Чорт вже й памороки втратив, так йому було тяжко, і він вже запаморочено шугнув на відчай униз, як з гори зірвався. Аж засвистіло над Дніпром, загоготіло й загуло! Рятуючись од Хозарина, чорт тільки булькнув у якусь річечку, що віками до Дніпра собі поспішала, щоб на її дні, в найглибшій вирві сховатися. І тільки тоді Хозарин од нього одчепився і на берег вибрався. А чорт на дні тієї річечки причаївся ні живий, ні мертвий та шию собі розтирає, чи, як тепер кажуть, масажує.

— Сиди, сиди в соминій ямі, — кричить йому Хозарин. — А я на березі посиджу, спішити мені нікуди і тебе почекаю. Як виринеш — так і скручу тобі довбешку твою нерозумну. Ось тоді вже не бігатимеш до моєї відьми.

Чує те чорт (слух у нього!), на дні річки лютує, вертиться там, риє зі зла, аж вода бурлить-кипить, а вилізти й боїться — страшний Хозарин його на березі чатує.

Звідтоді, кажуть, люди й прозвали ту річечку Чорториєм, бо ж чорт і справді рив на її дні ями. Більше тисячі літ звідтоді минуло, за водою Дніпра спливло, а чорт, як свідчать старі рибалки, і досі на дні тієї річечки бешкетує, злість на ній зганяє, а вилізти й боїться, щоб клятий Хозарин — а він затятий! — йому башки не скрутив. Щоправда, подейкують, ніби тепер те чортисько вже не так бешкетує на дні річечки — постарів чи що (чорти теж старіють, бо звідки ж ото вислів: „Старий чорт“?), але ще буває, як розійдеться, то вода як у казані закипить. А вилізти все ще боїться. Старі рибалки баяли, що якось бачили місячної ночі, як Хозарин вештався берегом. Певно, все ще чекав чорта, аби йому за відьму ще і ще насолити… А де та відьма поділася, через яку зчинилася буча, невідомо. Не інакше, як десь з іншим чортом шури-мури крутить, доки Хозарин чатує її першого любчика. А на Чорториї й нині неспокійно. Ні, ні, та й зчиняється таке, що аж вода закипить-завирує. От бувалі й кажуть:

— Знову чортяка на дні розійшовся! А щоб йому, нечестивцю рябому, й добра не було!

Якось і Сом зізнався по великому секрету, що теж бачив, як уночі понад берегом чолов’яга старезний никав — лахмай лахманний лахами трусив… А чи був то Хозарин, Сом не відає, а брехати не хоче. Та й хто тепер скаже, Хозарин то чи не Хозарин…

Як запевняють „бувалі“, ще в наші часи до 14–16 метрів сягали глибини Чортория. І такі небезпечні та підступні, що як попадеш у вир, то тільки й булькнеш! І гавран за тобою не каркне, хіба що жаба кумкне. Але сьогодні Чорторий вже не такий — чи й лишилася бодай половина його колишніх глибин. Частково сам винуватий — риє ж бо постійно, віками клекоче, вертить, то намиваючи перекати й мілини, то навпаки, виверчуючи ями та вирви, — а частково й люди допомогли. Так і замулився, обмілів Чорторий. Та все ж ще й на сьогодні деякі його глибини збереглися, бо він ще й сьогодні риє-вертить і має глибокі та чорнющі ями і вирви на дні, воронки-крутіжі, бо як і раніше шурубурить, і ті ями ніхто, крім старих сомів, і не знає. Ось з однієї такої давнезної ями, чи не з часів ще Київської Русі утвореної, негадано й висунулась чорна вусата мордяка з виряченими очима. І вода так і закипіла, заскаженіла, як у доброму казані на доброму вогні. Вигулькнуло те одоробло, наче питаючи: „А що ви тут робите, Соме й Чемерисе?..“

А що ми робили… Ясно що — сома ловили. Чи — намагалися його спіймати. Але ж не такого страхопудала, що біля нашого човна висунулось.

У першу мить нам здалося, що те сомище вибралося не просто з глибин Чортория, а — з часів Київської Русі, коли ще над краєм тим ширяли триголові гориничі (одному з них розгепав ті головешки Кирило Кожум’яка, пригадуєте?), чи баби яги на мітлі, чи, зрештою, відьми з Лисої гори прилітали до Чортория вранці вмитися — щоб відьмацтво своє, штукарство надовше зберегти.

І ми з торопу ледь не бовкнули правду: рибу ловимо. Та вчасно схаменулися.

— Ми той… на човнику відпочиваємо, природою… е-е… милуємось…

— Знаю вас! Особливо Сома! Відпочиваємо! Милуємося!.. Рід мій винищуєте, га? От нарешті ви й попалися, г-голубчики!

Ось тоді нам і здалося — у страха очі великі! — що воно… Оте, що висунулося, вусате, довжелезне, в п’ять метрів. І кілограмів під триста вагою! Бо аж човен захилитало, як воно мордякою своєю в борт ткнулося!

У такій ситуації, у яку ми потрапили, Солопій Черевик, наприклад, і вискочив би притьмом з човна та пішака рвонув би до берега по воді аки по сухому! Та ще й човна б під пахву захопив — з ляку-переляку що тільки не втнеш.

„Чорт! чорт!“ — кричав (би) він у нестямі… І через хвилину без пам’яті повалився (б) на землю.

„Чорт! чорт!“ — кричало слідом за ним, і він чув, як тільки щось із шумом кинулося до нього. Тут свідомість відлетіла від нього, і він, як страшний жилець тісної домовини, лежав німий і нерухомий посеред дороги».

А в нашому випадку лежав би Солопій Черевик посеред дороги з човном під пахвою. Ось що сталося б з добродієм Черевиком із славних Великих Сорочинців, аби він опинився на нашому з Сомом місці!

А ми з Сомом достойно витримали, це згодом навіть наші недоброзичливці відзначатимуть. Щоправда, Сом, хапаючись за борт човна, що його розхитувало те мурло щораз дужче й дужче, неспокійно вигукував:

— Спокійно, Валько, спокійно! Це мій родич. Він і справді метрів із п’ять завдовжки і вагою під 300 кілограмів! Інших у Чорториї і не водиться. Спробую з ним… е-е… побалакати по-свійському…

Чи побалакав Сом із своїм чорторийським родичем, вже і не пригадую — так ми швидко до берега гребли, женучи човна разом із якорем, що його з поквапу забули витягти, і він, зараза, раз-по-раз чіплявся за дно і дещо стримував наш нестримний рух до берега. А вже на березі, як ми з човна повискакували (а ми гребли ще й метрів зі сто по-сухому, аж на луки) і, озираючись, чи за нами, бува, не женеться та вусата чортяка, ще на всяк випадок відбігли далі. Ось тоді Сом дозволив собі й деяку критику на адресу того сома, що ми його не спіймали, але який мав нахабну звичку спіймати нас:

— Та який він… який сом? Так, одна назва! Із справжніми сомами він і не ночував. Невже й ти віриш, — повернувся до мене, — що той сомик був довжиною в п’ять метрів і вагою в 300 кеге?

Я подумав і твердо відповів:

— Де там! І половини не набереться! І чого ми той, за весла похапалися? Треба було його на абордаж брати.

— А я кажу, — гарячкував Сом, щоб остаточно принизити свого родича, якого ми не спіймали, але який мав завдання нас спіймати, — у ньому й десяти кілограмів не набереться. Та й взагалі — який то сом? Який, питаю?

— А що ж то було? — розгубивсь я.

— Так, сомик, — як присуд, виніс Сом. — Таке собі… соменя.

Я був спантеличений.

— А хто ж тоді нам човна тряс? Чия вусата мордяка висовувалася з Чортория біля самого борта човна, і як ми, з поквапу не вибравши якоря, гребли до берега і далі по березі ще метрів, мабуть, із сто? Аж пухирі на руках від такої греблі повискакували.

Тепер уже був спантеличений Сом.

— А й справді… — Мить подумав і з черговою твердістю відповів: — Ні, ми таки евакуйовувалися — скажемо так, — від сома-сомища! Довжиною в п’ять метрів і вагою в триста кілограмів! Від меншого хіба б ми втікали? Мені один старий рибалка казав по секрету, що такі соми ще й досі водяться в Чорториї.

І все стало на свої законні місця, бо ж виникла залізна логіка: хіба від сомика ми втікали б до берега? Висовувалась і справді вельми пристойна мордяка. На Чорториї і не таке можливе! Бо це ж не поетично-замріяна Рось, а — Той, що чортом риє!

А пізніше, відповідаючи на запитання кореспондента Ай-Бі-Бі-Сі, Сом із притаманною йому скромністю сказав:

— На нашому з Вальком Чемерисом місці кожен би так вчинив!

Чим і підняв авторитет київських рибалок на ще вищу висоту!

І тієї ж миті… проснулися.

У човні, на Чорториї.

Було тихо й благословенно у світі білому. Вудочки наші стояли собі непорушно, сторожки ані хитнуться, річкою пливли легенькі безневинні і майже ліричні хвильки й плюскотілися біля борту.