той, що крутився за вітром, а тоді зупинив другий, що крутився проти вітру. Веселе хурчання стихло. Добрих снів побажав Сиз корчеві, вітрячкам, озерові.
Ступив на поріг і враз...
Ні, то йому не здалося! Він побачив це дуже зблизька: з темних кущів на нього блимали, за ним стежили два чиїсь хижі, насторожені очиська.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Погані прикмети: птахи й гриби
Тікають з лісу. Всіх забирають
На раду до професора Варсави.
«Ви вмієте ходити по-королівському?»
— Дорога Мармусіє,— сказав Сиз XII після важкого сну і за звичкою потягся до люльки.— Гляньте, прошу вас, що мені залізло у вухо. Щось гуде й гуде, наче там сидять жуки і тирликають на скрипці.
Мармусія взяла пінцет (пальцями вона б ніколи не дозволила собі братися за ваше вухо), відтягла волохату Сизову варяничку і заглянула. Крім восково-чистої вушної раковини з маленьким пучком волосинок, вона там нічого не побачила.
Поклала пінцет і стримано, з великою гідністю попросила, щоб Сиз і їй заглянув у вухо: щось і в неї шарудить, не дає їй зовсім спати...
Сиз XII заглянув: в маленькому, як дзвіночок, вусі його рідної сестри було світло й рожево, як в чашечці яблуневої квітки.
— Дорога Мармусіє! Можу вам твердо й щиро сказати, що у вашому вусі нічого немає, крім запаху найкращих юхландських духів.
На той комплімент Мармусія холодно зімкнула вуста і спитала: чого б воно другий день їй гуло, як вітром у сопілку? Сиз і сам не знав, що то за морока.
Одягнувся, вийшов з корча.
Лунав над лісом вечірній дзвін пробудження. Сонце вже сіло за гору, і темрява, голуба тиша огортали соснові бори, далекі нетрі з туманом, з сивими дідуганами-пе- ребродами на болотах.
Але той шум, те набридливе протяжне гудіння, підвивання, перегукування... Воно чулося одну ніч, другу, третю. І докочувалося хтозна-звідки, ніби аж від Щербатих скель. Тепер Сиз не просив сестри, щоб вона заглядала йому у вухо. Вже добре чути було: все в лісі заворушилося. Попливли чорні хмари, а під хмарами низько летіли птахи, бігли зайці, тікали зозулі. Хтось бачив, як перебираються на нові місця мурашки, переповзають цілою тьмою. Когось настрахав у лісі зблиск вогню, чад і якийсь протяжний, скрипучий стогін дерева. А старий Лапоня прибіг і злякано розказував усім, що він бачив он там, за березняком, як тікають ближче до озер гриби синюхи.
Важко пливли хмари, несло від Щербатих скель чимось гірким, перепаленим — і лісовий край охопила тривога.
Вже так спрадавна повелось у стовусів і тривусів: в мирну годину всі сміялися з дивака, з вченого самітника Варсави, переповідали про нього і про його парашутики безліч билиць-небилиць, а як тільки гримав грім над головою — всі збігалися до нього.
Було так і цього разу.
Мармусія спорядила брата в дорогу. Зав'язала йому тепле кашне, причесала гребінцем білі пишні вуса і провела до ворітець.
