Погано, дуже погано в спеку. Але ще гірше взимку. Спробуй вистояти на лютому морозі, на вітрі цілісінький день. Ні шуби, ні валянки, ні обігрівачі не рятують. Спасає лиш горілка. Хряпнеш гранчак — і тепло, і весело… І жити хочеться… Не люблю зими. Вже нічого не люблю і нікого… Немає сил на любов. Стає гірко. Стає гидко так, що вже не можу дивитися на ці пєчкі-лавочкі, на ці деградовані отупілі обличчя, настрашені смертю бідолашної Тані…
Чого і кого чекати в цьому пеклі? Смерті передчасної? Ото вже ні-і-і… Тож змотую манатки, спаковуюсь. Все, лавочка зачинена. Всім — до побачення.
Аж на трасі, за ринком, відітхнула з полегкістю. Але й тут — пекло, пече немилосердно, асфальт як розм'яклий шербет. Скоріше б у тінь. Згадала, як приємно прохолодно зараз у театрі. Якраз у цей час — репетують «Каліґулу». Що ж, заглянемо і ми по дорозі до храму мистецтва…
Зайшла тихо, сіла тихо в темній ложі і ся див'ю, як каже виконавець ролі Каліґули, отой пасталака старий Гунька. І треба було, щоб так повезло, — муштрували якраз сцену оргії. О Боже! І в страшному сні таке не присниться! Гунька, що з усіх сил намагався перевтілитись у п'яного Каліґулу, до болю в серці нагадував мого колишнього знайомого — колгоспного завфермою, якого доярки заманили у сільську лазню, напоїли, щоб украсти тим часом трохи комбікорму. А ті весталки чи вакханки?! Не годна… Чисто доярки, перев'язані запраними простирадлами… Певно, студентки культосвітнього училища, що ото лиш і вміють, що показувати голі пупці та розставляти тоненькі ніжки. Але, бачу, до однієї нічогенької панянки з довгим білявим волоссячком мій благовірний вельми прихильний. Все вибігає із зали на сцену, та все щось там поправляє їй на груденятах, та ставить всім у взірець, мовляв, от як треба грати! А воно таке вже кволе, таке ніяке… Півкає щось там, як мокре курєтко під дощем, — головну путану вдає. Хай тобі грець з такою головною!
А я сиджу в темній ложі та думаю, чого це мене все тягне на так званих творчих чоловіків? Ні, щоб підчепити якогось багатого турка, якими хоч гать гати на наших базарах. От хоч би того, що в оптових рядах шкірою торгує і до мене на каву бігає. Або циганського барона відбити від його дикого плем'я? Так ні ж, одні Каліґули! Себто не ті, що схожі на римського тирана умом, а… каліцьким горбом. Мій благовірний десь читав, що той Каліґула виродком був. Жорстоким, розбещеним виродком. Це мене не дивує. А чом би й ні, коли все дозволено. Коли — цар! Коли — бог! Мене здивувало б, якби нормальною людиною був. Але — менше з тим. Довкруг — не царі, а нормальних в день зі свічкою не знайдеш.
Тепер я пригадую. Тепер я все розумію. Боже, яка я дурна!
Він прийшов після репетиції якийсь мов помішаний. Це було з місяць тому. До цього ходив весь такий піднесений, окрилений, раз по раз хватав мене за плечі та вигукував патетично, як його Каліґула на сцені:
— Нарешті, нарешті, я знайшов, що шукав! Вона — неперевершена! Це буде бомба! Вона витягне спектакль! Хто б міг подумати — в цій глухій провінції, в цих… мочарах… раптом — такий талант! Та-ла-ант!
«Слава Богу, — думала я, — слава Богу, може, й справді щось у нього вийде путнє з тим «Каліґулою». Може, хоч актриси, які вони вже там не є, витягнуть, як він каже, виставу… Бо того старого пасталаку Гуньку легше вбити, аніж зробити бодай здалеку схожим на імператора».
Я аж серцем прихилилася до тієї його героїні. Не питала — хто, але знала, що хтось із молодих. І добре. Бо вже не годна була дивитись на його муки. А йому ж треба було конче ствердитись, заявити про себе якоюсь постановкою, бо вже наші газети нема-нема та й дзьобають на предмет того, що новий режисер є, а в театрі все по-старому. Стара гризня, старі вистави — «Сатана в бочці» та «Ой не ходи Грицю»… Люди добрі, а де ж вони візьмуться, нові спектаклі, коли, як я вже казала, та жменька пенсіонерів склеротичних нового тексту не годна запам'ятати, повторюють те, що ще студентами завчили?!
Та скоро щось із тим юним талантом сталося. Що саме — не могла второпати. Бачила лиш, що мій благовірний в істериці. Він — як звередився! Ходив по квартирі, ламав руки білі і питав несамовито, блукаючи каламутним божевільним поглядом по стелі:
— Як вона могла? Як вона могла?.. Я ж так вірив, так надіявся…
Вночі я гладила його по голові, а він плакав, уткнувшись носом у мою пазуху. Як дитя мале… Тож скажіть, хто б витримав на моєму місці? Яку б дружину не пірвало зарадити горю? Отож після безсонної ночі (під ранок він нарешті заснув) замість того, щоб іти до своєї ятки на базарі, я поторохкала до своєї куми Вікторії, знаменитої на все місто шевкині, що, з хати не виходячи, все про всіх знає, і знає навіть наперед. Воно й не дивно: через її хату проходить все наше місто, як через Центральний майдан.
Вікторця ніби ждала мене. На столі в кухні настоювався чай, в обмотаному рушником чайнику, і колода карт. Ворожінням кума моя приманювала клієнток більше, аніж скромним талантом містечкового кутюр'є. І мала, крім слави, ще й добрий підробіток.
Мене обслуговувала безкоштовно, за щиру бесіду за горнятком чаю на спомин про нашу молодість. Тож, як кожна циганка чи дурисвітка-ясновидиця, Вікторця спочатку тумана мені перла з дамами хрестовими, червовими та бубен, а далі, відсунувши карти вбік, розказала все, що знала і як воно було насправді. Себто про те, як мій благовірний, не посоромившись сивини, закрутив любов палку з тою героїнею, що насправді була жовторотим дівчиськом, студенткою культосвітнього, та з такою пристрастю, так безстидно, що батьки змушені були йому писок бити, а її спішно заміж видавати аж на друге місто.
Отак! То правда, що жінка останньою дізнається про грішки чоловіка. Спасибі добрим людям, що жаліють! А я, дурна, гладила його по голівці, колисала на своїх грудях. Змія повзучого! Каліґулу підступного!
Господи, Пресвятая Богородице, і чого це так виходить не по-людськи, що заміж виходиш ніби за найріднішу людину, друга, щоб від цього світу підлого-вражого легше було боронитися, аж воно виявляється: найлютіший ворог — в рідній хаті, під боком у ліжку!.. І серце твоє довірливе відкрите для удару підступного його ножа…
Але — що робити? Я ж уже сказала, що шлюб у зрілі роки не той, що замолоду. І тільки тому, що вже нічому не дивуєшся, і не намагаєшся перевиховати Каліґулу клятого. Авжеж! Тож я й далі вдавала із себе дурну, нічогонебачачу-і-нечуючу. А він думав, що так воно й є. І продовжував руки ламати та жалітися на бездушну малу сучку. А я й далі гладила ночами його по голівці та шмарки витирала, як мама рідна, живцем зітліваючи від образи, ревнощів та любовного голоду. Були моменти, що вже думала, не витримаю, задушу подушкою, як лиш захропе…
Ви чули таке?! І тепер ви скажете, що лихий, отой дідько лабонатий, не ходить за нами назирці? Я не скажу. Бо таки ходить, все чує і підсобляє. Не встигла я так подумати, як він, себто лихий, вже й подушку підсунув. І шепче на вухо:
— Отак-о притисни, спочатку легенько, щоб зіпати почав, а потому — з усієї сили! Раптово! Всі знають, що в нього ядуха. І лікарі скажуть, що від астми задихнувся…
Свят, свят! Але й Бог все бачить. Бачить, коли людина зла бажає від підлості душевної, а коли — з відчаю. Тож я завжди прошу Бога: Господи, не залишай мене наодинці з відчаєм. І Він не залишає. Дає мені розум, розраду якусь посилає і все нагадує, що за терпіння воздасться спасінням… А ще каже: не ти йому життя дала, не тобі відбирати… Хай живе. Він своє знайде й без тебе…
Вікторця, кума моя, хоч і водиться з чортами, але в одному зі мною згодна, себто в тому, що горбатого могила виправить. Тож не варто його за життя до коліна рівняти. І здоров'я дорогоцінне тратити на пусте. І це стосується не лиш пройдисвітів римських…
І я терплю, і не збираюсь перевиховувати. А тим часом мій Каліґула аж зажохався коло тої голопупої. Видать, сьогодні, старий котюга, затримається на роботі. Нехай! Бог з ним… А я піду собі подалі від гріха, до дітей своїх та до внуків навідаюсь. Тож тихо вислизаю з ложі і навшпиньки, щоб не цокати в порожньому лункому фойє, виходжу на парку вулицю. Ху, аж легше дихати стало!
