Литмир - Электронная Библиотека

Поки стовуси билися на лугу, великий гурт печерних, а з ними болотні найманці, потай, по-злодійському кинулися в темряву, до стовусівських жител. Ось вони, на скаку натягуючи луки, пустили стріли з отим чорним вогнем — і сплахнули крайні корчі в поселенні. Горів над озером трухлявий корч діда Лапоні, горіли берези й лави перед школою-лунарієм, горіли човни-довбанки...

— Що ж ви робите? Ану геть від наших корчів! Геть від школи! — закричав услід їм Чублик і сам, без нікого побіг переймати розбишак.

Йому страшно було уявити, що ці потвори влітають, вриваються в підземну школу, в Лунарний зал, де все для Чублика було найсвятіше і найдорожче — і озеро, і зелений дідище-горіх, і місток на острів, і світлячки-ліхтарики, і голос мудрого

Варсави, голос, який звучав, линув, як здавалося Чубликові, із самих склепінь підземелля... Чублик сказав: «Не пущу їх!»

Та хоч би взяв жмутик вогню, який рятує стовусів од печерних, а то нічого не взяв, біг з голими руками, тільки підхватив на дорозі дубовий кілок і з тим кілком, відчайдушно розхристаний, влетів в юрбу печерних і загамселив їх дрюком по спинах, по головах, по ведмежих п'ятах. Печерні відсахнулися, а потім вилупили очі: один! Без вогню! Сам лізе в лапи!

— Рах! Рах! — галаснуло з одного боку.— Рах! Рах! — галаснуло з другого.

Дружно, з гиком і сопінням, страшили навалились на Чублика, а він виривався, молотив їх кілком, бив ногами. Та що міг зробити один проти дикої юрми, проти печерників, які відчули запах тіла і всі, купою, один поверх одного навалились на нього!

Жаль, не було вже зозулі, не було рятівниці. Вона б полетіла до Сиза, до Вертутія, вона б наполоханою тінню своєю промовила їм: «Визволяйте Чублика! Біда, нещастя спостигли його!» ...Від грізних полчищ не лишилося й сліду. З лугу виганяли останніх, недосмалених приблуд. Вже гасли смолоскипи, вже гуртами сходились стовуси й тривуси, стомлено й весело перегукуючись. Підійшов Сиз, витер спітніле чоло і раптом...

— Вертутію! А що то за купа товчеться? Он! Трохи нижче школи-лунарію?

— Ага, ага. Там, по-моєму, б'ються. Може, там Чублик?

І звідти, від школи, почувся здавлений, хрипкий, повний туги юнацький голос:

— Ді-іду-у!!!

— Чу блику, я зараз! Держись! Держись, Чу блику!

Вертутій, а за ним Сиз і ще півсотні стовусів кинулись з вогнями до школи. Вони бігли над озером, під важкими хмарами, і багряні полиски вогнів тривожно освітлювали їхні обличчя. Виринали, виринали з темряви смолоскипи, гнівом і помстою палали очі стовусів, і печерна зграя, яка громила корчі, не стала затримуватися над берегом — один перед одним дременули розбійники в чагарі, в ліс, в глуху ніч, простеляючи собі дорогу димом і тупотом.

Важко добіг Вертутій, всім серцем відчуваючи недобре. Ось тут воно було, живе звалисько... Спізнився! На сірому піску, переритому ногами, лежав загиблий Чублик.

Вертутій, який ніколи в житті не плакав, упав на коліна, уткнувся в груди захололого Чублика і глухо заридав...

Тяглась довга сумна процесія до кручі. Ніч догорала, густий смолокурний дим, який стояв на галявині, на місці недавнього побоїща, спливав за вітром в долину. Чублика несли на зв'язаних веслах. То тут, то там блукали тіні на темному лузі, хтось підбирав згублені у сутичці факели, хтось переносив непритомних і поранених на дорогу. Мармусія зібрала молодих стовусівок і тихо передала: збирайте всі, що є, смолоскипи, запалюйте їх і передавайте наперед.

Чублика супроводжували вогнями до озера.

Ось підігнали човни. В перший сіли Вертутій і Сиз, їм обережно передали тіло Чублика. Довбанка тихо, ніби сама, покинула берег. За нею попливли ще десяток, ще півсотні човнів; все далі й далі розтягувались вони в чорній імлі. І на темному прихмареному озері загойдалися, поринули в ніч дві довгі низки вогників на човнах, які з берега здавалися маленькими дупляними світлячками.

Поховали Чублика на високому пагорбі, недалеко від вцілілих млинків Вертутія.

Вже повертало на світанок, та темрява ще огортала землю, і стовуси йшли і йшли при світі факелів, похиливши голови. За давнім звичаєм, дорослі й малі несли в шапках, в пригорщах, в подолах, у вузликах жменю-дві піску і висипали на могилу. Потроху росла, росла могила, на очах ставала невеликим курганом.

На вершечку його Вертутій поставив берестяний вітрячок, і коли всі стовуси пройшли, коли могила сама забовваніла на голому пустельному березі, вітрячок зворухнувся і затягнув сумну журавлину пісню.

Крізь хмари й туман пробивався на сході млистий світанок, стовуси й тривуси покваплювались додому, з човнів їм видно було: на всьому піщаному березі сіріє два горбочки — висока могила і чиясь важка зсутулена постать.

То сидів Вертутій, зім'явши п'ятірнею лице, і слухав, слухав сумну пісню вітрячка. Отой крик: «Ді-і-ду-у!» — і досі пронизував йому груди.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Останній, який підтверджує

древню істину: все йде, все минає,

а добра кава кро-хоро і світлячки

залишаються на землі

Прийшли і пішли печерні, згинули, як гниле хворостиння під весняною водою. Після них залишилися тільки голі потріскані скелі на тих місцях, де були колись грибні галявини. Стовуси й тривуси знов зібралися до професора Варсави на раду: що робити, як заховати скелі, як запнути чорне каміння мохом і лісом? Професор, за своїм звичаєм, виступив у підземному лунарії з глибокомудрими словами. На очах земляків він взяв суху шишку, вилущив із неї півдесятка зернят — отих плоскобо- ких, з червонястими хвостами-крилатками. Дмухнув на долоню — і соснові зерна штопором полетіли вниз, ніби вгвинчуючись у землю, силою буравлячи суху твердь. «Ось так треба — живим буравом!» — закінчив професор. Одне слово, стовуси й тривуси вийшли гуртом у ліс і засіяли скелі гірською сосною. Малі сосненята дуже погано приживилися на голому камінні, на стрімчаках. А поодинокі печерні розбійники, які ще блукали тоді в болотних хащах, виповзали і крадькома, на зло, виривали з корінням деревця. Війна ця тривала тривала аж до грози, до бурхливої зливи. Хтозна, чи то сама буря, чи, може, професор Варсава так зробив з своїми учнями: від удару блискавки затряслись гори, і обвалом засипало всі виходи з печер. З того дня диких розбійників більше не бачили в цих краях.

А ліс, озера й пуща — все жило своїм одвічним, своїм невсипущим життям.

Заходило сонце, і знов лунав над світом врочистий вечірній дзвін:

Бом,

бом,

бом!

Сторож лісу сповіщав усім стовусам і тривусам, що день закінчився і що пора їм прокидатися — їх ждуть великі й малі клопоти.

Сиз блаженно потягнувся, ніжився у м'яких подушках. Він дозволив собі ще придрімнути, ну бодай одну крапелиночку. Він і не помітив, як в його кімнату, де безладно лежали товсті вчені книги, влетіла якась маленька грудочка. Влетіла, швидко промайнула під стелею і сіла на високий комод.

— К-у-ку, кук! — і вмовкла.

Сиз розплющив сонне око. Ти диви — чудасія! На комоді сиділо — ви ніколи не здогадаєтесь що — сіреньке мале зозуленятко. Воно два рази кукнуло, на більше у нього не дістало голосу.

— Ах ти, моє голуб'я! — засміявся Сиз і потягся до люльки.— Це, видно, тобі сказала колись про мене стара й добра моя зозуля. Правда? Ну що ж, давай знайомитися: я Сиз Дванадцятий, а ти ким будеш моїй вартівниці, сином чи дочкою?

Сиз простяг руки — і на долоню йому сіло мале пташеня. Воно, мабуть, не дуже давно вилетіло із чужого гнізда: пір'ячко на ньому стирчало коротке, а коло дзьоба лежали два жовті кружечки заїдів. Весело і трохи ніби лукаво глянуло зозуленя на господаря: мовляв, а де ваші пухкенькі п'яти, якими так часто хвалилася моя мати?

Сиз не був гордий. Сказав добродушно: «Кхе!» — і потяг на себе ковдру, показав малому свої чисті, свої золоті від блиску п'яти.

Засміявся.

— Рости! — сказав весело. — Набирайся голосу! Як ввіб'єшся в колодочки, сріблом та росою прополощеш собі горлечко на лугах, тоді прилітай. Будеш кувати мені рівно дванадцять разів.

24
{"b":"222968","o":1}