— А по-моєму, він перегрівся на сонці! — запищав Лаврентій.
— Ет! Вам цього не зрозуміти, — відмахнувся я, а тоді, зиркнувши на провідника, ще раз проказав: — Я хочу поплавати у річці з піраньями.
— І цей чувак планував нашу поїздку?! — не вгавав юрист, хапаючись руками за голову.
Айлтон похмуро глипав на мене спідлоба і мовчав. На кілька секунд знов наступила глейка і конфузна мовчанка.
— Я просто хотів спитати, Айлтоне… ем-м-м… Це безпечно?
Насправді я хотів уточнити, наскільки реальні у мене шанси зберегти м’ясо на кістках, однак через хвилювання не зміг правильно сформулювати питання.
Бразилець почухав спітнілу макітру і нарешті розтулив рота:
— А ти чого хотів? Звісно, це небезпечно… — разом з тим він розумів, що мене не відмовити, а тому замість того, щоб почати моралізаторську лекцію, порадив: — Гарно обстеж усе тіло, прослідкуй, щоб ніде не було порізів. І дуже не бовтайся. Я стоятиму з веслом… ну, раптом щось піде не так.
Лаврентій втупився в провідника і саркастично спитав:
— Ви збираєтесь веслом відбиватись від піраній?
— Ні, — Айлтон зберігав серйозний тон. — Я подаватиму весло Максу, — тицяє пальцем на мене, — щоб швидше витягти його з води.
— Не його, — поправив гіда хлопець, — а те, що від нього залишиться.
Я більше не слухав балачок і почав поволі роздягатись. Алекс розчохлив і ввімкнув фотокамеру, затим ретельно протер об’єктив.
— Сфотографую тебе на пам’ять, — безрадісно пояснив мій товариш, — востаннє…
— Добре, — кажу я, — фотографуй… — потому хутко перелажу за борт і спускаю ноги з човна у воду.
Відчуття приємної прохолоди миттю придушилось колючим страхом. Навіть не страхом, а безперервним напруженим очікуванням, що є значно гіршим за страх. Айлтон взяв до рук весло і випростався на повен зріст трохи ліворуч. Саня, на обличчі якого напрочуд виразно проступило скорботне «Максе, прощавай!», вмостився навпочіпки, тримаючи в руках мій фотоапарат…
Якийсь час, крутнувшись на місці, я тримався на випростаних руках на краю човна, поневолі бовтаючи ногами в каламутній воді. Зрештою, набравшись сміливості, прошепотів:
— З Богом… — і опустився під воду.
Купання посеред піраній
Щойно непроникні й моторошні води Ріо Кларо зімкнулися над головою, моє горло стис болючий напад страху. На якусь мить я просто втратив контроль над собою, через що панічно вилетів з води, знову вчепившись за борт човна. Саня дивився на мене крізь об’єктив фотоапарата.
— Вже кусають?! — натужно крякнув Алі.
Я перевів погляд на Айлтона: він так і стояв з веслом напоготові, схожий на гравця у бейсбол, котрий готується відбити подачу. Невідь-чому провідник здався мені неймовірно смішним. Певно, це виглядало вельми недоречно, але я пирснув, після чого заспокоїв Алекса:
— Ще ні, чувак… Я просто так… Вода трохи холодна…
А тоді повільно опустився у воду і відштовхнувся від плоскодонки. Стараючись не дуже хлюпати і не плескатися, я без поспіху обплив навколо суденця, не відсуваючись далі, ніж могло дістати Айлтонове весло.
В животі аж кипіло від викинутого адреналіну. Серце глухо й напружено буцкало у вухах. Кожен листок, шматок кори чи гілочка, на які натикався під водою, вдаряли мене електричним струмом. Але… піраньї мене так і не зачепили. Зробивши повне коло, цілий та неушкоджений, я видерся назад на борт…
Часто мене запитують: чому я це роблю? Навіщо навмисне встромляти свою голову в коловорот небезпечних пригод, свідомо лізти на рожен чи нариватися на небезпеку? Для чого так безрозсудно й абсолютно безпідставно ризикувати життям?
Не раз я замислювався над цим, подовгу шукаючи відповіді, і щоразу приходив до одного й того самого: мені нема чого сказати. Напевно, саме через те, що на такі питання просто не існує відповіді. Ті, хто жодного разу в житті не відчував кислувато-солоного присмаку небезпеки на язиці, чий мозок не скипав від необхідності приймати миттєві рішення, кого несподівана загроза не примушувала діяти далеко за межами своїх можливостей, ніколи не почують і не зрозуміють мене, скільки б я не намагався пояснювати свої вчинки. Інші — що мають вогник глибоко в серцях — ніколи не задають таких питань.
Утім, спробую розтлумачити…
Зупиніться на хвильку. На якусь мить відірвіться від цієї книги, роззирніться навкруги і… задумайтесь. Звичайне людське існування наскрізь просякнуте отрутою буденності. Ви ніколи не замислювались над тим, наскільки передбачуваним є наше життя? Припустімо, ви читаєте мою історію про любов і піраній в маршрутці по дорозі на роботу. Або ж розкинулись у зручному кріслі вдома, закутавшись теплим пледом, поставивши чашку гарячого чаю під боком. А можливо, ви вже в ліжку, читаєте перед сном, і згори вам м’яко підсвічує нічна лампа, кидаючи латку пастельного світла на розкриту книгу, яку ви тримаєте над ковдрою, впершись нею у живіт.
Тож відкладіть убік книженцію, помізкуйте і скажіть: що по-справжньому загрозливе чи небезпечне може статися з вами в даний момент? Вибухне бензобак маршрутки? Завалиться стеля? Старенький «McDonnell Douglas MD-82», у котрого раптово відмовили обидва двигуни якраз над вашим містом, зі швидкістю 1000 км/год вріжеться в стіну будинку акурат на рівні вашої кімнати чи офісу? А може, хтось надішле вам бандероль із вибуховим пристроєм, що розірветься у ваших руках? Ні, ні і ще раз ні. Я веду до того, що ймовірність таких ось непередбачених вибриків долі, несподіваних загроз тощо є близькою до нуля, а значить — їх не існує. Натомість ви гарантовано (хоча нерідко цілком підсвідомо) бачите своє життя на кілька кроків наперед. Наприклад, вийшовши на потрібній зупинці, ви доберетесь до офісу, попрацюєте кілька годин, підете кудись на обід, безцільно шастатиме Інтернетом, а ввечері спокійно повернетесь додому. Допивши чай і почитавши книгу, ляжете спати, а зранку прокинетесь і знову візьметесь за рутинні справи, і т. д. і т. п. Звісно, у кожного можуть бути свої варіації, але головна суть, котру я намагаюся зараз донести, полягає у тому, що ви абсолютно не очікуєте нічого, що могло б стрімко і катастрофічно роздовбати усталений порядок вашого існування. Великою мірою вам відоме ваше життя наперед.
Загалом, у цьому немає нічого поганого. Дехто навіть величає такий стан речей стабільністю та комфортом.
А тепер спробуйте уявити іншу картинку. Ви потрапляєте в халепу, встряєте в кепську авантюру, під час якої вже не відаєте, що принесе вам кожна наступна мить, і тільки Бог та диявол знають, що з вами трапиться через годину, хвилину чи навіть за кілька секунд. У липні 2009-го, перетинаючи Fronter’у, кордон між Еквадором та Перу, я сунувся в справжнісіньке зміїне кодло. Я пензлював територією, котра аж кишить озброєними до зубів головорізами та різномастими підозрілими суб’єктами; були моменти, коли я не знав, чим закінчиться кожен мій наступний крок. Але… я йшов уперед. Пізніше, застрягши вночі у пісках Атаками чортзна-де на півночі Чилі, разом із друзякою Яном Фідлером ми змушені були покинути напризволяще джип і шурувати навпростець пустелею. Тюпаючи в мороці посеред похмурих бескидів Долини Смерті, я мав великі сумніви стосовно того, чи вдасться нам розшукати Сан-Педро, єдине поселення в радіусі дев’яноста кілометрів. Тоді я не знав, я просто не міг знати, де знаходитимусь і що робитиму за кілька годин: засинатиму від приємної втоми у затишному ліжку хостелу «Iquisa» чи рватиму від розпачу волосся на голові бозна-де посеред найсухішої пустелі на Землі. Те ж саме було в Пантаналі. Купаючись з піраньями, я не відав, що принесе кожна нова секунда. Кожен змах руки вів до невідомого, грізного, небезпечного. Та проте… я долав свій страх і плив далі.
Власне, оте незбагненно манливе відчуття, коли ти дійсно не знаєш, що станеться з тобою наступної секунди, і є тим, заради чого я йду на ризик. Той мікроскопічний момент, коли ти пересилюєш себе і, захлинаючись страхом, робиш крок уперед, кидаючи виклик небезпеці, відповідаєш долі ударом на удар, не зрівняється ні з чим у житті. Це відчуття краще за секс, краще за наркотики, краще за алкоголь. Воно є кращим за найбільше, найглибше і найпалкіше переживання, що ви будь-коли спізнали.
