А вода...
І тут Сиз почув про воду щось дуже химерне. Виходить, «сокрушителі» найбільше бояться живої води, бояться її, як лихий вогню. Бо колись їм прамати, якась печерна Гаргара, що викрадала людей, сказала: «О мої любі кам'яні діти! Ніколи й ніде не підступайте до води — вода для вас небезпечна, вона вас проковтне й втопить. Ніколи й ніде не торкайтесь живого вогню, він вас спалить. Ходіте сушею, ходіте скелями і лісами, несіть на стрілах чорний вогонь, а в серці печерну безстрашність — і вас ніколи й ніхто не поборе ні під землею, ні на землі».
Сиз хоч і спав, та тут нашорошив вуха і став потихеньку накручувати собі на вус про ту живу воду і страшний для них білий вогонь. А що воно за «сокрушителі», що то за лиха сила і як від неї спекатися,— про все це ще треба було гарненько помислити й поміркувати.
Одне слово, виходило, що меншого карлика (а Сиз догадався, що то мова про Чублика) розбійники так і не спіймали.
Магава Перший довго і грізно дихав, ганяючи перед собою вітер.
Нарешті повелів:
— Киньте його в темну яму-печеру, розв'яжіть його і пильнуйте у два ока, щоб було рах-рах! А завтра — на допит.
— Pax! Pax! — відповіли дванадцятеро.
Сиза потягли у мішку і кинули в якусь чорну яму. «А розв'язати? — забурчав сонний Сиз.— Що ж ви, гемони, не виконуєте повеління свого ж ідола?»
РОЗДІЛ ДЕВЯТИЙ
Сиз в ямі. Розмова двох
Стражників – болотного і печерного.
Дещо цікаве про Магаву і його
одноплемінців
— Та ну його к лиху! Не будемо розв'язувати. Хай так посидить, спокійніше нам буде. Не втече,— сказав один з підданих, той, що кидав Сиза в яму.
Чулося, як вони прикотили дві здоровенні каменюки, затулили скраю вхід і всілися тут же вартувати.
Один із них позіхнув, аж захрустіли кісточки: видно, добряче хотів спати!
— Слухай, Квасило,— позіхнув тепер другий.— А з якої ти бочки наливав сонного зілля? З дубової чи з березової?
— А кат його зна! Темно було, і я налив з тої, яку намацав у печері.
— Та ти що? Ти знаєш, що ти наробив, рябий телепню! Треба ж з дубової було, там зілля всипляє і слух одбирає. А з березової — навпаки, спиш і все чистісінько чуєш.
Тут вартовий перейшов на тихий шепіт і настрахано вимовив:
— Рах-рах... Якщо з березової ти налив і вусатий карлик все чистісінько чув і підслухав наші секретні розмови — пропали наші голови, Квасило... Тільки взнає Магава, тут нам і кінець!
— А ти не будь дурнем, от що, Дригайло! Прикуси язика, то й не взнає.
Вони примовкли. І спершу один, а потім другий завзято зашкребли потилиці, видно, дуже їм засвербіло в потилицях і дуже було жаль розлучатися з такими добрими головами!
— Давай краще розв'яжемо вусатого, бо ще ударить чолом на нас.
— І на кий біс ми забились у ці гибельні ліси! От скажи: був я чесний болотний страшило. Батько мій звався Квасило, і я звався Квасило. Ловили ми собі жаб — свіженьких рябух і кумок, стрибали з куща на кущ, пускали носом тумани і от... Ех, не життя було — рай! А тут... Послухав дурнів, найнявся, нап'яв на себе вашу печерну шкуру і тепер... Ганяй лісом, як пес, валяй головою дерева і когось там лови круг озера. Що він тут шукає, ваш сокрушитель? Що йому треба на цих поганих озерах? Га, Дригайло?
— А ти що, не знаєш?
— Не знаю! От не знаю і все!
— Темний ти, Квасило, як ваше болото! Може, ти нічого не чув про наше печерне царство і про наші великі походи в підземних катакомбах?
— Та щось трохи чув.
— Щось трохи! Слухай, Квасило, я тобі відкрию великі секрети. Тільки ж дивись — нікому анітелень. Добре? Ну от, слухай: під скелями, на страшній глибині, куди ніхто не потикався з вашого білого світу, народилися ми, печерні сокрушителі. І тільки ми народились, тільки сп'ялись на лапи, як одразу стали під стяги, зімкнулись в грізні полки. А ти помацай мене, Квасило, ти попробуй, які ми дужі й кріпкі: шерсть у нас дротяна, тіло — з печерного каменю, а зуби крем'яні: pax, pax! I їсти ми страшно хочемо — аж скелі гриземо! З'їли ми під землею всіх хробаків, з'їли печерний мох, з'їли все чисто, і тоді Магава провів нас у гроти Сліпого кажана — і ми там добре лапи погріли: всіх кажанів подушили й посмажили! А воно тільки почни, воно ще більше хочеться, дух завойовницький нас розпирає! І ми посунули глибше, в пекельні прірви, де ховаються чорні сови й двоголові упирі. Ох і погуляли ми там, ох і одвели свою душу — все обдерли й понищили, все зрівняли й засипали камінням. І коли в нашому царстві, в печерах, стало тихо й глухо, ми раптом завили од страху й голоду: їсти!.. А кругом — чорно й пусто, стоптано все.
Не ми, а вже наче пекло завило, загула тьма. І тоді грізно крикнув на нас Магава. Він сказав: «Pax, pax! Не вийте, печерні! Я поведу вас вгору, під скелі, у новий, верхній світ. Там побував мій брат-кремнезуб, його звали Мертвою Пащею, він давно розвідав для нас: за Щербатими скелями є долина, в тій долині живуть лісові чоловічки, і ростуть там зелені дерева, і птахів безліч водиться. Там буде для нас їжі й землі — за сто віків не столочимо!»
«А вода, а білий вогонь?» — тихо спитали ми і настовбурчили шерсть. Бо кому з печер, з вічної темряви хочеться лізти у воду ? Під сліпучий вогонь, щоб знайти собі наглу загибель? Ти ж чув, брат Квасило: нас, печерних, вода одразу тягне на дно, а вогонь сліпить вмент!
— А що ж Магава? — спитав простодушний Квасило і вухо наставив до свого балакучого друга Дригайла.
— Магава! «Не бійтесь! — крикнув на нас Магава. — Що нам жива вода? Де зупинить нас ріка, там дістанемо ворога списами. А буде у них білий вогонь... На їхній білий вогонь ми знайдемо чорний!»
Магава вдарив у долоні — і ось привели до нього наймудріших магів. А ти знаєш, брат Квасило, які в нас маги,— вони все вміють. Візьмуть нашого брата, печерного, і обернуть його на що завгодно — на пень, на колоду, на маленького підкам'яного таргана.
Послав Магава у глиб печер магів, туди, де гримлять підземні громи і де кипить смола. І принесли вони чорний вогонь — той, що горить в печерах і від нього ще темніше і ще холодніше стає. Ти бачив, Квасило, наш огонь. Він — як чорна блискавка, він все крушить — гори й скелі, він дерева палить, а тільки не світить і не розганяє темряву. Це вогонь для нас, для печерних. І коли ми озброїлись, коли взяли той вогонь на кінчики списів, Магава сказав:
— Вперед, печерні! Я поведу вас в долину, на нові землі. Ми спалимо ліс і житла-корчі. І там, де зараз пуща й озера, ми зробимо чорну, обвуглену скелю! І буде там ніч, і будуть наші володіння. А щоб ні місяць, ні зорі нам не сліпили, по той бік долини ми поставимо високі гори, вони затулять все небо! І буде там царство тьми і печер, і буде глуха найчорніша ніч — навіки-віків! За мною, страшили!
Ми загриміли в барабани і вже рушили полками з печер, але тут... Що тоді стряслося, я й досі боюсь згадати. Тремчу!..
— Ну, кажи, кажи, Квасило, не бійся, я ж коло тебе сиджу.
— Слухай. Тільки ми розвернулись в печерах, тільки крикнули «рах!», коли раптом... Блим-блим над нами! Блим-блим сліпучим вогнем! Як він залетів під землю, як він проник в наше чорне царство, де тиша й тьма?..
— Хто, вітер?
— Та ну, який вітер! Злий передвісник нашої гибелі — світлячок, ось хто прилетів! З того верхнього світу, од сонця й лісу до нас прокрався. І так спокійно, поволеньки запурхав у печері над нами, над бойовими нашими полками, наче хотів розвідати: хто ми такі, в яких безоднях засіли і якими ходами збираємося вилазити нагору, щоб напасти на ліс і на їхні житла-корчі.
— А може, він просто залетів? З доброї і щирої цікавості? — спитав Квасило.— Побачив печеру і думає: дай подивлюсь...
— Ага, просто залетів! А чого він, вражий, коли угледів нас, не чкурнув назад, а знаєш, що зробив? Він пурхнув прямісінько до Магави. І як блисне над його головою! Ні, ти уяви собі: в глухій печерній темряві як блисне над сокрушителем — Магава ніколи не бачив такого світла, очі в нього вмить засліпли, він аж упав, атремтів увесь од страху, а військо наше в гвалт: «Pax, pax!». Всі ми кинулись хто куди, в печери, в нори, в прірви.
