І ось настав наш останній, прощальний, вечір у Гавані. Завтра ми летимо далі в глибини південно-американського континенту. Товариство кубино-радянської дружби запросило делегацію на вечір коктейлів до кав'ярні, але для «загадкової російської душі»(більшість у делегації — москвичі) ті дружні коктейлі були як вода, годилися хіба що — запивати горілку. З нами у делегації був парторг цехової організації Московського коньячного заводу. Ми з ним мешкали в одній готельній кімнаті, і він признавався напідпитку, що об'їздив-облітав із делегаціями Товариства дружби увесь білий світ, бо завжди бере у мандрівки по дві валізи дармового, звісно, коньяку. І після вечора коктейлів делегація наша зосередилася у просторому люксовому номері перекладача, де одна із цих валіз була постійно прописана. Коньяк полився рікою. Але спершу зауважили, що з нами нема нашої чарівної керівнички і співучого латвійця, хоч на вечорі коктейлів вони були. Жінки, які усе про усіх знали, про мої душевні страждання — теж, позирали у мій бік співчутливо. Я вийшов у коридор, побрів до кімнати, у якій жив. Поруч у люксовому одномісному номері мешкала керівничка. Двері були замкнені, за дверима — тихо. Я вийшов на балкон нашої з парторгом-коньякоробом кімнати. Внизу лежала неосяжно темна — кубинці економили на освітленні — Гавана. Лише внизу, над входом до готелю, світилася електрична лампочка. Біля входу стояли автомашини, звідси, з двадцять другого поверху, на якому ми мешкали, вони здавалися іграшковими. Балкон її готельного номера видавався таким близьким — якийсь метр, можливо, трохи більше. Нерозділена любов і шалена ревність робили мене відчайдушне сміливим і дужим. Я обплів ногами балконні перильця, перевісився над темною безоднею і ухопився руками за огорожу сусіднього балкона. Ще мить любовного подвигу — і я був на її балконі! Далеченько шекспірівському Ромео до мене тодішнього! Балконні двері до її кімнати були замкнені, завішені білими шторами, у кімнаті не світилося. Що було робити? Хвилин із десяток я стояв нерухомо. Прірва між її балконом і моїм тепер здавалася непереборною, страшно було і поглянути униз, на темну Гавану, на автомобільчики біля входу до готелю. Але від самої думки про ніч біля її балконних дверей і про ранок, коли у її чорних очах палахкотітиме нестримний сміх, мене кидало ще у більший жах. Я заплющив очі, схрестив ноги на перильцях тепер уже її балкона і потягся через провалля двадцяти двох поверхів до свого. Як я ухопився за свій балкон, як переніс на нього обважніле від страху тіло, не пам'ятав ніколи, не пам'ятаю і нині. Мовби сам добрий янгол переніс мене. Відтоді, до речі, я і повірив у себе як письменника: отже, якась сила берегла моє життя, аби я таки сотворив свої «нетлінки»… Але любов моя до циганкуватої москвички якось непомітно проминула, ніби випарилася. Нервове потрясіння, страх перед готельною височінню мене вилікували. Я повернувся до своєї делегації, яка зосереджено, з московською діловитістю перепивалася. Усе ще тремтячими руками я налив із півсклянки коньяку Московського коньячного заводу і перехилив у себе. Делегація дружно і схвально зааплодувала мені, непитущому, про мою принципову тверезість теж усі знали. Я повторив спробу звичного єднання радянських людей у зарубіжжі, трохи не захлинувся коньяком, але знову, хай і через силу, — допив до дна. Під нові бурхливі оплески мас. З того вечора у Гавані пам'ятаю ще одне: мій сусіда по кімнаті, парторг цеху коньячного заводу, вкладає мене у ліжко, а потім кладе на лоба мені рушника, намоченого у холодній воді. І пам'ятаю благодушно-тріумфуюче визнання його:

— Нарешті, Володимире, ти стаєш человеком…

Сексу у радянському суспільстві не було, це правда, але ж діти — народжувалися, отже, щось таки — було. Особливо коли тобі — дев'ятнадцять літ. Це тепер: підемо до дівчат — якщо вітру не буде… А тоді — жодні атмосферні фронти не впливали на духовну, і не тільки, потенцію. Шкода лише, що у часи нашої молодості дівчата були менш зговорчиві… А може, і добре це, є що згадать. Бо головне у любові (слова секс ми тоді майже не вживали) — штурм вершин. Можливо, тому, що ми тоді ще не були такі підковані у техніці любові, як нинішня молодь. Чесно кажучи, я мріяв дожити до сексуальної революції і не боявся робити з цього приводу напівофіційні заяви, навіть у перерві партійних зборів. Моя мрія здійснилася, але, на жаль, у моєму віці найсексуальніша революція не видається такою вже принадною. А може, тому, що багато вітряних днів на року випадає нині…

Так ось, одного серпневого дня п'ятдесят восьмого року сотворив я репортажик із колгоспних жнив Олишівщини, де починав свій трудовий журналістьський шлях, і поспішив попутною машиною до Чернігова, у редакцію обласної газети. Уже в кузові автомашини стало мені гіршенько, в редакції — ще гіршіш, а через якусь годину я уже лежав на операційному столі в обласній лікарні — гнійний апендицит. Вивели мені гумову трубочку із живота, якою довго сочився гній, і ще цілісінький місяць, тримаючись за бока, валявся я на ліжкові у палаті, де лежало десятків півтора тяжкохворих (хірургічне відділення!), або тинявся коридорами лікарні. Життя брало своє, і вже десь на третій тиждень, щойно зняли шви із рани, я вже був по вуха закоханий у високу, грудасту медичну сестру. Була вона трохи старша роками і вже встигла побувати замужем та розвестися, але мене це не зупиняло, навпаки, від самої думки про її зрілу жіночість мене усього обсипало гарячим приском. Через кожні дві доби вона чергувала уночі. І, коли хірургічне відділення пірнало у задушний лікарняний сон, ми подовгу, часом трохи не до ранку, розмовляли біля столика для чергових медсестер у коридорному закутку. На столику під металевим грибком затишно блимав нічничок. Я упівголоса, щоб не розбудити когось із хворих, читав їй свої поези, і давні, і нові, про мою любов до чарівної медички. Вірші я писав удень під розкішною липою, що вже ронила зжокле листя, у саду обласної лікарні. Незадовго перед тим у Чернігові вийшов літературно-художній альманах «Десна», де видрукувано було і мої два поетичні шедеври «Здрастуй, день!» та «Перед скульптурою ланкової»: «…У серці пісня щастя грає. А поряд весь колгоспний люд. Твій подвиг у Радянськім краї зовуть величним словом — труд». І так далі, і тому подібне. Звичайно, я попросив родичів принести мені цей альманах у надії, що поетичне друковане слово допоможе мені упокорити серце медичної сестри. Вона попросила дозволу узяти альманах додому до наступної зміни, аби показати батькам, бо інакше не повірять вони, що у її відділенні лікується така заслужена особистість… Я великодушно дозволив — хай, мовляв, широкі народні маси знають своїх героїв. З яким жагучим нетерпінням чекав її наступного чергування! Любовниий сюжет в уяві моїй сягав апогею: я рішуче підійду до столика, на якім блимає нічник, і признаюся у своєму коханні, а вона радісно накине мені на шию солодкий зашморг рук своїх у білосніжних рукавах лікарняного халата, тут я прочитаю нового, щойно написаного під золотистою липою вірша: «Коханій у білім халаті…» Звечоріло, у палатах поміряли температуру, повечеряли, потроху вкладалися спати. Знову і знову визирав я у коридор — біля її столика на боковім стільці розвалькувате сидів довгов'язий телепень, який нахвалявся, що знає десять тисяч анекдотів, і справді, лускав ними, як соняшниковим насінням. На стадіоні під час футбольного матчу його стукнули по голові пляшкою з-під пива, голові нічого не сталося, але пляшка розбилася від удару об голову на друзки і скельця посмугували шию, довелося накладати шви. І ось він уже тиждень розважав хірургічне відділення анекдотами. Медсестра реготіла, відкидаючись на спинку стільця і звабливо випинаючи футбольні м'ячі грудей, провокуючи на пенальті. Я демонстративно раз, і вдруге, і втретє промарширував коридором повз столик чергової, але вона навіть не завважила мене. Цього вечора, що я на нього покладав стільки надій, згоряючи у любовному вогні, для грудастої медички існував лише цей кам'яноголовий телепень із його примітивними анекдотами. І я — потроху розчаровувався у ній. Кинута раптово у вічну мерзлоту ревнощів, моя розпалена любов давала тріщину за тріщиною. Нарешті десь близько півночі лікарня уже геть спала, мішок із анекдотами попхався до своєї палати. Я рішуче підійшов до столика чергової і неголосно, але твердо (уже я почувався вільнішим від чар її) сказав: